Чому законопроєкт про заборону використання російських джерел шкодить українській науці
"В Україні можуть заборонити використання російських джерел в освіті та науці" – під такою назвою "УП.Життя" опублікувала новину, присвячену ухваленому в першому читанні законопроєкту, який фактично вводить заборону на цитування мільйонів наукових джерел та авторів, починаючи від деяких творів Тараса Шевченка, Івана Франка та щоденників Сковороди і до сотень, якщо не тисяч засадничих публікацій в галузях природничих та суспільних наук, які мають визнаний в світі науковий пріоритет та обов'язково цитуються західними дослідниками з міркувань академічної доброчесності.
Родзинкою законопроєкту є заборона цитування авторів за ознакою громадянства, під яку, очевидно, підпадають тисячі американських та європейських вчених, які емігрували з РФ та ще не встигли позбутися відповідного громадянства. При цьому заборона вводиться не на час війни, а назавжди.
При всій актуальності проблеми створення дієвих механізмів протидії проникненню путінської імперської пропаганди у вітчизняну освіту і культуру спроба вирішити її таким суто бюрократичним і примітивно-некомпетентним шляхом видається не тільки невчасною, але й просто шкідливою. Про те, що цей законопроєкт прямо порушує Конституцію України та Хартії Європейського Союзу, добре пояснено в статті Євгена Захарова на сайті Харківської правозахисної групи. Не можна не погодитися з ним і щодо того, що "закон є безглуздим і надзвичайно шкідливим для освіти та наукових досліджень".
Зупинимось на нормі, що стосується найбільш близької нам сфери – наукової діяльності. Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (до підготовки якого один з авторів даної статті теж свого часу долучався) пропонується доповнити такої нормою: "наукові дослідження не можуть містити посилання на джерела інформації, створені: на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом; державною мовою держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом; фізичною особою, яка є громадянином (підданим) держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом".
Запроваджуючи мовне цензурування джерел наукових досліджень, ми не тільки відрізаємо себе від наробку вчених часів СРСР та їхніх учнів, які з тієї чи іншої причини продовжували працювати в РФ, але і викреслюємо з вітчизняної науки українських вчених, які в ті часи нерідко публікувалися російською.
Особливо це стосується природничих наук. Наведу тільки декілька прикладів. На жаль, навіть перші статті Ландау часів його роботи в Українському фізичному інституті в Харкові (де короткий час працював навіть Поль Дірак) публікувалися російською мовою, не кажучи вже про всі наступні його наукові праці, які досі активно цитуються і використовуються в навчальних курсах університетів по всьому світу включно із США.
Визнаним засновником сучасної теорії математичної оптимізації є Канторович, який опублікував свою засадничу роботу з лінійного програмування ще в 1939 році. Згодом в СРСР сформувалася потужна школа із сотень, якщо не тисяч видатних вчених, без цитування яких досі не обходиться жодна пристойна англомовна монографія з проблем оптимізації.
Методи лінійного програмування зараз включені до програм навчання бакалаврів не тільки з технічних, але і з економічних спеціальностей всіх країн світу. І тільки в Україні, після ухвалення нового закону буде заборонено згадувати авторів методу – Канторовича та його учнів.
Лєбєдєв, який створив а Києві в 1950 році першого в континентальній Європі електронного комп’ютера – публікувався російською. Більшість робіт видатного українського кібернетика Глушкова опубліковані російською.
Глушков зокрема займався теорією скінченних автоматів, яка лежить зокрема в основі методів обробки тексту за допомогою "регулярних виразів", які зараз є стандартним інструментом в більшості сучасних мов програмування і вивчаються студентами навіть в початкових курсах програмування.
Більшість сучасних методів комп'ютерних наук, зокрема математичної статистики та оптимізації, машинного навчання та штучного інтелекту, включно з нейронними мерами, так чи інакше формувалася за участі або з використанням ідей вперше опублікованих російською. Виключити всі ці посилання з навчальних програм означатиме не давати студентам можливості глибоко їх зрозуміти – тобто позбавити нас тієї невеликої переваги, яка ще залишалася в української вищої технічної освіти принаймні в деяких університетах.
Відомий "ефект метелика" (нестійкості та хаотичності поведінки динамічних систем), який став широко відомим після публікацій американського математика Едварда Лоренца, спирається на роботи Шарковського, який працював все життя в Києві, але першу свою засадничу роботу опублікував в 1964 році в Українському математичному журналі російською мовою. Лоренц завжди визнавав науковий пріоритет Шарковського та посилася на нього. Нам це тепер буде заборонено.
