Обстріли Києва: що я говорю дітям, коли їм страшно
День захисту дітей почався з убивства російськими покидьками дитини у Києві. Це неможливо осягнути і неможливо пробачити. На її місці могли бути діти будь-кого з нас, киян, і усвідомлення цього факту пронизує до мурах – навіть якщо прямих влучань не буде, ніколи не знаєш, куди впадуть уламки наступного разу.
Перша реакція – знову кудись тікати, як я вже двічі за час повномасштабної війни вивозила дітей за кордон на кілька місяців. Але якщо включити холодний розум, чи означають жертви в Києві, що всі мають терміново забирати дітей із міста?
Для нашої сім’ї ця доба почалася вже майже стандартно: налякані вибухами діти виходять у коридор, де ми їх обіймаємо, садимо на стільчики й нагадуємо, що те, що ми чуємо – це робота ППО, яка нас захищає. Незабаром вибухи стихають, ми починаємо жартувати, говорити про щось стороннє, потім іще раз обіймаємо і йдемо досипати ніч.
Моєму синові 9, а доньці – 14 років. У перших числах березня ми повернулися до Києва після зимівлі за кордоном. Перші два місяці весни були справжнім подарунком долі – майже без обстрілів. А у травні, коли "братський народ" здійснив 17 повітряних атак на столицю, діти очікувано почали нервувати.
Син загалом досить сміливий і спить міцніше – зазвичай він не прокидається під час нічної роботи ППО, а під час нещодавнього денного обстрілу витримував звуки вибухів без особливого хвилювання. Тут, щоправда, слід зазначити, що в нашому районі зазвичай вибухи звучать не так гучно, як у центрі міста.
Одного з тих разів, коли син таки прокинувся вночі від вибухів, він запитав: "А ми будемо знову кудись їхати?".
Я відповіла: "Якщо ми з татом вважатимемо, що ризики стали високими, то я зроблю все, щоб ви були в безпеці. Поки що це страшно й гучно, але не так небезпечно. Останнім часом протиповітряна оборона стала дуже сильною й добре нас захищає. Тому нам треба не їхати, а працювати зі своїм страхом, приборкувати його, ставати сильнішими".
"Чому тоді ми відходимо від вікон під час обстрілів або йдемо в коридор?".
"Тому що найбільший ризик зараз несуть уламки ракет або дронів, які падають. Буває, що вони вибивають вікна або навіть зовнішню стіну. І чим далі ми стоїмо від вікон і зовнішніх стін, тим у більшій ми безпеці".
Таке пояснення на цьому етапі його задовольнило. Для сина важливіше бачити впевненість і нормальний психологічний стан батьків, які можуть дати йому опору. Тому так важливо дбати не лише про дітей, але й про себе.
Крім того, у "вільний від обстрілів час" ми стараємося забезпечити йому фізичний рух, прогулянки, спілкування, гурток і якісь позитивні враження – на зразок батута або походу в музей.
І хай тільки хтось скаже: "Забули, що йде війна – на батуті скачуть". Дітям (та й дорослим) зараз конче необхідне те, що дає відчуття радості життя, наповнює силами й створює таку собі "подушку", яка допомагає в часи емоційних складнощів. Інша річ, що при цьому не треба забувати допомагати військовим і волонтерам у міру своїх сил.
Але донька-підліток більш тривожна і часто прокидається вночі від роботи ППО. Майже весь час повітряної тривоги при обстрілах вона сидить у коридорі (й правильно робить), і її доводиться заспокоювати.
"Чому ми нікуди не їдемо? Нас обстрілюють мало не щодня", – нещодавно запитала вона.
Я на хвилинку задумалася, бо справді добре розумію цей стан. Ти спершу хочеш поїхати хоч кудись у безпеку, потім починаєш сумувати за домом, чоловіком, рідними, заняттями й зустрічами, почуваєшся не на своєму місці й усвідомлюєш, що об’єктивно ризики не настільки великі, як здається безпосередньо під час обстрілів. І що більші ризики, але не військового плану, можуть бути в будь-якому селі й будь-якій країні.
"Я знаю, що тобі страшно й тривожно. Це нормальна реакція на ненормальну ситуацію – ми всі не повинні прокидатися вночі від вибухів. Але насправді ризики померти або травмуватися від обстрілу значно нижчі, ніж від ДТП або якоїсь іншої надзвичайної ситуації. Навіть у травні з його постійними обстрілами".
"Як це? Від обстрілів же є загиблі".
