Всі діти наші. Як ми прийняли під опіку дітей з окупованої Херсонщини

Сказати, що доля не готувала мене до такого, буде неправдою. 2 роки назад я стала координаторкою соціального проєкту "Окупація очима підлітків". Мета проєкту – зібрати свідчення підлітків, зі сходу та півдня України (це Донбас та Крим) як вони сприймали окупацію Російською Федерацією їх рідних містечок в 2014 році.

В результаті мені разом з командою проєкту вдалося показати суспільству те, якою серйозною травмою стала окупація для дітей. Що навіть через 8 років наслідки вторгнення Росії в Україну породжують глобальні соціальні проблеми та посилюють репресії проти українських громадян на окупованих територіях.

І ось в 2022 році після початку великого наступу Росії та захоплення нових територій України, мені довелося рятувати з окупації двох хлопців підлітків. Так я стала опікункою для 15-річного Іллі та 11-річного Миколи з Херсонщини. Вони проживали зі своєю мамою та дідусем в одному з сіл на Лівобережжі Херсонської області, яка славиться як потужний сільськогосподарський регіон.

Мати хлопців моя далека родичка, тому ми були знайомі і час від часу Ілля зі мною переписувався в інтернеті. Від нього я дізналася про те, як російські військові вдерлися в їхнє село, почали вивозити великими вантажівками зерно, відбираючи його у фермерів. Хлопець розповідав, як росіяни знищили великий комбінат з вирощування свиней, де замість більше 1000 тварин залишилося блико 15.

Військові примушували селян копати для них окопи, залякували, забороняли фермерам здійснювати весняну посадку сільськогосподарських культур. Поступово за 2-3 місяці після вторгнення, в селі людям стало важко виживати. Гроші закінчувалися, мати втратила роботу, одного разу Ілля сказав мені, що вони з братом вимушені ходити по хатах і просити їжу, бо голодували, і вже тиждень харчувалися лише залишками картоплі з зимових запасів.

В середині літа стало зрозуміло, що ситуація для дітей погіршується з кожним днем. Проблеми з грошами, недостаток їжі, небезпека від російських військових, які постіно вживали алкоголь та ходили вулицями зі зброєю, та ще й все частише лунали розмови про ймовірність примусового вивезення дітей в Росію.

Деяких за згодою батьків вже вивозили в кавзазькі республіки РФ, і хлопців дуже лякала така перспектива. Школу готували для відкриття по російській програмі, привезли вчителів з Росії. Тоді Ілля й попросив їх з братом евакуювати. Їх мати не хотіла виїжджати, але одразу погодилася, що дітей потрібно рятувати.

Окрема історія про те, як двоє неповнолітніх дітей у супроводі чужої людини виїхали в Київ. Це був довгий та непростий шлях з Херсонщини через окупований Крим, територію Росії (Воронеж, Москва) , Латвію, Литву, Польщу. Колись після нашої Перемоги можна буде розповісти про героїзм, до якого вдавалися українці, щоб виїхати з окупації. Велику роль тут зіграли перевізники, котрі допомогли нам вивезти і безпечно доставити хлопців в Київ.

15-річний Ілля та 11-річний Микола з Херсонщини

Діти не є мені близькими родичами, жодного підтвердження родинного зв’язку, тому мені довелося пройти весь бюрократичний шлях набуття нового статусу – опікунки.

Найлегше було, як не дивно, сконстатувати з місцевою службою у справах дітей та зібрати документи. Від них я дізналася, що у зв’язку з військовим станом в законодавстві з’явилося нововведення спеціально для таких діток.

Вони набувають статусу дітей, позбавлених батьківського піклування, за спрощеною процедурою, якщо їх батьки залишилися на окупованій території, чи в зоні бойових дій. Це дуже полегшує процедуру приймання таких дітей в сім’ю, уникаючи потреби помістити їх в інтернатні заклади. Також я дізналася, що таких дітей, на жаль, дуже багато в Україні нині.

Отже, щоб прийняти в сім’ю дитину (дітей) ,які виїхали з окупованої території та залишилися без піклування батьків, вам доведеться пройти наступний шлях.

• Звернутися в місцеву службу у справах дітей із заявою про намір оформити опіку (для дітей до 14 років) чи піклування (для дітей від 14 до 18 років).
• Цей пункт для таких як я, хто вже знає конкретних дітей, яких готовий прийняти в сім’ю. Ви можете влаштувати діток для тимчасового проживання у себе одразу при подачі відповідної заяви у службу у справах дітей. В такому випадку представники Служби виходять на місце, перевіряють відповідність ваших житлових умов та допомогають отримати дозвіл на тимчасове влаштування, а за дітьми закріплюється статус дитини, позбавленої батьківського піклування. В результаті дитина одразу опиняється в родині, а не в спеціальному державному закладі, що значно полегшує її фізичну та психологічну адаптацію до нових умов. Тим часом ви проходите наступні етапи процесу набуття статусу опікуна.

Якщо ж ви маєте бажання стати опікуном, але ще не знайшли дитину, яка прийде до вас у сім’ю, то цей пункт просто пропускаєте.

• Далі необхідно зібрати пакет документів:

📌 взяти направлення у сімейного лікаря , пройти спеціалістів та отримати довідки від психіатра, нарколога, дерматовенеролога, фтизіатра, заключення терапевта про стан здоров’я. У мене на це пішло 2 дні, один – зробити аналізи та флюорографію, другий – пройти огляди.

📌 оформити довідку про відсутність судимості. Завдяки застосунку "ДІЯ" у мене вона була на третій день.

📌 підготувати довідку про доходи або звіти підприємця за останні пів року.

