ВиделкаFest – злий фестиваль з донецького окопу, який відбувся не завдяки, а всупереч

Сергій Гнезділов із 2019 воює в лавах ЗСУ. Просто з бойових позицій він організував перший український фестиваль у рідному Вилковому, що на Дунаї, Одещина.

Сергій поділився враженнями в колонці на УП.Життя від першого Виделкаfest, який постав майже без фінансування та за кілька місяців – і тримався на великій мрії.

Це – злий фестиваль з донецького окопу, який відбувся не завдяки, а всупереч місцевим "царькам". Я сиджу на позиціях, читаючи сотні відгуків про триденний фестиваль української культури ВиделкаFEST, який щойно відгримів у Вилковому: усі вони схвальні, кожен з них змушує серце радіти. У нас все вийшло.

Сергій Гнезділов воює в лавах ЗСУ. Фото: надав Сергій Гнезділов

Два місяці тому, о третій ночі, прийшло розуміння: я не можу і надалі відкладати його проведення. Створив в телеграмі групу, написав: "Друзі, запрошую вас стати співорганізаторами фестивалю, про все детальніше – зранку". Всі ці два місяці до фестивалю я знаходився на фронті, як і останні чотири роки.

Сергій Гнезділов воює в лавах 56 ОМБР. Фото: надав Сергій Гнезділов

Багато хто сприймав ідею проведення Виделкаfest дуже критично. Головний організатор – в окопах, ні копійчини фінансування, повна байдужість міськради. Здавалося, все проти того, щоби він відбувся.

Дзвінки телефоном, коли пробивається на фронті звʼязок, в стилі: "У нас через місяць фестиваль. Скільки коштує у вас оренда звуку на три доби? – А що у вас там за звуки на фоні? Вас не чутно. Це вибухи? – Вибачте, тут робітники працюють з металом, тому передзвоню пізніше".

Фестиваль зібрав учасників з різних куточків України. Фото: надав Сергій Гнезділов

Виделкаfest відволікав мене від особистих трагедій, займав весь вільний час. Це була терапія, давня мрія, яка ось-ось, потрохи, стане реальністю.

Вилкове називають Українською Венецією: місто стоїть на 72 острівцях в дельті Дунаю, основний транспорт там – човни. Більшість місцевих жителів – липовани-старообрядці, які три століття тому втікали від переслідувань російського царату через свої релігійні переконання. Були відчуття, що наша команда організаторів не просто везе фестиваль. Ми наче проповідники-місіонери веземо інший спосіб життя, інші сенси туди, де вони не лунали понад 30 років.

Більшість жителів Вилкового – липовани-старообрядці. Фото: надав Сергій Гнезділов

Громадська організація "Українські Студенти за Свободу" дуже допомогла організаційно. Іванна Антонюк відповідала за переміщення учасників і майже не спала, Кирило Димов організовував студентів, які приїхали на берег Дунаю з наметами, Русаков Микита, Анна Березіна – опікувались дизайном та комунікацією. Перший день фестивалю – море емоцій. Геніальні "Пиріг і Батіг" співають пісні на слова Розстріляного Відродження, Тріо "Марʼяничі" та Борис Севастьянов – ось вона, українська культура в часи війни.

Для ВиделкаFEST художник Олександр Грехов створив постери з Тарасом Шевченком. Фото: надав Сергій Гнезділов

Поетичні читання Марʼяни Савки, Світлани Поваляєвої, Катерини Калитко, дві сотні книжок для вилківських бібліотек, показ фільму Максима Наконечного "Бачення метелика"… Вже в кінці першого дня нервів не залишилося: флешбеки знищують на кожному кроці. Боляче.

У фестивалі взяли участь Максим Наконечний, Марʼяна Савка, Світлана Поваляєва, Катерина Калитко. Фото: надав Сергій Гнезділов

Я приїхав на рідний мені Дунай вперше за два роки. Я сідаю в автівку, машина вигризає з темряви силуети будинків. Проїжджаємо руїни кінотеатру, за який в юнацтві воював, в якому хотів створити молодіжний центр. Фінансування не було проблемою, грантова підтримка – також. Величезною проблемою є, була і буде місцева влада, яка системно знищує цей прекрасний і рідний мені куточок країни. Тоді вони зірвали нам реконструкцію кінотеатру, я розчарувався, я кинув все і поїхав до Львова.

У Вилковому пересуваються на човнах. Фото: надав Сергій Гнезділов

Я дивлюся на совіцький старий вітраж "кінобар", фари виривають з пітьми силует 14-річного підлітка. Поки ми намагаємося обʼїхати ями, кожну з яких я знаю напамʼять, роздивлятися його обличчя. Він не просто напідпитку. Я жахаюся, побачивши пусті очі підлітка, який пʼє точно не перший тиждень, напевно, не роблячи перерв. Таких підлітків я зустрічаю декілька: поодинці та орущими в темряві компаніями. Ловлю себе на думці, що якби все ж таки не закинув, можливо, молодіжний центр зміг би їм допомогти.

