Ти наче вмираєш і знову народжуєшся: як художниця Анжела Кущик малює війну в Україні

13667
5 квітня 2022

Українська художниця Анжела Кущик вже вдруге у житті побувала в епіцентрі війни.

Кілька років тому бойові дії застали її в Ефіопії, а тепер – у рідному Києві.

Чоловік Анжели Кущик разом з їхнім 10-річним сином зараз у Німеччині, але мисткиня повернулася в Україну і малює війну.

На абстрактних полотнах Анжели Кущик – обстріляний Київ, зруйнований Маріуполь, Ірпінь.

Героями картин стають українці. Ті, хто оплакує рідних, лягає під танки і виносить домашніх улюбленців з окупованих міст на руках.

 Зупиніть війну в Україні

Першу ілюстрацію Кущик створила, повернувшись із бомбосховища – щоб вилити біль через мистецтво.

А вже згодом художниці допомогли створити альбом із картинами про війну, які, за словами мисткині, народилися спонтанно.

Цей проєкт – не лише історія війни, але й історія надії, мужності та віри в неминучу перемогу світла над темрявою.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з художницею про її творчість, історію війни та найбільш "болісні" роботи.

Далі – її пряма мова.

Раніше мисткиня вже застала війну – в Ефіопії

 "Не розлучатись із тими, кого любиш, під час евакуації"

Мій чоловік – із Німеччини, народився в маленькому містечку біля Гамбурга. У нас є син, якому 10 років. Вони обидва зараз у Німеччині. 

Ми останні пів року жили в Гамбурзі, а до цього – в Ефіопії, в Аддис-Абебі. Там ми теж застали війну. Як для мисткині, це був дуже цікавий досвід.

Я вперше спілкувалася з африканськими художниками – там зовсім інша ментальність, інший світ.

Ефіопія особлива країна: було відчуття, що там тільки все починається. 

 

Я розуміла, що є багато схожості з Україною. З іншого боку, там було небезпечно перебувати, після шостої вечора не можна було вийти на вулицю. Згодом ми з чоловіком вирішили, що треба повертатися в Німеччину, а потім в Україну. 

Я – киянка, у нас тут дім, ми все планували в Україні. Але ми поїхали в Гамбург, бо розуміли, що для нашого сина – це непоганий досвід. Ми жили в Гамбурзі з липня по січень. 

"Німці почали усвідомлювати, що в Україні війна"

 "Буча у вогні з лебедями, які летять додому"

Коли почалися розмови про те, що російські війська оточили Україну і можливе широкомасштабне вторгнення, мене найбільше вразило те, що німці на вулицях почали багато говорити про Україну. 

Для мене це стало сюрпризом, адже вони почали усвідомлювати, що в Україні війна. 

 

Ми завжди намагалися донести, що відбувається, розповідали про Майдан, показували Інститутську вулицю. До багатьох людей було дуже важко достукатися. 

А тоді німці підходили і казали: "Анжело, ви розумієте, що відбувається? Це може бути жахіття, повномасштабна війна".  

 Трактористи тягнуть ворожий танк

Я пояснювала, що в нас уже 8 років війна: була і є. Нічого нового. 

Але я вирішила їхати в Україну: в мене тут донька і батьки. У січні я поїхала, а 25 лютого мала прилетіти назад. 

Коли я опинилася тут, то помітила, що Київ жив своїм життям, як і раніше. Я намагалася говорити з донькою і батьками, щоб вони готувалися: купили продуктів та зібрали тривожну валізу

 

Було важко достукатися. Вони думали, що це черговий путінський шантаж. І я глибоко в душі так думала. Серцем я відчувала, що буде біда, але розум мені підказував, що це неможливо. Так було у багатьох. 

16 і 22 лютого нічого не було, а 24 я прокинулася від першого вибуху. Я подумала, може, здалося. Я зайшла у Facebook і побачила, що всі писали про вибухи.

Почалася війна.

Зізнаюся відверто: 23 лютого я розуміла, що нікуди не полечу. Я налаштовувала чоловіка, що не буду летіти, щоб він був готовий до такої ситуації. Але я сама не була готова до такого жаху…

"Постійно бачу автомобіль, розтрощений танком"

 "Мої сльози й молитви із Мелітополем, містом найсміливіших людей"

Багато моїх друзів виїжджали, пропонували забрати мене у Німеччину. Зізнаюся чесно, якби моя донька і мої батьки сказали, що поїхали б, то я б забрала своїх рідних у безпечне місце.

Але вони сказали, що будуть в Києві – боротися до останнього.

Перші 4 дні були важкими, бо ми не знали, чого очікувати. 

