"Пелюстки"-міни біля будинків і снаряди в морозилці: що залишила після себе на Херсонщині "найсильніша" армія світу

Від Кропивницького, де я живу, до Херсона всього-навсього 300 кілометрів. Це так мало та водночас дуже багато. Бо саме ця відстань поділила Україну на два різні світи – тиловий та фронтовий. І відмінність між ними колосальна.

Вперше я поїхала з гуманітарною допомогою на лінію розмежування на початку листопада.

Разом із військовими ми зупинились на межі Дніпропетровської та Херсонської областей. Стали на березі Дніпра.

Наш захисник Володимирович (називаю його без позивного та по-батькові, бо дуже поважаю як людину) махнув рукою і сказав: "Бачиш той берег річки? Там вже орки". І я зрозуміла: ця поїздка відкриє мені очі на багато речей, які ти у відносно спокійному Кропивницькому не бачиш і не усвідомлюєш повністю.

На дорогах у Херсонській області перше, що кидається в очі, – це відсутність цивільних машин. Деколи проїжджає військовий транспорт. Але вже починає відчуватись: регіон ніби вимер.

Усім відомий пам'ятник херсонському кавуну наскрізь простріляний. На ньому – напис: "Все буде Україна" і синьо-жовтий прапор.

"Кілька кілометрів, і ми вже в найближчих селах. Там – руїни. У будинках немає ні вікон, ні дверей. Часто немає стін. Ще частіше – дахів. Усе – обвуглене й обпалене. "Це наслідки прильотів", – пояснює Володимирович.

Їдемо далі. На узбіччях доріг – обгоріла військова техніка з літерами V i Z. Подекуди – покинуті машини з такими ж рашистськими символами. "Орки повіджимали в людей", – кажуть мені військові.

Ще трохи і бачимо за кілька кілометрів від себе з обох боків густі сірі стовпи диму. Володимирович зауважує: "Бачиш, як росія воює з цивільним населенням? Наших військових підрозділів на тих територіях немає".

Ще один мій особливий біль – це поля. На них досі стоїть пшениця. Засіяти її встигли, а збирати вже ніхто не буде. Занадто небезпечно. Не треба бути сапером, щоб це розуміти: касетними боєприпасами обсипана земля на багато кілометрів вперед. Коли можна буде обробляти тут землю – невідомо. А це колосальні збитки для агросектору.

Нарешті доїхали до місця дислокації наших військових з 9-го окремого стрілецького батальйону. Виходжу з машини. Володимирович одразу ж дає мені короткий інструктаж: "Ходити дозволяється тільки за мною. Бажано слід у слід. Обстежено далеко не все, а "сюрпризів" росіяни залишили дуже багато". Киваю, що домовились.

Одразу бачу кількох військових. Підходжу до них, вітаюсь "Слава Україні". З усіма обіймаємось. Я їх ніколи до цього моменту не знала, але війна стирає всі кордони. І вони мені кажуть слова в саме серце: "Можете навіть нам нічого не привозити. Просто приїжджайте й розповідайте, як там вдома".

Ще минає кілька хвилин, як я на фронті, і до мене підходить худорлявий сивочолий чоловік із вусами й простягає мені жменю цукерок. Він ще не знає, що я приїхала до них також не з пустими руками, а з допомогою. Але йому на це байдуже. Він просто пригостив і сором'язливо пішов. Потім згодом я дізналась, що це був Анатолійович із моєї рідної Кіровоградщини. Але в перші секунди я просто стояла посеред розтрощеної вулиці з цукерками й думала про те, що наші українські чоловіки – найкращі.

Після знайомств військові запрошують мене подивитись будинки, де жили орки. Ідемо в один. Я заходжу й перші мої слова – це "Боже, який тут срач". Усе розкидане й брудне. Навколо російське сміття. Повертаю голову вбік і бачу "особливо небезпечний військовий об'єкт" – морозилку, у яку влетів снаряд і паралельно зруйнував пів стіни.

Навколо російське сміття

Біля іншої хати, де тимчасово базувались рашисти, просто на подвір'ї стоять мішки з крупою. Такий вам ось "лайфхак" від орків, як зберігати гречку, – просто під дощем на вулиці.

