Шкарпетки Коханого Керманича. Сатира на "ДНР". Продовження

932
24 травня 2022

Від редакції: Журналіст Юрій Луканов опублікував в "УП. Життя" першу частину оповідання про життя так званої "донецької республіки" Шкарпетки Коханого Керманича. Сатира на "ДНР" в жанрі сатири. Читайте продовження твору:

– Ніколи зараз мені твоєю дупцею займатися, – сказав він товаришці Євгенії, – державних справ стає більше, і більше, а часу для розваг все менше. До речі, саме час переходити до державних справ. Що там у нас сьогодні? – запитав він, натягуючи на ногу зашиту шкарпетку. – Ти диви — як зелені шмарклі якісь, – додав він, невдоволено оглядаючи шкарпетку, – але що робити, коли чорних ниток нема?

– Десяток людей проривалися через кордон на територію України, – почала товаришка Євгенія доповідати, – чотирьох  застрелили наші прикордонники, двох затримали, а четверо прорвалися на ту сторону.

– Ай-яй-яй, я думав у нас ажур напередодні свята, а виявляється шухер! – невдоволено покрутив головою Душилін, – проміняли нашу свободу на їхню гнилу баланду. Шваль нещасна. А що начальник кордону каже?

– Генерал Бібі Моторолер виправдовується. Бідкається, що не лише людина, але і слон через кордон безкарно пройде, бо стіна з колючого дроту на кордоні, як драна шкарпетка.

– Шкарпетка драна? – рознервувався Коханий  Керманич, – Це ти йому на вушко набазлала? Признавайся! А слон тут до чого? У нас був один слон у зоопарку. Склеїв ласти  з голоду. А більше у нашій країні слонів нема. Вони тут не водяться.

– Нікому нічого я не базлала, – обурилася товаришка Євгенія, – Я вам віддана душею і тілом. Язика використовую лише за іншим призначенням, – вона кокетливо захихотіла, – А про шкарпетку і слона – це він образно.

– А-а-а, он воно що. Образно, значить, бідкається. Гнилий син шанованого баті. Я пам’ятаю, як його відважний татусь вискочив з окопу, коли на нашу молоду республіки повзли танки фашистсько-укропських загарбників. Вискочив і так: тра-та-та-та-та! І повів своїх солдатів за собою. З ним було двадцять вісім моторолерівців.

– Спаси, Господи! І вони героїчно загинули, захищаючи нашу незалежність? – Євгенія стрімко перехрестилася.

– Вони загинули. А він гнав танки ледь не до самого Києва.

– Сам-один гнав?

– А ти думала? То був амбал духу!

– Який молодець! – товаришка Євгенія від захоплення аж закотила очі, мабуть, уявляла ту видатну батальну сцену, – Дозвольте поцікавитися: а чому він Київ не захопив?

– Пальне закінчилося.

– У Моторолера?

– В якого ще Моторолера?! Він же тра-та-та-та. У фашистсько-укропських загарбників закінчилося.

– Мій керманичку, вибачте, але я у військовій справі не петраю. Поясніть мені, нерозумній, в укропських танків закінчилося пальне, але Моторолер Київ не узяв. Що йому заважало?

– Твої дурні питання заважали! – раптом роздратувався  Душилін, – Не розводь тут бодягу. Війна не бабського розуму діло! Не сунь туди свого носа. Для тебе слід второпати головне: якби Моторолер-батько так виправдовувався кожного разу, як оце його синок, то ми б давно війну програли і донбаський народ був стертий з лиця землі. А ми, тим часом, живемо і процвітаємо на заздрість ворогам, Герой Моторолер! Герой!! А не те, що нинішні байбаки. Здрібнілі тіла і душі! В тому числі його розпещений синочок.

– А що з ним робити? Накажете звільнити з посади?

– І призначити директором шкарпеткової фабрики. Хай там покомандує. Може, нарешті мені не доведеться шкарпетки латати.

– А нинішнього директора фабрики куди?

– Начальником кордону!

– Мій керманичу, дозволю собі зауважити, що народ не зрозуміє, коли їх просто місцями поміняти.

– Якби на моєму місці був  якийсь дурачок... А так я все продумав: треба балаболити, що в днр іде реформа управлінського сектору, яка принесе народу держави щастя і процвітання. Але все ж таки перед святом цей випадок з проривом кордону нам, як іржава голка в сідниці.

Товаришка Євгенія смикнулася так, наче голку загнали у її власну дупу. Насправді її знову недоречно потурбував клятий ревматизм.

 Фото: nuvolanevicata/Depositphotos

Коханий  Керманич зупинив базар, осмислюючи ситуацію. Він не міг змиритися з тим, що з його держави, яку попередні покоління здобували в кривавих боях, тепер тікають її громадяни.

