Хто може писати про війну, або на цей раз дістанеться Бабкіній?

13 квітня починається продаж книжки "Мам, памʼятаєш?" української письменниці Катерини Бабкіної – авторки дитячих і дорослих книжок, лауреатки Центральноєвропейської літературної премії "Ангелус" за польський переклад книжки "Мій дід танцював краще за всіх" (2021).

Новий текст авторка писала, зокрема, у межах письменницької резиденції у Вроцлаві, а видає його (поки що в електронній версії) польське видавництво Warstwy.

В анотації, якою Бабкіна супроводила анонс виходу роману на своїй фб-сторінці, читаємо, що це книжка про те, як, попри втрати, біль і безпорадність, на які прирекла українців російська агресія, люди бережуть одне одного, віддаючи "всю ту любов, про яку вони навіть не знали, що можуть стільки її віддати".

А ще там є фраза, яка за лічені години спровокувала чергову сварку в українських соцмережах: "Пʼятнадцятирічна Діана виїздить з окупованої Бучі з двомісячною сестрою від іншого батька Іванкою на руках…". Здавалося б, що поганого, коли відома українська письменниця в європейському видавництві публікує книжку про нашу війну?..

Українська довколалітературна спільнота в 2022 уже мала два кейси, повʼязані зі спробами працювати з темою тимчасово окупованих росіянами територій. Першим був мережевий скандал, повʼязаний із книжкою Дарини Гнатко – "золотої авторки" Клубу сімейного дозвілля, яка до того писала любовні романи в історичних декораціях.

Анонс виходу "Бучі" виявився потужним тригером для читацької спільноти, що впевнено назвала книжку Гнатко "танцями на кістках", відшукала прояви антиукраїнськості в її попередніх романах та особистому житті (скажімо, письменниця співає в хорі храму московського патріархату). У результаті обговорення видавництво перепросило за те, що зачепило "ті незагоєні рани та шрами, які сьогодні завдають усім нам нестерпного болю", – і зняло з друку роман.

Другим прикладом тригерності теми стала історія з нонфікшн-книжкою "Плахта", упорядкованою письменницею Іриною Говорухою. Ця збірка, що складається з понад 250 інтервʼю мешканців Чернігова, Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Бородянки, сіл Київської та Чернігівської областей, які пережили окупацію, була видана видавництвом "Самміт-книга" 2022 року.

Появу цієї книжки теж зустріли в штики – і теж не читаючи, адже достатньо було того, що упорядниця доти продукувала любовні романи російською мовою, а в себе на фейсбуці написала про утиски російськомовних переселенців у Львові. Утім, видавництво "Самміт-книга" на скандал у соцмережах не відреагувало – і наклад "Плахти" (двома мовами, російською та українською) із продажу не зняли.

Чи будь-яка спроба писати про окуповані території приречена на критику й несприйняття активною читацькою аудиторією? Ні, адже вже в перші місяці після повномасштабного вторгнення зʼявилася художня книжка Андрія Кокотюхи "Врятувати березень" (видавництво "Ранок"), у якій головний герой рятує родину з окупованого села на Київщині; чи нонфікшн Євгенії Подобної, виданий у "Фоліо", – "Міста живих, міста мертвих. Історії з війни у Бучі та Ірпені". Про українських біженців в Європі написала й Євгенія Кузнєцова в романі "Драбина", що вийшов друком зовсім недавно. І до цих авторів претензій не було – вочевидь тому, що вони мають вотум довіри від певної аудиторії.

Загалом ситуація, коли жваві обговорення в соцмережах безпосередньо впливають на літпроцес, свідчить про важливу тенденцію, яку ми спостерігали раніше і яка відчутно актуалізувалася з початком "великої війни": читацька спільнота бере на себе функцію "інституту репутації", визначає, хто з письменників "гідний" братися за суспільно значущі теми, і кенселить тих, хто "не гідний".

Суттєва деталь: спільнота, про яку йдеться, не окреслюється чітко й не вимірюється числовими показниками. Умовно кажучи, це активні патріотичні платоспроможні читачі, які "варяться" у літературному процесі, купують і читають українськомовні книжки та слідкують за життям українських письменників.

