Про психологічну допомогу: які існують групи травмованих дітей та як на них впливає війна

Війна не минає безслідно, особливо, коли ми говоримо про дітей. Замість щасливого і безтурботного періоду вони стикаються із реаліями сьогодення, наслідками якого є фізичні та психологічні травми.

Кожного дня ця невтішна статистика зростає. За даними прокуратури, станом на 1 серпня 2022 року щонайменше 1051 дитина постраждала від військової агресії РФ в Україні. Тож працювати над подоланням травм потрібно вже зараз. Адже це покоління відбудовуватиме нашу країну, і ми відповідальні за те, яким воно виросте!

Про те, як війна впливає на життя дітей, через які труднощі в адаптації вони проходять та які кроки для їх подолання існують – розповідаю у колонці.

Які групи травмованих дітей існують та як сучасні реалії впливають на кожну з них?

Наразі діти отримують не той досвід, який їм потрібний. Вони б не мали чути вибухів на дитячих майданчиках, знати, що таке сирена, та бачити жорстокість окупантів на власні очі. Проте у результаті маємо велику кількість травмованих дітей, яких умовно можемо поділити на 4 групи:

• До першої групи відносять дітей, які залишилися з батьками та були переміщені в інші міста чи закордон. Вони могли чути або щось бачити, але це не була пряма загроза життю, тобто не отримали дійсно шокуючої травми війни. Проте ці діти втратили своє звичне середовище, розлука із яким може принести багато болю
• Друга група – це діти, які залишилися у своїх рідних домівках, відносно безпечних територіях, наприклад, у західних областях України. Та, скоріше за все, вони знають про жахливі події, що відбуваються; можливо, хтось із їхніх родичів пішов на війну, через що відповідальні за дитину можуть перебувати досить в нестійкому емоційному стані.
• Третя група дітей – це ті, які залишилися в гарячих точках України, ховалися в бомбосховищах, бачили вибухи, агресію чи навіть загибель. Приблизно 90% відсотків ймовірності, що в цих дітей дуже швидко проявлятимуться проблеми. Що це означає? Хтось із них матиме симптоми посттравматичного стресового розладу, інші – фобії або страхи, наприклад, боятимуться спати одні. А деякі матимуть регрес.

Моєму синові до війни було 2,7 років, він трохи розмовляв, а коли ми пройшли через складну евакуацію, змінили багато місць і людей – то замовк. Згодом він із нуля знову почав потроху розмовляти і зараз говорить так, як пів року тому. На той час я не почувалася стабільно, знала, що чоловік йде в ЗСУ, і син все це відчував. Тому він більше травмувався через мій стан та постійну зміну середовища, а не саму війну.

• В останній групі говоримо про дітей, які втратили домівку, отримали поранення чи залишилися без одного або обох батьків. Саме бачення дитиною страхів війни вже є травмуючою ситуацією для неї, та, ймовірно, стане причиною ПТСР (посттравматичного стресового розладу).

Ознаки ПТСР в дитини можуть бути різними, ось деякі з них: регрес, постійне, повторюване відтворення травмуючої ситуації через гру, страхи, емоційна збудженість або навпаки відсторонення, бажання смерті, вибір темного одягу, фізіологічні прояви у малих дітей (реакція через тіло): розлади травлення, нудота, висока температура. Усе, що дитина повторює більше 2-3 тижнів та що відрізняється від її попередньої поведінки може бути явною ознакою ПТСР. Проте точний діагноз потрібно з'ясовувати із фахівцем.

Про допомогу, яку потребують ці категорії дітей

Статистика травмованих дітей нас лякає, але не кожному потрібна довготривала терапія. Тож давайте з'ясовувати.

Якщо говорити про категорію вимушено переміщених дітей, то її основною проблемою може стати адаптація до нового місця. На цьому етапі завданням батьків чи опікунів є якнайшвидше повернути дитину до її звичного образу життя. Наприклад, за допомогою навчання, ігор, облаштування нового середовища.

Не менш важливим є надання емоційного зворотнього зв'язку та взагалі пояснення того, що відбувається навколо. Наприклад: "Ми з тобою завжди можемо поговорити. Так, є погані люди, які наносять нам шкоду, але ми знаємо, хто перемагає в боротьбі добра зі злом". Або ж чи говорять батьки про можливу дату повернення? Якщо немає можливості спланувати своє життя, потрібно намалювати дитині певні кордони, скажімо: "Цей семестр ти ходиш до цієї школи".

Також буває, що діти першої та другої груп малюють страшні малюнки. Це все нормальна реакція проживання обставин. Наведу приклад своєї роботи на Сході з дітьми ВПО в 2015 році. Тоді ми стикалися з випадками знущання дітей над тваринами. Це звучить неприйнятно, втім, коли дитині не пояснюють, що відбувається, яка межа між життям та смертю, не дають емоційно відреагувати, трапляється переміщення люті на якийсь об'єкт.

Тож із дітьми двох перших груп необхідно більше говорити, показувати своє розуміння до їхніх почуттів: "Якщо тобі тривожно, ти можеш завжди до мене прийти, поговорити і поплакати".

Власне цим і займаються фахівці СОС Дитячі Містечка: проводять групові заняття, де через малюнок або гру намагаються повернути дитині інтерес до життя, навчають опановувати свою тривогу, дихання, дають можливість реагувати, розказувати про страхи тощо.

Основне – зробити як дорослих, так і дітей психологічно стійкими. Адже не кожному потрібен психіатр або психолог, але всі мають розуміти, що відчувати тривогу – це нормально та що вони можуть з нею зробити.

А вже дітям третьої та четвертої груп мають надаватися травмофокусована терапія. Крім цього, індивідуальні розмови потрібно провести і з родиною дитини, бо часто вони можуть почуватися нестабільно та не мати змоги надати підтримку зі свого боку.

Методи та інструменти адаптації до нової реальності

До кожної групи має бути особливий підхід і методика. Комусь може бути корисно промальовувати свої відчуття, іншим зручніше розповідати про них. А буває, що дитина взагалі відсторонюється та каже, що нічого не відчуває. Тоді нашим завданням є повернення почуттів. Якщо вона бачила щось жахливе – ціль відіграти лють, щоб дитина володіла нормальним рівнем агресії і в майбутньому була здатна відстоювати свої кордони.

Наприклад, спеціалісти СОС Дитячі Містечка будують через ігри, казки, арттерапію місток між минулим і майбутнім, щоб дитина не залишилася в травмуючій ситуації, а мала змогу далі щось планувати. Від початку війни нам вдалося допомогти 4671 дитині та їхнім опікунам.

Чи мають діти шанс на щасливе майбутнє?

У мене немає сильної тривоги за першу та другу групи, але є переживання за тих дітей, які залишились без батьків та досить довго були в емоційній депривації, мали недостачу уваги та підтримки. У такі моменти діти можуть відчувати, що нікому не потрібні, та змістити фокус на відчуття помсти, а не жагу до життя.

Тож потрібно бути готовими, що попереду батьків та спеціалістів чекає відповідальна та довга робота з реабілітації травмованих дітей. Головне завдання – не відсторонюватись від них, старатися проводити більше часу, спілкуватись, обіймати, бути для них емоційною опорою і, звісно, за потреби звертатися до фахівця.

Альона Лук'янчук, експертка міжнародної організації СОС Дитячі Містечка, клінічна психологиня, психотерапевтка, травмотерапевтка, експертка з подолання травматичного досвіду, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.