До дискусій щодо післявоєнного відродження і реформи наукової системи України

До дискусій щодо післявоєнного відродження і реформи наукової системи України

Після того, як у своєму виступі у Верховній раді України на День Конституції президент В.О. Зеленський назвав розвиток науки і освіти одним із головних пріоритетів держави при післявоєнному відновленні України, в засобах масової інформації активізувалося обговорення питання про те, якою ми хочемо бачити науку України і як саме будемо намагатися цього досягти. Особливу увагу (а часом і питань та дискусій) привертають: "Візія майбутнього освіти і науки України", опублікована на сайті МОН, пропозиції Наукового комітету Національної ради з питань розвитку науки і технологій щодо реформування сфери наукових досліджень, розробок та інновацій, а також матеріал "ОСВІТА, НАУКА ТА ІННОВАЦІЇ", підготований досить "різношерстою" групою освітян і політиків й опублікований на платформі UAReforms.

Зауважимо, що при порівнянні двох останніх виникає враження, що, по-суті, один і той же самий документ, тільки в редакції Наукового комітету – дещо скорочений і трохи "зглажений" шляхом вилучення з нього найбільш сумнівних ідей.

Якщо говорити про "Візію", то попри те, що значна частина включених до неї слів не викликає особливих заперечень (в плані розуміння, що можна вважати позитивним, а що – ні), загальне враження у більшості моїх колег, з якими мені довелось спілкуватися, – "Це не про нас. Схоже, що вони не мають найменшого уявлення про те, що насправді відбувається в нашій науці". Дійсно, апаратники міністерства просто виклали своє власне уявлення про те, як вчений уявляє собі ситуацію, в якій йому було б затишно жити і працювати, а для них самих – найбільш комфортно виконувати свою бюрократичну функцію (слідуючи старому бюрократичному девізу: "контроль і ще раз контроль за всім без винятку!"). Місце науки в суспільстві, її роль у формуванні науково-технологічної політики, повага до неї врешті-решт їх зовсім не цікавить. Мовляв, хай вона собі розвивається, а ми будемо контролювати, чи відповідає вона світовому рівню. Тобто ситуація, коли "Наука розглядається як декоративний атрибут держави, а не як рушійна сила системного розвитку", яку критикує Науковий комітет Нацради, авторів "Візії" вочевидь цілком влаштовує.

Але вона не влаштовує науковців, не влаштовує врешті-решт і суспільство, тому що без опори на науку абсолютно нереалістичним було б сподівання на здійснення тих грандіозних задумів післявоєнної розбудови України, про які говорив наш президент. На наше переконання, головною стратегічною ціллю її розбудови має бути створення реальних можливостей для вітчизняної науки, бути провідною ланкою інноваційного розвитку країни, брати безпосередню участь у формуванні політики держави, і, звичайно, робити вагомий внесок в оволодіння новими знаннями, технологічне оновлення виробництва в країні й у світі.

Можна не сумніватись, що досягти цієї цілі нелегко. Адже та потужна наука, яка була в Україні ще на початку дев’яностих років минулого століття, яка започатковувала нові високотехнологічні галузі промисловості, створила першу в континентальній Європі ЕВМ, третину наукового потенціалу якої працювало в інтересах збільшення обороноздатності країни, сьогодні вже не та. Внаслідок недостатньої уваги до неї з боку багатьох урядів України, систематичне недофінансування в умовах, коли попит на результати НДДКР різко зменшився, вона ще до широкомасштабного вторгнення російських військ втратила понад 80% свого кадрового складу.

ВІДЕО ДНЯ

Через низьку заробітну плату, різке погіршення умов праці багато кому з науковців довелося покинути науку, перейшовши до інших сфер трудової діяльності, або знайти собі місце в наукових закладах інших країн. Про те, що таких було дійсно багато, що вони складали переважну більшість науковців, свідчить той факт, що вже перед початком широкомасштабного вторгнення чисельність дослідників в Україні зменшилась у шість разів. Це при тому, що попри падіння престижності наукових професій і відповідного зменшення притоку молоді в науку, деяке її поповнення все ж відбувалось.