Вони не цінують той справедливий устрій, який він встановив на благо народу за часи правління. Вони ладні були проміняти справедливість і свободу на фальшиві принади – заповнені курячим й індичим м’ясом полиці супермаркетів, що ними їх підступно зваблює лицемірний і нелюдський олігархічний лад, який хунта встановила в Україні.   

– Повідом пресі, не трави баланду, а серйозно, – сказав Коханий  Керманич після глибоких роздумів, – що київсько-фашистська хунта прислала нам на кордон диверсійну бригаду своїх мокрушників, яка за підтримки місцевих фраєрів-зрадників хотіла влаштувати кіпіш на кордоні і зірвати нам свято Дня перемоги. Чотирьох диверсантів замочили наші пильні прикордонники. Чотирьом вдалося зробити ноги. А двох зрадників, громадян днр, заарештовано. Їх буде покарано, згідно з найсправедливішим у світі законодавством днр. Записала?

– Мій керманичку, ви певні, що в це повірять? – скривила у сумніві обличчя товаришка Євгенія, – Київській хунті на нас начхати. Вони давно про нас забули. І всі про це знають.

– Як це начхати?! Як це забули?! – обурився  Душилін, – Вони нас  бояться. Знають, що ми незламні духом. Рано чи пізно колони наших звитяжних воїнів розорють асфальт Хрещатика  в переможному параді. Інакше укропи паскудні не прислали б свою диверсійну групу, щоб нас опустити.

– Мій керманчику, яку групу? Це ж ми самі придумали...

– Я ж сказав: диверсійну!!! – роздратовано перервав її Коханий  Керманич, – Що не зрозуміло? І поговори з головою кгб, аби він подбав, щоб зрадники дали правильні покази. Ти записала?

– Так, мій керманичку.

– Дивись, не переплутай, як минулого разу, коли ти замість отруйних цукерок "Roshen", написала "Красную Москву". І вийшло, що ми на Москву накрошили батон. Добре, що Кремль якось це повз вуха пропустив, а то б на нас хавало роззявив і вийшов би міжнародний скандал.

– Коли це було? Ще тоді, коли вони до вас кілерку підіслали під виглядом коханки. Я тоді її власноруч замочила у вашому ліжку. Ще трохи і вона б задушила вас у обіймах.

– А що та бікса? Нічого бабець була? – спитав Коханий Керманич.

– Та нічого особливого, – відказала товаришка Євгенія з легким презирством, – Тільки груди третього розміру, біляве волосся і широко розплющені блакитні очі. Ну ще тупа кругла дупа.

Коханий  Керманич ковтнув слину. Перед його очима пробіг туманний спогад.

– Здається, я згадав, – сказав він, –   Я тебе за це нагородив медаллю "За відвагу на державній службі".

– Саме так,– відказала товаришка Євгенія, – вона завжди зі мною, – помічниця  залізла рукою у виріз на сукні і дістала з бюстгальтера медаль.

Коханий  Креманич подивився на нагороду меланхолійно покивав головою і спитав:

– Що в тебе ще?

– Ще про велику геополітику.

– Як мені ця дипломатія набридла. Ми люди прості і прямі – як відбійний молоток. Нам би все просто в лоб. А тут треба ходити коло і навколо з усякими витребеньками і вихилясами, щоб когось облапошити.

– Мій керманичку, до вас на прийом проситься посол луганської народної республіки.

– Посол братньої країни, – потішено сказав Душилін, – Наші народи якшаються, як справжні друзі, – він згадав недавній балдьож із депутатами луганського парламенту, – Радий буду його бачити. У нас є чим його пригостити? Він, мабуть, голодний, бо в наших магазинах особливо не скупишся. Певне, він  хоче привітати з Днем перемоги нашу республіку?

– На жаль, ні, – скривилася товаришка Євгенія. – У нього нота протесту.

– Яка ще нота? До? Ре? Мі? Чи, може, якась інша? – розсміявся Душилін, як завжди, задоволений власним жартом. До нього повертався робочий настрій.

– Наш надзвичайний і повноважний посол у луганській народній республіці на офіційному прийнятті у резиденції президента побився з міністром культури, історії і пропаганди лнр, – Євгенія намагалася бути незворушною, але їй це слабо вдавалося – на очах у неї стояли сльози. – Мій керманичку, зі скорботою вам повідомляю, що наш представник  був нокаутований: йому вибили зуб і поставили синець під оком.

– Ганьба! – з непідробним обуренням вигукнув Коханий  Керманич і дригнув рукою так, наче хотів когось вдарити.

– Міністр бив нашого посла головою об підлогу, а керівник офісу президента лнр поливав голову нашого дипломата шампанським.

На цих словах Коханий  Керманич почав дригати обома руками і навіть ногами, як це буває в боях без правил.

