Яку державу ми будемо будувати?

1639
25 червня 2022

Далеко не всі розуміють, що в несподіваній для багатьох стійкості України при боротьбі з російськими агресорами значну роль відіграла й вітчизняна наука.

Наші західні доброзичливці, наприклад, щиро дивуються, як швидко українські фахівці освоюють новітнє озброєння, або тому, що ракета українського виробництва може потопити ворожий корабель.

Не будемо сперечатись відносно талантів, поза всяким сумнівом серед українців їх багато. Але тут йдеться про дещо інше – про рівень інноваційної культури, який складається тільки в тій країні, в якій працює справжня наука.

Так склалося, що українці не надто багато знають про свою науку. Навряд чи багатьом відомо, наприклад, про те, що в космічній програмі СРСР були задіяні майже всі природничі й технічні інститути НАН України – адже в умовах холодної війни про такі речі не прийнято було повідомляти. Так само, як про багато інших науково-технологічних досягнень світового рівня. Але їхня присутність в нашій країні не могла не впливати на рівень підготовки спеціалістів, взагалі на рівень освіти, на формування у великої кількості людей того комплексу знань, навичок, умінь, які ми тепер називаєм інноваційною культурою.

Це прекрасно розуміють організатори високотехнологічного бізнесу – не випадково одним із показників, за яким оцінюється готовність країни до інноваційного розвитку, є кількість дослідників, яка припадає на мільйон її населення. Цей показник постійно відслідковує ЮНЕСКО, і його беруть до уваги інвестори, вирішуючи питання, чи доцільно інвестувати в розвиток високотехнологічних виробництв у відповідній країні.

Через недолугу політику клептократичних урядів незалежної України ми значною мірою втратили цей показник – він сьогодні  став у рази меншим, ніж у країн Європи – але інноваційна культура, як виявляється, втрачається значно повільніше, ніж знищується наука, яка її породила. 

Не може не радувати те, що попри всі біди і труднощі війни, в Україні розпочинається формування програми післявоєнного відновлення вітчизняної економіки. До цього залучається чимало фахівців, хоча здебільшого це люди, прізвища яких не надто відомі широкій громадськості.

Це часом навіть викликає позитивні емоції: мовляв, є підстави сподіватися на свіжі погляди, нові ідеї і т. п. Тим більш, що на високому рівні вже не раз проголошувалось, що ми будемо будувати нову Україну – передову розвинену високотехнологічну державу.

Проте, слухаючи окремі висловлювання та інтерв’ю учасників цього осмислення майбутнього, мимоволі звертаєш увагу на те, що вони практично не вживають слово наука – воно тут їм ніби ні до чого, адже йдеться про економіку (?!). А вслухаючись у їхнє розуміння стратегії економічного розвитку, переконуєшся, вони міркують лише про те, як відновити нашу довоєнну – в основному сировинну економіку України, пояснюючи це тим, що саме сировинні ресурси найшвидше забезпечать притік валюти. Що стосується високотехнологічних галузей, то це, мовляв, справа далекого майбутнього.

Читайте також: "Ці люди готові перевернути світ". Як Полтава стала буфером між тилом та фронтом

Зрозуміло, що така стратегія ймовірно знайде підтримку й у наших західних сусідів – Україна як джерело сировини їх цілком влаштовує. Сьогодні, коли війна зламала наше звичне життя, принесла людям страшне горе і небувалі труднощі, багато-хто навіть з тих, хто гостро критикував недостатній рівень соціального забезпечення й бідність значної частини населення в нашій країні до російського вторгнення, щиро волають: "Господи! Поверни нам довоєнне життя! Як нам тоді було добре!"

Це можна зрозуміти і пробачити людям, на яких обрушилась страшна біда, але навряд чи варто виходити з таких розпачливих побажань при формуванні стратегії майбутнього розвитку держави. І тут слід нагадати, що,  як свідчить світовий досвід, жодна з держав, які намагалися вийти з кризи і післявоєнної розрухи й досягти рівня лідерів інноваційного розвитку, не змогла б цього зробити, не спираючись на науку.

Можна згадати, наприклад, досвід Японії та Південної Кореї. Свого часу журналісти писали про те, що вони розвивалися за рахунок закупівлі західних технологій і підтримки країн Заходу. В тяжкі для них часи вони дійсно йшли таким шляхом. Але при цьому їхні лідери вже тоді розуміли, що таким шляхом далеко не підеш, і всіма силами намагалися нарощувати власну науку.

