Розмова про вади вищої освіти стає цікавою

Перша половина березня, що передувала нарешті анонсованим кадровим змінам в МОН, мала щонайменше три події, присвячених реформі освіти. Оскільки ця тема не лишає мене байдужою вже багато років, я можу сказати: така концентрація помітних подій щодо освітніх тем в межах двох тижнів під час війни - це феноменально багато.

Подія №1

5 березня Володимир Зеленський разом із Президенткою ЄС Робертою Мецелою зустрівся із українським студентством у Львові. Президент сказав наступне:

• всі втомилися від онлайн освіти, онлайн освіта не дає ані знань, ані досвіду соціалізації;
• освітня інфраструктура та знання, що надаються в українських ВНЗ, мають бути сучасними;
• війна детермінує пріоритети в освіті;
• для модернізації освіти потрібна щонайменше фінансова підтримка ЄС.

З усім згодна.

З точки зору комунікацій - впевнена 3+. Гарна картинка (дуже красивий Львівський університет), приємні усміхнені спікери, чудова молодь, терпимий, з легким накладанням популізму контент, розмови про європейське майбутнє України - ОК.

Щодо політичного значення, важливо розуміти, що це була чи не перша заява українського президента за останні три роки (!), що онлайн освіта "всьо". Далі було б правильно, з точки зору інституційного розвитку країни, організаціям громадянського суспільства, що спеціалізуються на освітніх темах, запустити моніторинг того, наскільки добре українські ректори почули Зеленського і розпочали скорочувати відсоток онлайн освіти для студентів.

Із того, що я бачу кожен день перед очима дома - ніяк. Але це тема окремої розмови... Я розумію, чому так відбувається. І справа не лише у відсутності сховищ. Втім, будемо, як то кажуть, спостерігати за процесом. Є велике сподівання, що нове керівництво освітньої галузі трішки допоможе ректорам із слуховими налаштуваннями.

Подія №2

1 березня в напівпублічне поле вийшли представники державної інституції, яка має імплеменувати завдання президента щодо модернізації освіти. Мова йде про МОН. Керівництво МОН разом із чинним на той момент міністром освіти Сергієм Шкарлетом зібрало в Чернівецькому університеті ректорів ВНЗ і презентувало їм спільний проєкт Світового банку та МОН "Удосконалення вищої освіти в Україні заради результатів".

Посилання на відео залишити не можу, бо його не було. А дуже прикро. Бо реліз, розміщений на сайті міністерства, містить низку інтригуючих своєю реформаторською глибиною тез, що лишаються без відповіді:

• сказано, що метою проекту є підвищення ефективності використання бюджетних коштів. Хотілося б зрозуміти/почути, який пропонується інструментарій;
• сказано, що метою проекту є удосконалення ефективності управління закладів вищої освіти. І тут цікаво було б почути, про що йшлося на нараді, бо у вузьких колах відомо, що саме в питанні модернізації системи управління ВНЗ у керівників МОН є чим поділитися із публікою. Там є кейси, що вражають своєю "креативністю";
• сказано, що важливо працювати над зростанням рівня довіри з боку суспільства до ВНЗ. Якщо по двох попередніх пунктах було "просто цікаво" почути, то тут дуже-дуже-дуже хотілося б зрозуміти, що вважає за потрібне зробити МОН, щоб повернути довіру до ВНЗ;
• ну і де інформація про бюджет проекту? її в релізі нема.

З точки зору комунікацій - впевнений "1". Чому не було трансляції? Ну ок, просто змонтуйте, викладіть презентацію. Чому програму презентували виключно ректорам? Чому не було її презентації студентам?

Студент же - основний клієнт освітнього процесу в університеті наче? Чи, може, ректор? Чи я не знаю... До речі, про подію я дізналася з постів ФБ, які там розмістили ректори, що приїхали на презентацію програми керівництвом міністерства. Їхні пости про цю презентацію були такі ж пусті, як і реліз МОНу, - щось на кшталт "реформі бути".

Головний висновок події №2: виконувати завдання, озвучені учасником події №1 (передусім, про осучаснення освітнього процесу), МОН під керівництвом Шкарлета було б важкувато.

Подія №3

"Школа стійкості університетів", яку проводила Київська школа економіки 11-12 березня, це третя подія, яку хотіла б виділити. Якщо порівняєте комунікації подій КШЕ та МОН, то контраст неймовірний. Бо перша - це, коли ти хочеш бути сучасним, почутим та підтриманим, друга - це коли тобі потрібно ну хоч щось, Боже, хоч щось сказати.

Усі повідомлення, що я прочитала у себе в стрічці щодо Школи, містили в той чи в інший спосіб меседжі, що, як на мене, закладали в подію її організатори: українська освіта, яка хоче конкурувати за студента, має бути інклюзивною, цікавою, сучасною, а університети - суспільно відповідальними. Це означає, що комунікація була і прозорою, і успішною. Загальне враження від події - здорові люди української вищої освіти нарешті шукають колаборацій, щоб створити конкурентний освітній продукт.

Утім, є нюанс. Подія в КШЕ, що, сподіваюсь, стане початком здорової колаборації тих сил в системі вищої світи, які розуміють термінову необхідність рішучих змін, проходила на тлі обережного початку публічних розмов, що студентам-чоловікам із мобілізаційним відтермінуванням бажано повернути можливість навчатися в іноземних університетах.