Багато математичних концепцій та термінів, які систематично використовуються вченими всього світу, названі за іменами російських математиків, які їх вперше запропонували: критерії Ляпунова, марківські процеси, аксіоматика Холмогорова. Не ясно чи зможемо ми їх тепер згадувати, але посилатися на засадниці роботи Ляпунова, Маркова та Холмогорова буде точно заборонено.
Крім того, багато робіт нині працюючих українських вчених (нерідко це їхні найкращі роботи!) були опубліковані до 2022 року в найбільш авторитетних журналах СРСР, а потім РФ російською мовою – їх що теж не можна цитувати? А як бути з В.І. Вернадським, який був першим президентом української академії і багато в чому визначив основні напрями її розвитку?
Законодавче закріплення цензури наукових джерел було б шкідливим тільки для вітчизняної науки, воно ніякою мірою не зашкодить росії чи російським вченим, а тим більше – збройним силам держави агресора. Крім створення додаткових перепон для поширення науково-технологічної інформації, його вимоги поставлять вітчизняних вчених перед необхідністю систематично порушувати загальноприйняті в сучасній світовій науці норми наукової етики. Адже не посилаючись на авторів тих ідей, які тою чи іншою мірою розвиваються чи заперечуються в роботі, результати якої публікуються, ви фактично приписуєте їх собі – тобто здійснюєте плагіат, на боротьбу з яким було витрачено так багато зусиль, зокрема з боку нашого МОН.
Це стосується перш за все природничих наук, але й суспільствознавці, навіть ті, які намагаються протиставити результати своїх досліджень фальсифікаціям і неправомірним висновкам апологетів "русского мира", повинні все ж посилатися на публікації своїх опонентів. Для суспільних наук автори роблять по суті тільки два виключення дозволяючи використання російських джерел: по-перше, для "критичного аналізу явищ, що відбуваються в державі [агресорі]" та самої держави агресора, а по-друге "для вивчення мови корінного народу" України.
Якщо це друге виключення є принаймні зрозумілим, то у перше – або перетвориться на пустий звук, адже будь-яке наукове дослідження передбачає саме критичний аналіз джерел, а не апологетику, або передбачатиме запровадження цензури з імовірним створенням державних інституцій, які будуть оцінювати чи в достатній мірі автор є критичним.
Вибачте, але цензура – це удар в спину не тільки тільки українській науці, але загалом українській демократії, підважування тих цінностей заради яких українських народ терпить зараз жахливі втрати, обороняючи державу від зовнішньої агресії.
Тисячі українських вчених пішли зараз до лав збройних сил і сотні вже загинули заради того, щоб відстояти наше спільне право на демократію, плюралізм думок та свободу творчості та наукових досліджень. Протягувати закони про цензурування науки саме в той час коли вони просто не можуть проти них заперечити, щонайменше ганебно.
Так, у нинішній ситуації, коли більшість російських вчених (хоч все-таки далеко не всі!) мовчки змирилися, а дехто навіть підтримав російську агресію проти України, ми різко припинили співробітництво з російською наукою, Президія НАН України видала спеціальне розпорядження "Про припинення співпраці з ученими російської федерації у видавничій сфері". Не чекаючи ніяких формальних заборон, українські дослідники нині не цитують їх у своїх публікаціях без крайньої необхідності, але законодавча абсолютизація таких заборон щонайменше недоречна.
Думається, що поява інформації про прийняття цього закону буде з сумною і трохи співчутливою посмішкою сприйнята нашими зарубіжними колегами: мовляв, ви бачите до якого стану довела українців російська агресія – вони вже просто втрачають здоровий глузд!
Натомість для путінської пропаганди це просто знахідка.
Історичний досвід свідчить, що в питаннях утвердження національної ідентичності та національних взаємовідносин – як на міжнародному рівні, так і в рамках окремих країн (сьогодні вони практично всі є мультикультурними) держава і політичні сили повинні бути надзвичайно обережні і помірковані, щоб не переступити допустимі гуманістичні межі, за якими цілком зрозуміла і морально виправдана ненависть до жорстокого й підступного агресора може перетворитись на свою протилежність – ксенофобію і навіть расизм, які замість відродження української науки штовхають її до самоізоляції, виключення з контексту світової науки.
Нагадаю: йдеться не просто про обговорення дискусійних питань, а про проект Закону України, що вже схвалений Верховною Радою України у першому читанні. Тож давайте, шановні депутати, не піддаватися емоціям, треба трохи подумати, щоб прийняти спокійне і зважене рішення, за яке нам потім, коли пристрасті трохи вгамуються, не було б соромно перед усім світом.
Олександр Попович, доктор економічних наук, кандидат фізико-математичних наук, головний науковий співробітник ДУ "Інститут досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України", заслужений діяч науки і техніки України
Захар Попович, кандидат економічних наук, Research Assistant Tulane University New Orleans, Louisiana
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.