Розуміючи, що префронтальна кора головного мозку, яка має контролювати мигдалину, де "живе" наша тривога й загалом "емоційну" лімбічну систему, у підлітків іще не повністю розвинута, я все ж намагаюся апелювати до логіки. Бо дитина моя останнім часом дуже відкрита саме до чітких логічних аргументів – читає науково-популярну літературу, цікавиться темами медіаграмотності, доказової медицини і взагалі наукових підходів.
Насправді ж і дорослим складно в емоційні моменти увімкнути голову й вимкнути свою "кнопку тривоги". Але потрібно. Тому йду шукати статистику.
За час повномасштабної війни загальна статистика смертності по Києву не публікується, але вона є за 2021 рік і за січень 2022-го на сайті головного управління статистики міста.
У середньому за один місяць 2021 року в Києві помирало 3769 осіб, з них найбільше від хвороб системи кровообігу – 2030 осіб, від Covid – 640, від новоутворень – 450 осіб. Але, оскільки від цих основних причин все ж помирають найчастіше люди старшого віку, проводити порівняння з обстрілами не коректно, треба дивитися саме зовнішні причини смерті, які не залежать від віку.
Від зовнішніх причин у середньому в 2021 році щомісяця в Києві помирало 116 людей. З них від ДТП – 11, навмисних самоушкоджень (які теж статистично відносять до зовнішніх причин смерті) – 13, убивств – 6, утоплень – 3, пожеж – 2, отруєння – 1. Для спрощення округлюю до цілих чисел.
Тепер про обстріли. За березень і квітень у Києві загиблих від обстрілів не було. У травні – двоє (28 і 30 травня). Поранених зараз до уваги не беремо, тому що поранені є і після ДТП, і після нападів, і пожеж, і інших нещасних випадків, і точну статистику тут знайти неможливо.
Виходить, що навіть у травні, коли нас обстрілювали майже щодня, а то й тричі за добу, випускали іноді за раз десятки ракет і дронів, завдяки нашим титанам із ППО імовірність загинути від обстрілу в Києві була приблизно у 58 разів менша, ніж у 2021 році ймовірність померти від інших зовнішніх причин; у 5,5 разів менша, ніж від ДТП; у 6 разів менша, ніж від самогубства; утричі менша, ніж від вбивства і приблизно така ж сама, як імовірність померти від пожежі, не спричиненої обстрілом.
А якщо не перебувати під час обстрілу надворі й відійти подалі від вікон, ця імовірність зменшується ще в якусь кількість разів.
Початок доби 1 червня, навіть якщо спробувати його сприймати з холодною головою, статистику смертності від обстрілів уже погіршив. І як буде далі – невідомо. Але я все ж сподіваюся, що такі випадки не стануть частими.
"Розумієш, – кажу, – чому я не поспішаю кудись їхати? Ми постійно маємо певний, невеличкий, ризик від чогось померти або постраждати. Але ми ж не уникаємо їзди у транспорті, хоча це все ще в рази небезпечніше, ніж потрапити у Києві під обстріл. Якби ми жили десь у східних регіонах, ситуація була б зовсім іншою, і ми б точно звідти поїхали. Боюся навіть уявити, які ризики в тих, хто зараз воює на передовій, але вони це роблять заради нас усіх".
Є й ще один момент. Уникнення – погана, програшна стратегія, яка не веде до розвитку. Чи це уникнення конфліктів, чи власних думок і спогадів, чи неприємних розмов, чи якихось ситуацій, що напружують і лякають, але не несуть реальної значної загрози.
Втім, ця стратегія природна для людини, коли вона не має сил або достатньої підтримки, щоб дивитися в очі своєму страху. Крім того, сила нервової системи й можливість витримувати стреси у всіх різна. Та й статистика статистикою, але кожна людина має відчувати для себе, що для неї правильно, бо когось вчасний виїзд таки може врятувати.
"Доню, якщо ти відчуваєш, що для тебе вже занадто, можемо поїхати в село відпочити й набратися сил. Але загалом мені б не хотілося, щоб ці потвори визначали наше життя, роз’єднували нашу сім’ю, змушували відмовлятися від наших справ, планів, зустрічей і улюблених занять", – запропонувала я.
"А навіщо вони взагалі так активно обстрілюють Київ, якщо ракети й дрони дуже дорогі, але їх усі збивають?".
"Важко сказати однозначно. Думаю, якраз для того, щоб ми боялися й панікували, щоб погодилися віддати їм захоплені території".
"Ага, це якраз про українців", – іронічно сказала моя майже доросла дитина.
Вирішили, що в село таки поїдемо – влітку там дуже добре, але після того, як завершимо справи, які запланували тут. Бо ... їм, а не наш страх.
Катерина Тищенко, УП
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.