Ми живемо на Оболоні – і туди якраз зайшли танки. Один танк переїхав легкову машину, і я постійно бачу цей розтрощений автомобіль – його досі не забрали. 

Ми дуже переживали, з донькою ховалися в підвалі, а батьки – ні…Сказали, що вони в себе вдома. 

 "Бомбардування Києва"

Ми фізично втомилися, не висипалися, сиділи на стільцях. Зрештою, після чотирьох днів війни ми вирішили жити в квартирі.

Забарикадувалися, заставили вікна диваном, подушками, матрацами, живемо в коридорі. Стало якось легше. 

 "Тато скоро повернеться"

А ще в укритті я познайомилася з родиною, де була тримісячна дівчинка і хлопчик, якому також 10 років, як моєму сину. Дівчинка завжди плакала – батьки по черзі заспокоювали її у підвалі, а хлопчик був сам по собі. 

Він тоді спав поруч зі мною, розмовляв. Я в той момент думала, що він як мій син. Наче Бог дав мені того хлопчика, який зараз поруч зі мною, поки мій син зі своїм батьком. 

Цей хлопчик навіть передавав відеозвернення моєму сину Данилу. А того хлопчика звати Клим. Ми досі як бачимося, то обіймаємося. 

 

"Кожен воює, як може, і я захищаю Україну мистецтвом"

 Перша картина. Повітряна сирена у Києві.

Моя перша робота – коли ми прийшли після підвалу на третій день війни. Я дуже втомилася і зрозуміла, що буду малювати. Це була дуже сильна емоція. 

Картини – це зброя художника. Кожен воює, як може, і я захищаю Україну мистецтвом. Мене пробило, що мені треба це намалювати. Це було незаплановано і несвідомо. 

 

Робота була зроблена емоційними ривками, бо я відчувала сильний біль. Особливо важко відчувати біль і малювати його – ти знову його проживаєш.

Хотілося чогось заспокійливого: слухати музику, дивитися картини, які дають мирну енергію. Але біль підсвідомо вийшов з мене. 

 Пологовий будинок у Маріуполі

Найбільш болісні картини

Маріуполь. Повністю червона робота. 

 Росія жорстоко розбомбила драмтеатр у Маріуполі, де ховалися тисячі людей

Чоловік в Ірпені, який плаче. 

 "Покидаючи Ірпінь. Закрийте наше небо!"

Це перші кадри, коли танки заїхали в Ірпінь і розстрілювали будинки. 

Я думала, в наш час таке неможливо…

"Просто хочу донести, що відбувається в Україні"

 Нещодавні роботи: Київщина

Багато планів на майбутнє я не будую. Я дуже люблю свою сім’ю, чоловіка, країну. Мене все влаштовувало до війни.

У мене була запланована африканська виставка у Гамбурзі – картини, які я робила в Аддис-Абебі. Вона повинна була відкритися в липні, але я попросила чоловіка зробити її без мене. 

Зараз я просто хочу донести, що відбувається в Україні. Так само я хотіла донести, що в Африці була біда.

Але тоді саму війну я не малювала: в Ефіопії є святе місце – Лалібела, і в мене була тематика – іконопис, віряни, африканські християни.

При цьому християнську тематику я прив’язувала до війни, бо Лалібела найбільше постраждала на півночі Ефіопії. 

Зараз в Україні я малюю війну, але сподіваюся, колись перемкнутися на релігійну тематику. Просто зараз я відчуваю тільки біль.

Малювати війну дуже боляче

 Трагедія в Бучі...

Коли малюєш війну, найважче те, що ти цей біль переживаєш знову і знову.

Ти наче вмираєш і знову народжуєшся. 

 "День Перемоги"

Художники частіше малюють мир в Україні з надією на те, що це все скінчиться. А війну малювати дуже боляче. 

Можливо, багато художників малюють зараз війну, але не виставляють, тому що зараз дуже багато крові та болю навколо. Всі про це пишуть і, можливо, їм здається, що вже достатньо. 

 Геноцид Українців у Бучі

Основний меседж – закрийте небо!

 "Закрийте небо"

Мій основний посил: ми хочемо, щоб нам допомогли закрити небо. Далі будемо справлятися самі.  

Альбом про війну в Україні – це наша спроба донести до усього світу, що ми українці сильні духом, герої, як ніколи об‘єднані, але нам потрібна допомога!

Олена Барсукова, УП. Життя

Вас також може зацікавити:

Війна очима дітей: в Україні збирають дитячі малюнки для NFT-аукціону

"Охматдит" отримає 97 тис. євро від продажу картини Бенксі на аукціоні

#ЯДякуюЗСУ: ТОП-15 ілюстрацій, які показують, куди має піти Росія

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.





Головне на сайті