Певної конкретики ця абстрактна розмова набула саме на одній з панелей Школи. І пролунала вона від першого проректора УКУ Тараса Добка, якого обережно підтримала Анна Новосад, що певний час у 2019 році обіймала посаду міністра освіти та науки. Пан Тарас сказав, що потрібно дозволити студентам вчитися не в Україні, склавши перелік університетів у складі ... топ-100 світового рейтингу.

Важливою умовою є не індивідуальне запрошення для студента, а "акцептоване" українським університетом. Пані Анна цифру "100" не називала, втім сказала, що такий перелік скласти доречно.

Щодо "топ-100". Пан Тарас має диплом Міжнародної академії філософії Ліхтенштейну (університет відсутній в рейтингу 2023 QS World University Rankings, де рейтингується 1400 світових ВНЗ) і є чудовим проректором чудового українського університету.

Пані Анна має диплом університету Маастрихту (278 позиція в авторитетному 2023 QS World University Rankings) і була хорошим керівником директорату МОН, а потім - недовго, але прогресивним міністром освіти. Що цікаво - обидва ВНЗ не входять до складу топ-100 університетів світу.

Тут виникає перше питання щодо здорового глузду зробленої комунікації: а з якого дива в цих університетах не можуть навчатися сьогодні українські студенти, що з ними, з університетами, не так? Чому, щоб бути проректором та міністром сьогодні, ці університети релевантні, а щоб планувати свою кар’єру в Україні років через п’ять, цих університетів вже недостатньо?

Щодо "акцептації" запрошення на навчання за кордон українським ВНЗ, то мова йде про програми, що проходять, ймовірно, в межах Erasmus+ (ЄС). Уважно слідкую за програмами академічної мобільності в найкращому технічному університеті країни. Так-от: академічних обмінів під егідою Erasmus+ з європейськими університетами, що теоретично можуть входити в сотню світового рейтингу із комп’ютерних наук - з Мюнхенським технічним університетом, Технологічним університетом Делфта, Університетом Аалто (Фінляндія), Університетом Сорбонна, шведським Королівським технологічним інститутом, Політехнічним інститутом Мілана - там нема.

Програм обміну з університетами США відсутні взагалі. Була літня школа в Торонто. Що це означає? Що студент цього ВНЗ (найкращого технічного університету країни) не зможе поїхати вчитися за межі України поки йде війна, бо цей ВНЗ на має партнерських програм (акцептованих) з університетами топ-100 світового рейтингу. А якщо студент сам принесе персональне запрошення на навчання від університету світового рівня топ-100 (це має назву "ініціативна мобільність"), то тут університет ще подумає, акцептувати чи ні цю ініціативу …

Дуже цікаво, якою буде позиція нового керівника МОН та його команди щодо повернення можливості українським юнакам здобувати освіту (повністю чи частково) не в Україні. Думаю, щоб пристати на пропозицію пана Тараса і пані Анни, а також тих колег, які підтримують ймовірно, таку новацію щодо секвестру можливостей навчання не в Україні, то потрібно зробити дві речі:

• підтягнути рейтинги наших найкращих українських університетів хоча б до рівня 4-5 сотні світового рейтингу;
• якось попрацювати із відділами мобільності переважної більшості університетів, щоб з'явилися програми обміну із першою світовою сотнею.

А поки цього нема, а наші діти навчаються третій рік дистанційно в університетах, де викладачі (не всі, звичайно) не бачать проблеми поставити рівний бал за предмет студенту, що сам написав курсову, і студенту, що її купив, доки відділи мобільності пропонують програми обміну з курсу комп'ютерних наук максимально із університетом Мальти (при всій повазі до Мальти і її універа), рішення "дозволити" виїзд, "обмеживши" перелік університетів, "гідних" приймати українських студентів, буде по суті продовженням тієї ж шкарлетівської заборони, просто більш красиво запакованою. Не більше.

Погано, що ця нещирість пролунала на панелі Школи: це не сприяє формуванню довіри до інституції, що створюється. Але гарно, що це обговорення відбулося публічно, бо це дає розуміння маршрутизації процесу і свідчить про збереження демократичних процедур в країні у формі публічного обговорення складних рішень.

Отже, якщо стисло, то висока концентрація березневих подій і заяв, що передували звільненню Сергія Шкарлета, показала наступне:

• влада (чи хтось у владі, чиї діти почали в цьому році навчатися в українських ВНЗ 😊) реально відчули, що без радикальних змін українській вищій школі капець;
• МОН в його сучасному кадровому складі (просто почитайте біографії керівників інституції на сайті) не в стані прийняти виклик і рятувати систему від колапсу;
• професійні люди, які безумовно є у вищій школі в Україні, почали рятуватися власними силами, не чекаючи допомоги від держави і намагаючись створити дорожню мапу осучаснення освітнього процесу. Реально дякую.

Публічність обговорення дизайну реформ (тут вже дякуємо демократії в країні та її носіям в університетському нетворку) підсвітила наявність в середовищі реформаторів української вищої школи думки про доцільність знову скористатися протекціоністським потенціалом держави для захисту національного виробника освітніх сервісів шляхом фактичної пролонгації заборони навчатися не в Україні, але в "красивий" спосіб.

Сподівання на продовження протекціонізму саме у форматі заборони клієнту навчатися не в Україні – це тривожний дзвіночок. Я чесно намагалася пояснити чому. Щиро сподіваюся, що ця ініціатива не буде мати життя.

Наталія Кононенко, провідний науковий співробітник ІПіЕНД НАНУ України, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.