Вседозволеність РФ і бездіяльність Міжнародного Червоного Хреста: чому цивільні полонені – найбільш незахищені

З початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України країна-агресор депортувала понад 19 тисяч українських дітей. За офіційною статистикою, 963 цивільних українців потрапили у російський полон. Але насправді ці цифри значно більші, адже дізнатися точну кількість українців, які стали жертвами армії РФ на тимчасово окупованих територіях, неможливо.

Окуповуючи території, ворог почав масово проводити зачистки, допити і вивозити українців на території, підконтрольні Росії. Особливо це стосується чоловіків. Через відсутність зв'язку та неможливості додзвонитися до рідних, аби отримати бодай якусь інформацію, люди почали шукати хоча б крихту інформації через знайомих або пабліки у соціальних мережах.

У березні 2022 року ми створили проєкт "Знайти своїх", аби допомогти українцям знову обійняти своїх близьких. Ми створили чат-бот, де кожен міг залишити заявку на пошук зниклого, а команда волонтерів працювала над тим, аби знайти бодай якусь інформацію про зниклого.

За рік проєкту спільними зусиллями з Нацполіцією нам вдалося знайти понад 2 100 людей. На жаль, кількість зниклих продовжує зростати, наразі у нас у пошуку знаходяться понад 7 тисяч цивільних українців, з яких більше ніж 3,5 тисячі – з Маріуполя. Сьогодні ми маємо понад 400 заявок на пошук тих, хто перебуває у цивільному полоні.

Процес повернення з цивільного полону – дуже складний.

Війна в Україні – це унікальний приклад для історії. Країна-агресор депортує дітей та дорослих, що, відповідно до Женевської конвенції, є воєнним злочином. Росія не дотримується цих конвенцій, але при цьому є ще один фактор – у міжнародному законодавстві відсутні відповідні закони щодо притягнення до відповідальності країни за недотримання конвенцій.

А депортуючи наших полонених на тимчасово окуповані території так званих "ДНР" і "ЛНР", ми взагалі опиняємося зі "зв'язаними руками", адже навіть у конституції Росії немає відповідного законодавства щодо цих територій.

Інший момент – Міжнародний комітет Червоного Хреста – єдина організація у світі, яка, відповідно до міжнародних стандартів, має доступ до двох сторін конфлікту. Але чомусь залишається безсилою в таких умовах, не володіючи інформацією про місце перебування цих цивільних полонених.

З початку війни в Україні світ не був готовий до такої масштабної агресії, а відтак світ не в змозі швидко реагувати на те що відбувається, не лише на цивільний полон, а й загалом на всі події.

Депортація та цивільний полон – чи є різниця

У проєкті "Знайти своїх" ми чітко розділяємо поняття депортація та цивільний полон, хоча у суспільстві поняття дещо розмиті. Це відбувається через те, що ми не можемо знати достеменно, що саме відбувається з депортованими українцями на території країни-агресора. І це найважче при пошуку зниклих.

Цивільний полон – це затримання й утримання на рівні ув’язнення. Людей забирають на вулицях, за наведенням сусідів, на мітингах чи за будь-яку підтримку України. Це все відбувається на окупованих територіях, проте дізнатися подальшу долю затриманих вкрай важко – інформація обмежена, їх постійно переміщують.

*Цивільні заручники – саме так правильно називати невійськових людей, що потрапили у полон. На жаль, сьогодні це найбільш незахищена категорія полонених. Їхнє захоплення поза правовим полем, а держава поки не має жодних механізмів, як цим людям допомогти.

Цивільний полон не має права на обмін: таких людей можуть відпустити або додати до обміну військовополонених, що є дуже великою проблемою. З боку окупантів взагалі цивільний полон – це абсолютне порушення Женевських конвенцій.

Сьогодні багато полонених і депортованих з Київщини, ті хто потрапив до полону з перших днів повномасштабного вторгнення – кінець лютого чи березень місяць. Їх тримають у СІЗО, в підвалах, поліційних відділках, поруч з військовими. Це люди, яких утримують незрозуміло за що, і більш того – висувають якийсь вирок.

До слова, зараз ми з командою шукаємо жителя Київщини – Володимира Бережнова – який потрапив до полону двічі. У березні окупанти тримали його в полоні у власному будинку, тоді чоловік дивом врятувався. Удруге Володимир потрапив до полону, коли їхав забрати дружину з дітьми із села на Київщині.

Старша донька чоловіка отримала від батька лише один короткий лист, датований 14 квітня зі словами "живий, здоровий". Написавши листа батьку, дівчина й досі чекає відповіді.

Відповідно до Женевських конвенцій, полонені двох сторін конфлікту мають право щомісяця листуватися з рідними. Звісно, таке листування піддається цензурі, проте повідомити рідним про стан свого здоров’я чи просто написати про те, що живий – дозволено.

Факт: з початку повномасштабного вторгнення ми отримали загалом від полонених військових і цивільних усього кілька тисяч листів. При цьому українська сторона надає доступ представникам Червоного Хреста до російських полонених у повному обсязі.

