Мова – то є наша зброя. Про тенденції переходу на українську

Мій досвід школи припав на самкінець радянського союзу. Мати вирішила віддати мене в українську школу. Їх було декілька на весь Київ і щоранку мені доводилося витрачати хвилин 40 на дорогу, коли мої друзі з двору за 5 хвилин добігали до школи по сусідству. Я не була щаслива тоді. Ми жили в абсолютно російськомовному місті, де цінність української не була очевидна.

Можливо, саме через цей досвід я не маю жодних сумнівів у важливості того, якою мовою спілкуватись, чиїми іменами називати вулиці та кому встановлювати пам’ятники, які живуть разом із нами в наших містах. Це знакова система, що впливає на наші уявлення про те, що є важливим і величним, за що вартує боротися, що вартує цінувати.

Перед Національним диктантом коротко включилася в етер Суспільного. І, оскільки матеріалу підготувала значно більше, аніж встигла сказати, вирішила зробити окремий допис. Бо тема дійсно цікава і важлива.

Тож, декілька тез щодо української мови.

Від початку повномасштабної агресії відбулася хвиля переходу на українську мову. Адже саме так ми підкреслюємо свою відмінність від країни-агресора та маркуємо приналежність до групи "Свої". До лютого 2022 українською в побуті спілкувалися близко 40% дорослого міського населення України. Зараз цей показник наближається до 60%. Найбільш активно переходять на українську молоді вікові групи (адже старшому населенню важче змінювати свої побутові звички).

Важливо, що в регіональному розрізі різниця в динаміці зростання української, як основної мови спілкування, є – проте дуже не велика. Так, Київ та Північ демонструють більш швидкий перехід (близько 17% жителів змінили мову спілкування на українську від початку повномасштабної війни), Схід та Південь трохи відстають (близько 15%) – проте йдеться про різницю в декілька відсотків, що не є статистично значущою. Тож можемо зробити висновок, що масований перехід відбувається по всій країні.

Цікавою є динаміка використання української мови в побуті послідовниками різних релігійних конфесій. Природно, найбільш українськомовною спільнотою є респонденти, що відносять себе до греко-католицької церкви – бо основним регіоном її розповсюдження є Західний. Найвищою є динаміка переходу з російскої на українську серед респондентів, що відносять себе до ПЦУ та УПЦ Київського патріархату (від початку війни на українську перейшли 14% і 18% відповідно). Найменше переходять на українську представники УПЦ МП та респонденти, що відносять себе до православʼя загалом (від початку війни група респондентів, що відносила себе до УПЦ МП значно скоротилася, а група що відносить себе до "православʼя загалом, без поділу на конфесії" значно зросла, тож ми підозрюємо, що вони є сполученими).

Безумовно велику роль у зростанні спілкування українською відіграє велика міграційна хвиля зі Сходу на Захід України. Адже мешканці східних областей таким чином отримають досвід життя в україномовному середовищі. Це точно спонукатиме подальшу мовну міграцію.

Динаміка переходу на українську у спілкуванні трохи сповільнилася у порівнянні з першими місяцями війни, проте не зупиняється. Тож спостерігаємо із цікавістю за тим, як країна-агресор, заперечуючи саме наше існування, спонукала активний розвиток української національної свідомості.

Проте переважна більшість українців лишаються двомовними, вільно володіючи і українською, і російською. В перспективі це є нашою значною перевагою. Ба більше. Після завершення війни і повернення значної частини наших мігрантів, що зараз опинилися за кордоном, Україна почне розмовляти багатьма мовами. І це є безумовною ознакою європейців, які, розмовляючи рідною мовою, принагідно володіють ще кількома мовами сусідів і вважають це особистою перевагою.

Тож від початку війни ми почали значно, значно більше цінувати рідну мову. І значно активніше вивчати мови європейські. Що це, як не практична євроінтеграція?

Шкода лише, що каталізатором цих процесів стала війна.

Євгенія Близнюк, засновниця та директорка дослідницької компанії Gradus Research, спеціально для УП. Життя