Наявність аполітичних митців стає надійним прикриттям для злочинів держави

Художник – це голос. Голос відбувається у мові. Людська мова є політичною за своєю природою. Серед того, що визначає політичну сутність людської мови, варто виділити довіру та сумління, без яких неможливі ані суспільний договір ані вільне життя разом. Сумління також безумовно є голосом, запитом до відповідальності. У сумлінні розв’язується мова людини, що, бува, заплутується протягом спекулятивного вжитку.

Зважаючи на те, що мистецтво безсумнівно є мовою, воно так само є політичним. Мовити своєю мовою є ділом художника, а його твір власне і є його сумлінням.

Радянська система запустила механізм зґвалтування цих зв’язків. Тепер ця система не лише вижила, а навіть підживилася тим, що додатково міфологізувалася, і ззовні видається чимось фантастичним, ба більше, парадоксально привабливим. Утім, незважаючи на присутність радянського мислення, практично скрізь, де правив соцтабір, утворення, що наразі зветься росією, виявилося родючим ґрунтом для експерименту зі зміни природи людського.

За радянської системи говорити своїм голосом для художника було небезпечно, бо митець або знищувався системою фізично, або прилаштовувався до її правил. Росінтелектуали звикли до імітації задля безпеки настільки сильно, що відтоді вважають власне кривляння своїми справжніми голосами.

Усе, що мало би складати живий організм політичної спільноти, розвалилося на окремі "народ", "еліту", "державу", "бізнес", "безпеку", "культуру" тощо. Ті, хто зараз вважають себе інтелектуальною елітою росії, постійно кажуть про свою відокремленість від політики власної держави, а також від політики взагалі. Ці особи так добре навчилися обходитися без голосу сумління, що імітований голос наляканої радянської людини став не вимушеною, але звичною природою.

В результаті радянського експерименту з’явився митець, який залишає політику за дверима майстерні. Відокремившись у такий хитрий спосіб, художник, чи то пак, культурний діяч, певний, що завжди вчиняє добре. За такої схеми кожна сторона має свій зиск: наявність аполітичних митців стає надійним прикриттям для злочинів держави й водночас самі художники мають можливість удавати декоративну опозицію, створюючи видимість демократії в країні-терористі. Обидві єднаються в режимі, що зараз чинить геноцид в Україні та відкрито і безперешкодно хизується планами наступних завоювань.

Робота Влади Ралко

Необхідність постійних пояснень знайомим і незнайомим із західної Європи обґрунтованості скасування "російської культури" змусила простежити зв’язки, без яких етичний аргумент завжди буде сприйматися як образ чи емоція. Замкнення виразу в лапки на часі, бо зараховане до культури для європейця є апріорною святинею. Тим часом слово "культура" увібрало таку кількість значень, що перетворилося на абстракцію, якою зручно прикриватися та маніпулювати.

Країну пізнають за її культурою, але чим є культура окрім слова, значення якого механічно, але водночас і справедливо, поєднують із мистецтвом? Звісно, культура – аж ніяк не механічний перелік імен, бо жоден сенс не утворюється зі змісту автоматично (досить пригадати дитячий голос, що вигукував імена, які начебто мали презентувати світові роскультуру, на церемонії сочинської олімпіади 2014 року, одразу після завершення якої росія напала на Україну.) Тобто культура не є сталою субстанцією або купою трофеїв, вона являє собою поле розумінь і ставлень до голосу свого мистецтва.

Власне, культура є спроможністю нації до діалогу. Але культурна політика, успадкована росією від радянської системи, є насильницьким вивертом, де словник, зґвалтований системою, унеможливив розмову.

Те, що видається росією за культуру, не розв’язується у мові. Бо мова мовить за наявності внутрішнього діалогу зі сумлінням, де діалог є чином переходу відповідальності з наміру на дію. Або виходом голосу крізь маску/персону на загал у тотожності мовлення і дії. Твір художника є тим, що художник сказав, зробивши сказаним єдино можливий вибір.

Російська культура становить небезпеку вже через свою присутність у публічному полі. Власне, культура держави визріває на теренах смислів і ставлень нації до своїх мистецтва, філософії, науки. І ось у це політичне поле російська культура не вбудовується, бо вона поза ним і, насправді, не є культурою, а технологією. Так само, як політика росії, свідомої спадкоємиці срср на ділі є технологією впливу, де людське розглядається виключно як об’єкт для використання на користь системи.

А чинити опір садистській навалі агресора може лише людське, яке говорить.

Влада Ралко, художниця, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.