Згадка про Бучу в анотації книжки Катерини Бабкіної викликала принаймні два бурхливих обговорення – у фб-спільноті "Враження" та на телеграм-каналі журналістки Тетяни Гонченко "Непозбувний книгочтун". Головний висновок, який можна зробити з цих обговорень, полягає в тому, що Катерину Бабкіну сильно недолюблює частина читацької спільноти. Здається, люди роками чекали нагоди висловити наболіле, аби тепер з максимальною енергією звинуватити письменницю в антиукраїнськості (хоча вона навіть не співає в хорі московського патріархату) і назвати її другою Дариною Гнатко, готовою хайпанути на трагедії українців.

Якщо оминути перехід на особистості, головна претензія до Бабкіної полягає в тому, що її не було в Бучі в період окупації; вона взагалі була за кордоном від перших днів повномасштабної війни, тож очевидно не має права писати на цю тему, а якщо вже написала, то це точно танці на кістках і плювок в обличчя. Дивовижна річ, якщо врахувати, що, скажімо, Андрія Кокотюхи на окупованих територіях теж не було і масштабних опитувань для збору матеріалу він не проводив…

Що можна сказати, "вимкнувши" контекст свіжої сварки та звернувшись безпосередньо до тексту роману Каті Бабкіної "Мам, памʼятаєш?" Можна сказати, що це дуже делікатна (в етичному плані) і психологічно виважена проза, де нарація ведеться від імені дівчинки-підлітка.

Діана під час окупації переховувалася в підвалі разом із мамою та зведеною сестрою-немовлям, а потім, коли мама одного дня не повернулася, вийшовши назовні, за допомогою волонтерів вирушила до свого біологічного тата у Відень.

Власне, Буча як така присутня в тексті лише на рівні флешбеків дівчинки після сеансів у психотерапевтки, яка радить їй писати "листи" до мами (вони починаються винесеною в заголовок фразою). Попри те, що Діана боїться зізнатися собі у власних спогадах, вона вчиться бути в новому місці й із новими людьми; дбає про сестру; спілкується з батьком; закохується – словом, живе життя.

У цій можливості жити далі попри трагедію й полягає головний меседж тексту Бабкіної, за який їй, поза сумнівом, іще "прилетить", адже дискусія про те, чи може частина громадян країни щасливо жити, тоді як інша частина перебуває далі в трагедії, у нас лише розпочинається і триватиме роки, якщо не десятиліття.

Те саме стосується літератури: цілком очевидно, що активна патріотична читацька спільнота опонуватиме іншим, з її погляду "менш патріотичним", які не поділяють критеріїв "справжнього українського автора", гідного писати про Бучу, Маріуполь чи Ізюм. Зʼявлятимуться художні тексти, створені письменниками, які не були в цих містах під час окупації. Ці тексти перекладатимуть – і тим інтенсивніше, що більш знаними європейським видавцям будуть автор чи авторка.

Згадка про Бучу як медійно одне з найвідоміших місць злочинів росіян справді сприятиме продажам, але лише цей факт я би не розцінювала як танець на кістках. Зрештою, практика "не читав, але засуджую" теж залишиться панівною, але насправді в порівнянні з головним – нашою перемогою – це все не варті сильних емоцій поточні справи літературного процесу.

Хтось скаже, що я замало написала власне про роман Бабкіної – і я погоджуся, бо загальний літературний процес цікавить мене значно більше за окремі тексти, а у випадку "Мам, памʼятаєш?" ще й страшно заспойлерити. Якщо чесно, цей твір – коротенька 144-сторінкова повість, до якої я теж могла би доколупатися, якби захотіла (Діана часто говорить не як підліток, а як доросла; вона "дитина-мажорка", тато якої купує все найдорожче, а такий образ не назвеш типовим щодо українських біженців; дивує, чому ніхто з родини не шукає Діаниної мами тощо).

Однак оскільки доколупатися й без мене є кому, закінчу тим, що загальне враження від "Мам, памʼятаєш?" як тексту лишається дуже теплим і терапевтичним. Тут немає чітко артикульованої ненависті, але є енергія любові, небісячий гумор і легке імпресіоністичне письмо. Читайте, якщо саме це потрібно вам зараз. Не читайте, якщо терпіти не можете Бабкіну.

Тетяна Трофименко спеціально для УП.Життя.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.