Мірилом готовності країни до інноваційного розвитку вважається кількість дослідників, яка припадає в ній на мільйон населення. Цей показник розраховує ЮНЕСКО для більшості країн і континентів світу і регулярно (кожні 5 років) публікує його в своїх підсумкових доповідях. Ним керуються інвестори, вирішуючи питання про те, чи доцільно інвестувати у створення в тій чи іншій країні високотехнологічних виробництв.

Доводиться констатувати, що після згаданих вище скорочень в Україні ще перед широкомасштабним вторгненням росіян він став у кілька разів меншим, ніж в середньому по ЄС.

За даними ЮНЕСКО у 2018 році цей показник в середньому по Країнах ЄС був 4069 осіб на мільйон населення, у США – 4412, Німеччині – 5212, Японії – 5331, Республіці Корея – 7080. В Україні ж – 994. Після цього практично всі держави його активно нарощують, в Україні ж продовжується падіння.

Війна стала ще одним потужним ударом по кадровому потенціалу української науки – дати точну оцінку його масштабів сьогодні важко, адже вона вдарила і по статистиці, але деякі фахівці вважають, що втрати науковців в Україні внаслідок російського вторгнення можуть перевищувати 40%.

Але справа не тільки в тому, що наявна чисельність дослідників сьогодні неприпустимо мала для країни, яка розраховує на прискорення інноваційного розвитку. Біда в тому, що наростити її далеко не так просто, як багато кому здається. Внаслідок багаторічного падіння молодіжного поповнення вікова структура українських дослідників стала фактично запрограмованою на вимирання: число тих, хто залишає науку внаслідок природної смертності вже перевищує прихід молоді, який з року в рік продовжує падати через прогресуючу втрату престижності наукової професії. Без подолання цієї вкрай небажаної тенденції ніякого відновлення вітчизняної науки не може бути.

Особливістю кадрового потенціалу науки є його унікальна інерційність: становлення дослідника вимагає значно більше часу ніж підготовка інженера чи управлінця. Тому навіть деяке поліпшення фінансування науки не дозволить відразу зламати цю вкрай небажану динаміку.

Наші прогнозно-аналітичні дослідження показують, що падіння загальної чисельності науковців в Україні буде продовжуватись ще щонайменше 10 – 15 років. Щоб розпочати і прискорити процес відновлення наукового потенціалу, необхідні кардинальні, вражаючі суспільну свідомість заходи, спрямовані на підтримку науки.

Першим кроком до цього відродження могло б бути широко розрекламоване подвоєння частки ВВП, яка виділяється на наукові дослідження і розробки, яке обов’язково має супроводжуватись проведенням масштабних інформаційних і науково-популярних кампаній, які роз’яснили б, що на нинішньому етапі розвитку нашої цивілізації у світі відбулося небувале посилення впливу науки на життя людства. Що і економічна конкуренція, і навіть війни в сучасному світі все більшою мірою перетворюються в змагання технологій, рівень яких безпосередньо залежить від розвитку науки. Вже це дозволило б істотно підвищити привабливість професії науковця не тільки шляхом істотно кращої оплати праці, але й за рахунок поваги до науки з боку суспільства. Без такого психологічного настрою в суспільстві навряд чи можна розраховувати на те, що прихід молодіжного поповнення в науку суттєво збільшиться.

Звичайно, сам вираз "подвоєння фінансування" викликає у багатьох мало не шокову реакцію, особливо в умовах небувалого дефіциту бюджету під час війни і зумовлених нею руйнувань та непередбачених витрат. Але якщо ми хочемо процвітання нашої країни, то треба, щоб все наше суспільство усвідомило: у сучасному світі про це годі й мріяти без інноваційного розвитку економіки, а отже – без випереджаючого розвитку науки.

При всіх труднощах післявоєнне відновлення України потребуватиме серйозних змін у структурі державного бюджету з метою забезпечення посиленої підтримки пріоритетних напрямів розвитку. Можна не сумніватись, що ці маневри охоплять вагому частку бюджету. Наука має займати чільне місце серед цих пріоритетів, але при цьому не претендує на надто значну частку національного доходу. Сьогодні витрати держави на наукові дослідження і розробки складають не більше 0,15% ВВП. "Маневр" їх подвоєння до 0,3% ВВП (тобто до рівня, більш ніж у п’ятеро меншого від того що передбачено Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (1,7 % ВВП) навряд чи можна розглядати як серйозне перевантаження бюджетної програми, але це має бути надзвичайно важлива інвестиція в майбутнє країни. Якщо ж поставити завдання хоча б протягом 4 років вийти на рівень бюджетного фінансування науки, який передбачено нашим давно прийнятим законом, то це не тільки забезпечило б нарощування наукового потенціалу більш високими темпами, але й заклало б фундамент інноваційного розвитку економіки країни.