– Яке ганьбисько!!! – товаришка Євгенія давно не бачила Коханого Керманича в такому роздратованому стані, – Що це за посол днр, який не здатен дати в табло якомусь міністру? Він же, як задрига якась повівся. Лох із лохів! Мішок безвольний. Казав же я: здрібніли людці. На чорта нам дипломати, котрі не вміють по рогах надавати?

Мав би так врізати, щоб його з Шопеном в останню дорогу провели. Готуй указ. Відкликати його і звільнити з міністерства закордонних справ як профнепридатного, – він зробив паузу, ніби міркуючи про щось. – Мені лише одне не зрозуміло: якщо наш у нокауті, то проти чого вони протестують? Чим незадоволені?

– Наш посол заявляв, що ніякого окремого луганського народу не існує. А є тільки єдиний донбаський народ, і нам треба об’єднуватися в одну державу під егідою Донецька.

– Правильно все сказав! – вигукнув Коханий  Керманич, – Молодець! Я в запарці помилився. Не звільняй його з міністерства. Навпаки – підготуй указ про призначення міністром закордонних справ.

– А чинного міністра  куди?

– Заступником директора на шкарпеткову фабрику – хай просуває нашу управлінську реформу.

Коханий  Керманич одягав другу шкарпетку і подумки  потирав від задоволення руки — так легко цього дня йому вдавалося виходити  з неприємних ситуацій. Просто бенкет інтелекту, свято духу. Навіть зашиті не тими нитками шкарпетки не заважали. Йому аж бухнути  закортіло. Але до завершення державних справ пити — зась.

– За що його побито? За правду! – міркував він уголос , –   Луганськ Донецьку друг та істина дорожча! Хай луганські брати підітруться своєю нотою протесту. Так їхньому послу і скажи. А якщо до них не дійде, то оголосимо їм війну. У них жодного танку. А в нас є аж два. Навіть три. Один — в ремонті. А ще цілих три гармати і п’ять мінометів. Замочимо їхню армію одним ударом.  І Луганськ буде наш. Обшманаємо їхню столицю з ніг до голови.  Так йому і скажи! Ядерної зброї навіть не торкнемося.

– Слухаюся, мій керманичку.

– Там, здається, біографічна комісія на черзі.

– Так, мій керманчику. Біографічна комісія прислала нам нові вислови засновника нашої держави Олександра Обхарченка. Їх хочуть оприлюднити на день незалежності і включити до нового цитатника Вождя для вивчення народом.

– Це академік Безграмотний постарався?

– Мій керманчику, його прізвище має наголос на передостанньому складі. Безграм’отний.

– Який там Безграм’отний? Безгр’амотний він і є Безгр’амотний, – засміявся Душилін. – Він мені якось грамотність хотів свою показати. Приїхав до нас америкос один. Бізнес налагодити збирався – кокс продавати хотів. А в нас того коксу цілі шахти забиті. Але справа не в тому. Я тому американцю, значить, американською і кажу: "Велкам ін денеер". А тут академік нарисувався. Каже: правильно велкам ту денеер. Я йому і показав, де там ту, а де там цю. Він у мене 10 днів лямку тягнув на громадських роботах – вулиці підмітав разом з бакланами.

– Справедливе покарання – це нагорода. Так наш Вождь Олександр Обхарченко колись сказав.

– Як завжди, мудро. Правда?

– Ще б пак! А нині академік знайшов неймовірний вислів.

– Кажи вже. Не тягни резину.

– Мій керманичку, я просто хочу, щоб ви відчули всю ваговитість моменту. Отож, він сказав, – товаришка Євгенія зробила багатозначну паузу, надала своєму обличчю особливої урочистості і виголосила, – "Днр – це все!".

Запанувала мовчанка, яка свідчила, що співрозмовники оніміли в захопленні перед  філософською глибиною і шириною цього висловлювання.

– Трьома словами він описав всю, сука, сутність нашої держави, – тремтячим від захоплення голосом прорік Коханий Керманич і багатозначно підніс пальця вгору, – Цю цитату треба завтра ж повісити на трибуні, де під час параду військової техніки стоятиме урядова кодла. А академіка, чорт із ним хай буде Безграм’отним, за таке відкриття висунути на  державну премію днр.

– Мій керманчику, як завжди, мудре рішення. Ось ще цитата. Знайшли її у спогадах випускника донецької школи імені Кобзона, куди Вождь Обхарченко колись приходив 1 вересня  привітати учнів з днем знань. Ви тільки подумайте як звучить! Він сказав: "Вчіть таблицю множення!".