Зараз на це вже держава звернула більшу увагу, бо цивільні не підлягають обміну, а їх треба повертати. Зараз в нас є омбудсмен, який тримає зв’язок з Росією і працює над тим, аби повернути цивільних заручників 60+ і тих, хто має важкі хвороби чи поранення. Але цей процес йде вкрай важко і повільно.

До слова, серед заручників є режисер Маріупольського драмтеатру, який був ув’язнений разом з сином. Чоловік був проукраїнським з 2014 року, і коли в місто прийшли окупанти, його здали свої ж співробітники. Чоловік потрапив до полону разом з сином, який хворий на ДЦП. Відомо, що вони живі і їх потрібно повертати, але як – ніхто не знає…

Міжнародний Комітет Червоного Хреста – єдина організація, що має доступ до двох сторін конфлікту, але чомусь безсила

Проблема незнання, де саме перебувають цивільні заручники – це навіть не найбільша проблема. Найважче те, що росіяни взагалі не дають жодної інформації про цивільних полонених.

*Важливо зазначити, що слід розділяти Міжнародний комітет Червоного Хреста (ICRC) – організацію, яка займається правозахисною діяльністю, і Міжнародну Федерацію Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (IFRC), яка є окремою організацією, що робить гуманітарні місії. Це дві різні структури.

Читайте також: Ми настільки сильні, наскільки нам дозволяють. Міжнародний Червоний Хрест про роботу в Україні, офіс в Ростові та депортацію українців

Кілька місяців тому я мала нагоду відвідати офіс Міжнародного комітету Червоного Хреста – саме сюди надходять запити про зниклих українців. І саме ця установа має опікуватися дотриманням Женевських конвенцій.

Власне захист людей, які постраждали через воєнні конфлікти, – головна місія Міжнародного комітету Червоного Хреста. Це єдина організація у світі, що має юридичне право перевіряти стан полонених та умови, в яких їх утримують, на території країн, що воюють. Шукати безвісти зниклих під час війни – це також завдання Міжнародного комітету Червоного Хреста.

Міжнародний комітет Червоного Хреста має нейтральний статус. Вони мають представництво як в Україні, так і в Росії. А call-центр організації об'єднаний для пошуку всіх, тобто вони займаються одночасно пошуком і росіян, і українців.

Під час дискусії з керівником Департаменту МКЧХ із захисту цивільного населення Крістіаном Кардоном, ми обговорили питання щодо незаконного утримання Росією понад 20 тисяч українських цивільних, з яких понад 3 тисячі перебувають у полоні. Згідно з Женевськими конвенціями, затримувати цивільних заборонено, тобто Росія постійно порушує міжнародне право. Як на це реагує Міжнародний комітет Червоного Хреста?

У відповідь я почула, що представники МКЧХ визнають той факт, що деякі країни "не з належною повагою дотримуються законів", при цьому усюди, де є Міжнародний комітет Червоного Хреста, представники налагоджують контакт із обома сторонами конфлікту, висловлюючи керівництвам занепокоєння щодо цих проблем.

Але проблема залишається нагальна – МКЧХ не спроможний бачитися з цивільними заручниками на території Росії, яких знову ж таки, відповідно до Женевських конвенцій, мають відразу відпустити. Проте реальність така, що родичі цих цивільних навіть не знають, де саме їх утримують. Тож які шляхи вирішення цього питання?

На жаль, Крістіан Кардон відповів мені, що дотримання правил ведення війни – це політична відповідальність країн – надавати представникам МКЧХ доступ до ув’язнених. Організація у письмовій формі та діалогах постійно повторює про це країнам. І зазначив, що важливим у цьому питанні є те, що такий діалог взагалі відбувається.

У Міжнародного комітету Червоного Хреста є голос в ООН, представники організації не мають права використовувати свої зібрані дані в судах, але вони можуть ініціювати нові зміни й поправки щодо цивільних заручників. Бо якщо ця бездіяльність продовжиться, то весь гуманітарний світ і Червоний Хрест під великим питанням.

На мою думку, основна проблема у питаннях полонених і пасивності Червоного Хреста у тому, що організація не проявляє ініціативи у цих процесах, не добивається доступу до цивільних полонених, а відтак не отримує інформації щодо їхнього стану. Так, Росія обмежує доступ МКЧХ до більшості наших полонених: цивільних і військових. А організація своєю чергою перекладає відповідальність за країни, що прийняли Женевські конвенції. Наприклад, запровадження методу покарання, санкцій за не дотримання конвенцій, або суд, який буде все це вирішувати. Виходить глухий кут.

Але ж коли весь світ покладає надії на Міжнародний комітет Червоного Хреста як на організацію, що має нейтральний статус і доступ до двох сторін конфлікту. Бездіяльність і замовчування у такій ситуації, як на мене – це теж злочин.

Катерина Осадча, засновниця проєкту пошуку зниклих цивільних українців "Знайти своїх", спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.