Далі мене запрошують подивитись на школу. Точніше на те, що від неї залишилось. Розвідник Микола розповідає, що саме біля освітнього закладу точились бої. Ворог застосовував важку техніку. У результаті від школи залишився фасад, причому тільки з одного боку.

Микола додає, що, коли брали росіян у полон, знаходили в них шприци з адреналіном. Ось під чим воює "найсильніша" армія світу.

За розмовами проїжджаємо не одне місце. В один із моментів військові зупиняються і кажуть: "А ось тут до позицій росіян – рівно 1 кілометр. Не страшно?". Не задумуючись, відповідаю: "Ні. Я ж з вами". І в цьому була щира до останньої секунди.

Прошу, щоб мене також повезли до місцевих жителів. Для них мали з собою продуктові набори.

Першими побачила дітей. Один із них – хлопчик Ярик, якого під час чергових обстрілів привалила стіна прямо в ліжку. Дитина дивом залишилась жива. Її врятували наші військові. Зараз Ярик із батьками тимчасово живе в сусідів. Часу їм дали до весни. Що робитимуть далі, ще не знають.

Іншим "пощастило" трохи більше. Принаймні їх не привалювало стінами. А в усьому іншому ситуація не краща. Усе, що було ліпше, орки відібрали. Усе гірше розбомбили.

Одна жінка плаче й веде показувати нерозірваний снаряд біля свого будинку. Її хата також дуже постраждала. Тому довелось облаштувати місце для сну просто в сараї, який вцілів.

Ще одна бабуся, якій ми даємо продукти, плаче: "Боже, я нарешті поїм хліба". І ти розумієш, що насправді їм зараз для щастя більше нічого й не треба.

Військові говорять, що підгодовують місцевих жителів. А ті зі свого боку кажуть, що готові сидіти без світла та води, тільки б ЗСУ не покидали їх і нікуди не йшли. Від цього навертаються на очі сльози.

Повертаємось назад до місця дислокації наших військових. Серед усіх хлопців служать і три дівчини. Це Анастасія і Марина з Кіровоградщини та Альона з Київщини.

Дівчата навіть на війні з легенько підфарбованими віями та губами. І я про себе подумала, що іноді не маєш моральних сил встати з ліжка й хочеш закритися від усього світу, починаєш жаліти себе. А вони тримаються. І нам у тилу не треба втрачати стійкість, як би важко інколи не було на душі.

Альона, до речі, з чоловіком на момент повномасштабного вторгнення були на заробітках у Польщі. Але разом вирішили покинути роботу, повернутись додому й піти захищати країну.

Бачила, як вони прощаються, коли підрозділи перебазовувались. Хлопець взяв у свої долоні Альонине обличчя і щось їй шепотів. Потім міцно обійняв і поїхав. Куди їх перевозять – невідомо. Вони й самі дізнаються про своє нове місце перебування тільки по факту прибуття. Альона зізнається, що чоловік за неї дуже переживає. Але вона посміхається мені й каже: "Я вірю, що все буде добре". І я вірю. І Альоні, і ЗСУ.

***

У довгих і складних стосунках України та росії має бути крапка. І я переконана, що поставимо її ми. Перемога буде за нами. Але це половина справи. Ще половина – це відбудувати те все, що знищили росіяни.

За останній місяць я практично щотижня їжджу на лінію розмежування із гуманітарною допомогою. Це дозволяє мені дивитись на ситуацію тверезо та усвідомлювати: на Херсонщині не залишилось живого місця. Область фактично зруйнована. І всі тилові області мають зараз тоннами туди відправляти гуманітарну допомогу, будівельні матеріали, медикаменти.

Люди з деокупованих населених пунктів мають відчувати, що вони зі своєю бідою не залишились сам-на-сам. Схід і Південь – це наш спільний біль. Але ми загоїмо цю рану. Головне – не закривати очі й не робити вигляд, що проблеми не існує. Бо колись додому повернуться військові, які звільняли ці території, і запитають: "А що зробили ви?" І нам має бути не соромно.

Марія Чорна, координаторка Міжнародного штабу допомоги українцям, експертка з питань аграрної політики, очільниця Кіровоградської обласної державної адміністрації в 2021-2022 років, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.