– Геніально! – вигукнув Душилін, і очі його загорілися, як у першокласника, який отримав "відмінно". – Це актуально не тільки для дітей, а й для дорослих. Багато хто вже її забув. Днями я кишку набити хотів. Жерти хочу – аж в більмах мухи літають. Пішов на ринок і здибав одну-єдину курку. Та й то таку худу, наче її тільки баландою на зоні у годували. Питаю: "Скільки?". Вона мені дві мої та ще й твої зарплати в сумі назвала. Куркуляка недорізана! І це вона мені, керманичу. Довелося їй пару прикладів з таблиці не множення, а ділення нагадати. І вийшов непоганий супець на хавчик. Якби ще не курячі жили, то взагалі був би ажурним.

– Безкорисливість – основа нашої економіки. Цей вислів Великого Вождя, Незламного Борця За Олександра Обхарченка багато хто з наших громадян забуває, сумно промовила Євгенія.

– А потім вони приходять у магазини і бідкаються, що там зуби на полицю можна покласти.

– Передай академіку, що я кожного ранку дивлюся на зображення Безсмертного Вождя, Нашого Наймудрішого Вчителя Найпослідовнішого і Незламного Борця Олександра Обхарченка навпроти моїх вікон і звіряю з ним наш шлях. До речі, ледь не забув...

Коханий  Керманич підійшов до вікна і позирнув  крізь засиджену мухами шибку на гігантський плакат з профілем Обхарченка, який добряче вилиняв на сонці. Коханий Керманич постояв мовчки, заряджаючись енергією свого великого попередника, відійшов від вікна. Він стрімко розвернувся і підійшов до товаришки Євгенії.

– Так ось передай академіку, що він реально авторитет! 

– Слухаюся, мій керманчику.

– Багато у нас справ  ще?

– Одна лишилася.

– Викладай, – він полегшено  зітхнув.

– Наші два танки стоять з порожніми баками. Якщо їх не наповнити, то на завтрашньому параді їх доведеться тягти конями.

– Що за фігня? Народ мусить бачити армію, яка готова його захищати. Проблема вирішується дуже просто. Передай міністру народного забезпечення: якщо до завтра танки не будуть з пальним, то він отримає нову посаду – чистильника параш.

– Де саме він їх буде чистити, мій керманчику?

– Реформа у нас де іде? На шкарпетковій фабриці. Ось там і застосує своє вміння.

– Слухаюся, мій керманчику.

Душилін відпустив товаришку  Євгенію. І  почимчикував до їдальні. Сів за стіл і почав жувати сніданок. На тарілці  був соєвий стейк. Він побачив його і подумав, що знову забув видати указ про сільськогосподарську реформу. Пора розкуркулити цих сільських олігархів. Націоналізувати в них то корову, то козу, а то курку. Бо довели вже країну своєю жадібністю, що населення від голоду вимирає. Пора це припинити!

Він підвівся, підійшов до бару і витяг пляшку горілки, на якій червонів напис "Столичная". Ще там на етикетці був зображений готель "Москва". Тепер під тиском Казанської народної республіки його перейменували в готель "Казань".

Він налив чарку і сказав собі, що п’є за всіх тих, хто боровся за незалежність донецької народної республіки. Зробив ковток і скривився.

– От, суки, знову пальонку підсунули!

Якщо не випити – день пропав. А якщо випити, то завтра голова тріскатиметься, як кавун, в якого влучила куля укропа. Завтрашнє свято здаватиметься пеклом. Зненацька з’явилася проблема, яку він не міг розв’язати. Перша за цілий ранок.

Коханий  Керманич підпер голову рукою і зажурився. Однак журитися довго йому не дозволяв всепереможний  характер, яким володів провідник днр. Він рішуче струснув своєю довбешкою, витрушуючи з неї хибну зажуру. Він вирішив діяти твердо і послідовно – найперше скликати народну раду днр. Нехай відпрацьовують депутати народну довіру.

– Євгеніє! – не встиг вигукнути він, як його помічниця виникла на порозі.

– Чекаю розпоряджень, мій кохасику! – сказала вона.

– Скликай парламент!

Депутати зібралися через десять хвилин. Коли до зали увійшов Коханий Керманич, вони негайно замовкли. Він вийшов на трибуну, оглянув зал своїм колючим всезнаючим поглядом. І сказав:

– Шановна братва! Ми сьогодні з вами зібралися.. .– він зробив паузу і багатозначно наморщив лоба, – А чого ми тут зібралися? – Коханий Керманич намагався  згадати, де він і що йому треба говорити.

Запанувала мовчанка. Потім пролунали спершу несміливі, а тоді все більш упевнені оплески, які швидко переросли в овацію.

Коханий Керманич стояв на трибуні парламенту і думав про те, що в нього є ще одна пара дірявих шкарпеток, з якими треба щось робити.

Юрій Луканов, журналіст, спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.