Сьогодні ж наукова система в стані глибокої кризи. Адже, як справедливо відзначається в пропозиціях Наукового комітету, "лише незначна частина державного фінансування наукових досліджень витрачається на потреби забезпечення дослідницької діяльності (обладнання, матеріали тощо), а основна частина спрямована на заробітну плату та оплату комунальних послуг". Фактично це означає, що в останні десятиліття не мали можливості розвиватися експериментальні дослідження. Більш-менш нормально могли працювати і демонструвати помітну результативність лише математики, теоретики та представники суспільних і гуманітарних наук, тобто ті, хто можуть працювати при мінімальному обладнанні і не потребують закупівлі матеріалів.

Думаю, що саме цим пояснюється те, що "Великі наукові інституції за відсутності зовнішнього замовлення тяжіють до продовження досліджень за інерцією" – як суворо констатує Науковий комітет Нацради, напевне не розуміючи, що у них просто немає іншого виходу, що потрапивши в таку ситуацію, дослідники в більшості інших країн просто припинили б свою роботу. А наші – правдами і неправдами добуваючи крихти матеріалів і потроху вдосконалюючи застаріле обладнання, все ж продовжують добувати нове знання.

Що ж пропонується для поліпшення ситуації? – Фактично лише посилення контролю, створення державних і незалежних ні від кого органів для оцінки наукових результатів.

Хто ж може заперечити те, що для оцінки рівня і результативності науково-дослідних інститутів потрібна незалежна їх атестація. Але подібні щирі реформатори не усвідомлюють специфіку нинішньої ситуації в українській науці. Формальна незалежна перевірка лише підтвердить недостатню результативність багатьох дуже корисних в минулому наукових організацій. В рамках бюрократичної логіки такі інституції не заслуговують на підтримку держави. Але з точки зору перспектив інноваційного розвитку саме вони якраз і найбільш потребують підтримки.

Отже, завдяки багаторічному придушенню нашої науки у ній і створена ситуація, при якій така незалежна (в тому числі часом і від здорового глузду!) атестація – це фактично ефективний засіб прискорення ліквідації наукового потенціалу країни.

Радує, що серед пропозицій Наукового комітету немає опублікованої на платформі UAReforms ідеї позбавити національні академії наук державного статусу, вилучивши з них науково-дослідні організацій – тобто перетворити їх у свого роду дискусійні "клуби за інтересами". Ідея це не нова, час від часу вона "підкидалась" громадськості через засоби масової інформації ще з початку дев’яностих років.

Основними її прихильниками були і лишаються ті, хто ласим оком поглядає на власність академій – будівлі і території в центрі міст та дослідні сільськогосподарські угіддя інститутів. До них з готовністю приєдналися і активні авантюристи, які шукають можливості "показати себе" як сміливих новаторів-реформаторів, не маючи адекватного уявлення про те. що насправді відбувається в науці, і не намагаючись зрозуміти її реальні проблеми.

Це цілком зрозуміло – і ті й другі мають в цій справі свій інтерес. Дещо несподіваним виявилось те, що така ідея згодом була підтримана й деякими справжніми вченими, навіть членами Наукового комітету Національної ради.

Певною мірою вона стала вираженням загального невдоволення станом справ у науці України, а також давнього суперництва між академічною і університетською наукою, в якому невдоволення останньої підігрівалась тим фактом, що традиційно в нашій країні державна підтримка академічної науки завжди була значно більш суттєвою ніж університетської.

Незаперечною видається авторам опублікованого на платформі UAReforms матеріалу суперечливість академічного статусу. Дійсно – національні академії і їхні інститути – державні організації і в той же час самоврядні! Як це можна допускати?! Проте тільки з бюрократичної точки зору ця суперечливість є неприпустимою і "залізна" бюрократична логіка веде до висновку: така ситуація – це непорядок, і вона підлягає ліквідації.