Наприклад, Республіка Корея протягом 1971 – 1988 років збільшила свої витрати на розвиток науки у 220 разів, хоча ВВП за цей період збільшився лише у 36,6 разу – тобто вони вважали необхідним нарощувати рівень підтримки власної науки більш ніж у шість разів вищими темпами, ніж зростали фінансові можливості держави – тому що розуміли, що це інвестиції у майбутнє процвітання країни.

Подібним чином забезпечував свій розвиток і Китай: зрозумівши значення науки для забезпечення майбутнього, китайський уряд протягом кількох останніх десятиліть не шкодував коштів на її розвиток, на повернення з-за кордону авторитетних вчених і підготовку кадрів науковців. Сьогодні Китай вже серед лідерів світової науки. Але шлях цей потребував не одного десятиліття.

В Україні ж, на жаль, збереглася традиція вітчизняних фінансистів: якщо треба економити кошти, то найлегше, на їхнє переконання, це можна зробити, зменшуючи фінансуванні науки. Завдяки цьому за роки незалежності наша країна досягла рекордного – нечуваного у світі – скорочення свого наукового потенціалу: кількість дослідників у вітчизняній науці зменшилась у шість разів! А треба підкреслити, що науковий потенціал, зокрема його кадрова складова, по самій природі своїй – річ дуже інерційна. Його не можна наростити так швидко, як, наприклад, створити нове підприємство чи навіть нову галузь промисловості. 

Формування наукової школи потребує не одного десятиліття. Наші розрахунки свідчать: вийти на сьогоднішній середньоєвропейський рівень чисельності дослідників, що припадає на мільйон населення, Україна могла б десь за 20-25 років лише за умови, якщо кардинальне посилення підтримки науки (а отже й престижності наукової професії в Україні) стане настільки потужним, що молодіжне поповнення її почне зростати на 15% щорічно (і це без врахування тих втрат, які сьогодні відбуваються через війну!). Йдеться про нинішній середньоєвропейський рівень, а за цей час він щонайменше подвоїться.

На жаль, гострота кризового стану української науки не усвідомлюється ні нашим суспільством, ні владою. З болем відчуваю і власну провину в цьому – не вдалося нам, наукознавцям, достатньо голосно і  зрозуміло довести до їх відома результати своїх досліджень. А вони свідчать: тривале недофінансування української науки зумовило формування такої вікової структури наукових кадрів, яка запрограмована на вимирання.

Якщо ставлення до науки у нас найближчим часом не зміниться, це процес буде прискорюватись. Зупинити його – навіть не нарощувати кадровий потенціал науки, а просто стабілізувати чисельність науковців у країні – необхідне значне зростання притоку молоді до дослідницьких колективів. А в Україні воно стрімко падає. Наприклад, кількість осіб, прийнятих до аспірантури наукових організацій , вже в 2021 році була більш ніж на 40% меншою, ніж у 2010 р., а тих, хто її закінчив зменшилась більш ніж у 20 разів (!). 

Отже стратегічні прорахунки щодо відтермінування на невизначений час проблем інноваційного розвитку і науки, як ключового його фактору, які можуть бути зроблені нині, можуть позбавити нас шансів стати врівень з передовими країнами Європи принаймні до другої половини ХХІ століття.

Певні спрощення в розумінні ситуації, які можуть стати причиною трагічних стратегічних помилок, зумовлені тим, що до формування планів відновлення практично не залучена Національна академія наук України, яка за статутом своїм  є "вищою науковою організацією України" (Прізвища окремих її працівників "числяться" в складі деяких комісій, що готують свої пропозиції, але їх голоси тонуть серед  галасливих "спічів" псевдо-реформаторів).

Якось забувають організатори цього процесу, що НАН України має величезний досвід роботи з виробничою сферою, яка в ряді випадків приводила навіть до формування нових високотехнологічних галузей промисловості. В цьому плані, в умінні зосередити свій науковий та експериментально-виробничий потенціал на вирішенні завдань загальнодержавного значення  вона була унікальною серед республіканських академій СРСР. 

НАН України також багато втратила внаслідок занепаду в Україні високотехнологічних галузей виробництва та недостатньої підтримки з боку держави, але завдяки мудрій політиці Б. Є. Патона все ж зберегла основну частину своїх творчих можливостей.

Сьогодні вона теж страждає від воєнної агресії, але все ж у післявоєнному відродженні України може і повинна відіграти одну з ключових ролей вже на перших стадіях оновлення економіки. І вчені академії вже активно працюють над обґрунтуванням пропозицій щодо конкретних напрямів науково-технологічного та інноваційного розвитку післявоєнної економіки України. Питання лише в тому, чи будуть її пропозиції взяті до уваги?

Олександр Поповичдоктор економічних наук, гол. науковий співробітник Інституту досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.





Головне на сайті