У рамках Виделкаfest пройшли поетичні читання. Фото: надав Сергій Гнезділов

Ні, я їду на туристичну базу, де мене чекає чудова компанія друзів і звинувачую себе в причетності до злочину місцевої влади: синюшні очі підлітка, ці жахливі, позбуті будь-яких сенсів очі, в які світять фари машини.

Повертатись – завжди боляче. Разом з друзями, які майже без сну працювали нон-стоп декілька діб, ми зробили тут перший Виделкаfest. Мер Вилкового, напевно, вкотре захворів: він не знайшов сил в собі прийти. Ненависть – дуже сильна емоція. Я зрозумів, що ненавиджу їх більше, ніж будь-коли. Від "у нас нема штор" до вигадувань якихось елементарних відмазок, чому ми не можемо приїхати у Вилкове з фестивалем.

У Виделкаfest взяв участь Алім Алієв. Фото: надав Сергій Гнезділов

Відчай, який висить повсюди: на всіх стовпах, колхозних банерах, на будинках, на чолах людей. Він присутній в посмішках, якими невдало його маскують. Боляче, дуже боляче повертатись. Мої однокласники, які разучились говорити та рухатись тверезо. Ті, кого я за руку виводив на перший шкільний дзвоник – їх нема: переді мною, протягуючи мені руку, стоїть безвихідь та відчай, які мають знайомі мені імʼя та прізвище.

Стою на сцені, і бачу очі молоді під час дискусії "ніколи нічого не бійтеся". Очі, в які ми вклали надію. "Пишіть мені в особисті, – кажу я. – Пишіть нам всім в особисті – ми підтримаємо та допоможемо. Головне, щоб у вас були ідеї та ініціативи. Ніколи нічого і нікого не бійтеся".

Обіймаємо всіх, хто підходить за обіймами. Здається, в мене виходить обійняти все моє рідне місто. Звідки взялися ці крила та сили?

Промайнув, як мить другий та третій дні. Бандерівна, Степан Пантера – запалюють зал. Фронтові пісні в поєднанні з панк-роком: такого тут ще не робили.

Вилкове називають "Українською Венецією". Фото: надав Сергій Гнезділов

Я повертаюсь на фронт. В голові на повторі чудова акапела липованської народної пісні, яку виконував ансамбль "Молодиця".

Злий фестиваль, який відбувся завдяки PEN Ukraine, Міжнародному фонду "Відродження", Видавництву Старого Лева, Одеській Кіностудії, Українським Студентам за Свободу, Ініціативі "ЛЮДИ", LitCom, художнику Олександру Грехову, який створив постер фесту. Вклоняюся перед кожним, хто зробив це разом зі мною.

У Вилковому провели перший український фестиваль. Фото: надав Сергій Гнезділов

Вклоняюся перед кожним, хто зробив це разом зі мною. Аліму Алієву, який підтримував весь цей час, місцевим колективам, депутату міської ради Олександру Санжарі. Українська культура гриміла, культура кричала та плакала разом зі мною там, де її так завжди не вистачає.

Дунай завжди пожаліє. Як я люблю український Дунай, його величність та спокій! Він розчинить в собі наші сльози, плакатиме разом з нами, омиватиме ними і собою роздерибанені, забудовані береги.

Він чекатиме на інші часи, на більш сильних людей. Раз на рік я обов’язково повертатимусь, щоб йому не було аж так одиноко. Все знає, кожну сльозу знає Дунай.

Сергій Гнезділов збирає на авто для своєї бригади. Фото: надав Сергій Гнезділов

Три цілі виделкафест:

1. Памʼять про тих, хто ніколи на нього більше не приїде. Це спосіб оплакувати найдорожчих для мене людей. Чесно, я бачив їх в рядах та на пустих сидіннях зали будинку культури, я відчував їхню підтримку. Найкращих людей вбиває росія.
2. Везти культуру туди, де вона майже не лунає. До мене підходили в сльозах вилківчани: "Сергію, дякуємо вам. Наче це сон, наче ми в Одесі. Сидимо перед великим екраном, дивимося цей чудовий фільм – і не віримо, що це відбувається тут, вперше за 30 років".
   
   
3. Допомагати ЗСУ. Допомагати моїй рідній 56 ОМБР, яка стікає кровʼю заради життя української культури, заради нашої землі та наших сенсів. Збір на Кошмаромобілі для моєї найкращої 56 бригади. Тут можна задонатить на кошмаромобілі для 56 бригади https://send.monobank.ua/jar/9MZdKezJ3o та номер картки Приватбанку 4731185626993403 ПриватБанк.