Проте діалектика реального життя на кожному кроці підтверджує: саме суперечності є джерелом розвитку – спокійний і вдумливий підхід до їх розв’язання (ні в якому разі не ліквідації!), точніше до використання зумовлених ними протиріч для пошуку нових конструктивних рішень призводить до творення нової якості, нових звершень. Суперечність між потребою свободи наукової творчості для забезпечення найбільшої результативності досліджень і необхідністю їх фінансової підтримки державою виникла вже тоді, коли сам розвиток науки почав вимагати перетворення дослідницької діяльності в професійну.

Ще в 1700 році у виступі при відкритті Берлінської академії Готфрід Вільгельм Лейбніц звернув увагу на те, що розвиток науки вже досяг тієї стадії, коли всерйоз займатися нею вже не можна "між іншим", як свого роду хобі, працювати в ній необхідно, цілком присвятивши себе тільки їй.

Саме для того, щоб дати вченому таку можливість, і створюється академія, кошти на функціонування якої виділяє державна влада. Тож Лейбніц дякував ерцгерцогу за те, що той зрозумів це і підтримав створення академії. Хочеться підкреслити: Лейбніц вже тоді розглядав академію наук не просто як форму спілкування дослідників, а перш за все як спосіб надати їм можливість професійно і систематично працювати в науці, не відволікаючись на заробляння грошей в інших сферах діяльності. Хоча він прекрасно знав, що на той час вже 40 років існувало Королівське товариство в Лондоні, яке опікувалося в першу чергу саме організацією спілкування дослідників.

Ці дві лінії в розвитку академій наук співіснують і сьогодні. Всі академії наук Європи фінансово підтримуються відповідними державами, але не всі з них безпосередньо організують наукові дослідження і мають для цього науково-дослідні інститути.

З 29 академій наук Східної Європи 22 мають науково-дослідні організації, а з 19 академій наук Західної Європи їх мають лише 8. Відповідно, і рівень державного фінансування у різних академіях різний: в академіях, що не мають науково-дослідних установ – це кошти на видавничу діяльність, проведення конференцій і симпозіумів, формування і діяльність бібліотек, а в академіях, що організують дослідження, до цього додаються також кошти для забезпечення діяльності науково-дослідних інститутів. Саме такою, реально організуючою дослідження бачив українську академію її перший президент В.І. Вернадський.

Цікаво, що навіть у країнах, де було знайдено інші, не академічні інституції для безпосередньої організації наукових досліджень, їхня еволюція призвела до створення структур, дуже подібних до академії. Так, наприклад, Товариство ім. Макса Планка, яке займається фундаментальними дослідженнями в Німеччині, не називається академією наук, але за формами управління, внутрішньою організацією воно дуже подібне до академії, зокрема – до НАН України.

Багато в чому схожі на академічні і форми організації НДДКР в німецькому Товаристві ім. Фраунтгофера, яке спрямовує свої зусилля на прикладні дослідження і розробки. Отже суперечність між державним статусом і самоврядністю наукових організацій – не специфіка українських академій, це світова реальність. Скрізь шукають, знаходять і вдосконалюють шляхи і форми розв’язання протиріч, які в ній виникають, але намагаються робити це обережно, щоб не зашкодити живому організму науки. Там, де цього не дотримуються, потім дуже жалкують (Росія, Казахстан та ін.).

Не можна не погодитись з багатьма оцінками ситуації в українській науці Національною радою з питань розвитку науки і технологій, проте багато пропозицій видаються не стільки відповіддю на питання "Як її відновлювати?" скільки на "Як швидше ліквідувати те, що ще не вдалося знищити!"

Сьогодні й у найближчі кілька років нам треба, піднявши голову над дрібними негараздами і незручностями, зосередитись перш за все на порятунку вітчизняної науки, припиненні деградації її кадрового потенціалу, прибрати всі перепони і гальма для її відродження, які набудувала наша бюрократія в процесі свого самоствердження. А головним напрямком реформ має стати докорінна зміна ставлення нашої держави до науки, перетворення її на авангард інноваційного розвитку країни.

Олександр Попович, доктор економічних наук, заслужений діяч науки і техніки України, спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Реклама:

Головне сьогодні