📌 отримати заяви-згоди від повнолітніх членів родини на те, що в сім’ї будуть проживати прийомні діти.

📌 отримати письмову згоду самої дитини, якщо їй вже виповнилося 14 років.

• Найскладнішим було дочекатися, коли мене запросять на спеціальні курси для майбутніх опікунів/піклувальників/усиновителів. Через велику кількість звернень цей етап дуже розтягнутий в часі. Мені ще дуже пощастило і свою чергу я чекала всього лише 2 місяці від подачі документів, іншим же моїм-колегам кандидатам доводилося чекати в середньому 5-6 місяців. Як виявилося, в Україні величезний запит на всиновлення дітей особливо після 24 лютого.

Люди зізнаються, що давно хотіли прийняти дитину в сім’ю, але не наважувалися, під час ковіду знаходили відмовки, але з початком Великої Війни усіх як розморозило : "скільки можна боятися ? Якщо не тепер, то вже ніколи....стільки дітей без батьківської турботи.....який ще може бути мотиватор врятувати дитину від сиротинця як не війна?...." . Такі зізнання я почула на курсах від своїх колег-кандидатів на батьківство.

Необхідність пройти навчання на курсах та отримання рекомендацій майбутніми кандидатами передбачено в законодавстві. Зізнаюсь, відносилася до цього скептично. Ну чому мене, мати троїх дітей, можуть ще навчити? Тільки витрачу дарма час. І як я помилялася!

60 годин інтенсивних занять в інтерактивній формі, надзвичайно корисних, цікавих та непростих. Нюанси законодавства, психологічні аспекти взаємодії з дітьми, які пережили травму, усе не у вигляді лекцій, а з щохвилинним задіянням кожного співшукача. Не шкодую про жодну хвилину, проведену там, і приємно здивована, що організовує це навчання державний орган.

По завершенні тренінгу ще місяць очікувань оформлення відповідних документів і ось воно, нарешті довгоочікуване рішення. Діти під нашим захистом, ніхто не завдасть їм шкоди, усі контакти зі школою, лікарнями та іншими закладами тепер на законних підставах. Ця формальність нічого не змінить в наших відносинах, ми любимо дітей безумовно. Але це допоможе захищати їх права на усіх рівнях як законному представнику.

За час, поки я чекала офіційного затвердження статусу, ми оформили дітей в школу, пройшли медичні огляди, виявили серйозні проблеми з зором у молодшого (довелося одягати окуляри) та деякі інші медичні проблеми у обох дітей, з якими вже майже справилися. Хлопці адаптувалися, знайшли друзів, влилися в навчальний процес і дуже змінилися психологічно. З втомлених, переляканих, схвильованих горобчиків вони вже стали спокійними, впевненими в собі юнаками, з власними мріями та планами на майбутнє.

Але наша історія найбільш проста , хоч і показова. Для тих дорослих, хто хоче стати опікуном або всиновителем, після збору пакету документів та отримання рекомендацій починається найвідповідальніший і дуже непростий шлях – знайти свою дитину. В нинішніх умовах це не так просто, адже вам доведеться стикнутися з наступними викликами:

• з початком воєнного стану більшість дітей зі статусом дитини, позбавленої батьківського піклування, було вивезено за кордон для тимчасового розміщення там дитячих закладів, в яких вони перебували. Дітей, які перебувають за кордоном, заборонено всиновлювати та брати під опіку на цей час.
• ви не можете оформити опіку або всиновлення, якщо знаходитеся не в Україні. І це дуже суперечливий момент. До мене звертаються українці, які проживають в інших країнах з міркувань безпеки та хочуть всиновити/взяти опіку. Але для цього їм потрібно приїхати і жити на території України, яка нині залишається небезпечною зоною. Більше того, навіть якщо такі батьки приїдуть, оформлять усі документи, влаштують дитину , після того, виїхати за кордон з дитиною вони можуть лише короткотерміново і тільки за погодженням зі службою у справах дітей.
• частина дитячих реабілітаційних закладів після 24 лютого 2022 року була перевезена у західні регіони України. Фактично, ця менша частина є єдиним можливим варіантом для пошуку дітей для опіки або всиновлення. Для того, щоб знайти свою дитину також є декілька сайтів, на яких розміщується інформація про таких дітей. Допомогти з пошуком дитини вам може також служба у справах дітей відповідної області, де ви проживаєте.

З огляду на вищевказане, стає зрозумілим, що права дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, після повномасштабного вторгнення російської армії, суттєво порушені, також вони обмежені в праві на влаштування в сім’ї.

Найгірша ситуація на окупованих територіях, звідки росіяни насильницькі депортують українських дітей на територію РФ, з подальшою втратою інформації про їхнє перебування. За різними даними, на територію Росії було депортовано від 260 до 700 тисяч дітей, зокрема з категорії позбавлених батьківського піклування.

З іншого боку, діти, доля яких залишилася під контролем української влади, залишається невизначеною через неможливість влаштування у сім’ї тих дітей, які вивезені у безпечні місця за кордоном. І невідомо, коли це обмеження буде знято для українських усиновителів/опікунів. На мій погляд, варто було б вдосконалити цю процедуру та зробити її відповідною викликам часу, заради збереження інтересів дітей та їх права на те, щоб знайти свою сім’ю.

Я вирішила поділитися своєю історією тому, що зрозуміла: коли навіть дуже страшно зробити щось відповідальне, варто все ж спробувати. Скоріш за все, ви досягнете результату. А якщо хтось хоче пройти наш шлях, але з якихось причин не наважується, звертайтеся, з радістю поділюсь досвідом та порадою.

Наталія Лютікова, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.