Як українців принижують під час війни. Історія з аеропорту Ізраїля

Як українців принижують під час війни. Історія з аеропорту Ізраїля

Ірина Фролова – моя подільська сусідка, живемо ми на одному поверсі. Мене майже рік не було в Києві, тож я запросила Ірину пообідати разом, погомоніти про життя.

Сусідка розповіла, що планувала провести зиму в Тель-Авіві, але не склалося – її депортували. Ірина поділилася шокуючим досвідом подорожі до Ізраїлю та розповіла про знущання з українців в аеропорті Бен-Гуріона.

Історія мене настільки вразила, що я попросила Ірину не мовчати; тисячі українців, рятуючись від війни, зазнають подібних принижень. В той час, коли ми довірливо чекаємо світової підтримки, дехто, користуючись нашою слабкістю, вдається до жорстокості на рівні збочень та продовжує загравати перед Росією... Ця розповідь – як документ, записана дослівно. Тому далі – пряма мова Ірини.

"У ніч з 18 по 19 грудня 2022 року я взяла Періс (собачка Ірини породи джек-рассел – ред.), і ми автобусом вирушили до Польщі, щоб звідти летіти до Тель-Авіва. Мене запросили друзі, хвилювалися, як я залишуся взимку без світла і тепла у Києві.

Ми практично не спали, Україну тоді атакували "шахедами", світла не було, їхали темними дорогами. Коли перетнули українсько-польський кордон, для мене було чудом те, скільки десь може бути світла.

ВІДЕО ДНЯ

У Варшаві в аеропорту Шопена собачку довелося віддати. Тільки-но приземлилися в Тель-Авіві, одразу поквапилася до паспортного контролю, щоб швидше забрати Періс.

У залі, де перевіряли документи, утворилася довга черга. Працівники розмовляли з людьми з черги, і багатьох з неї виводили, казали сідати на стільці і чекати. Я підійшла до віконця, мій паспорт довго роздивлялася працівниця. Потім вона покликала колегу. Зрештою, мене попросили приєднатися до тих людей, що сиділина стільцях. Сказали чекати, але чого і як довго, ніхто не повідомив.

Я почала роздивлятися і прислухатися до тих, хто був поруч. Зал був практично заповнений, серед затриманих (ми згодом перезнайомилися) мусульмани, росіяни, білоруси, іспанці та українці.

Час минав, я не розуміла, що відбувається, де моя Періс. Я підходила до співробітників аеропорту і говорила, що прилетіла сюди із собакою. Просила якось її забрати, але відповідь була одна: вам сказали чекати, от сидіть і чекайте (я зараз розказую, а Періс здригається, хоча зазвичай вона такого не робить).

Тоді я просила про допомогу усіх, кого лише могла попросити. І лише за три години такого затримання один з працівників пішов мені на зустріч. Як з'ясувала згодом, у нього самого була собака, тому він мені співчував.

Попри встановлені правила, цей чоловік завів мене до зали багажу. І там, біля смітника, я побачила переноску з моєю Періс. Це навіть був не смітник – а звалище. Моя собачка дуже жвава, і характер у неї непосидючий. А тут стільки часу довелося сидіти в переносці. Її просто викинули, хоча працівники точно бачили, що тварина була живою: на переноску ще у Варшаві авіакомпанія наклеїла позначку "Live Animal", жива тварина.

Я вхопила Періс, вона була неприродно тиха, пережила невимовний шок. Мені дозволили взяти собаку на повідець, і ми повернулися до залу, де я чекала на документи. Та недовго Періс була на свободі, в якийсь момент до залу зайшов кіт, вона почала реагувати, і мені сказали посадити собаку назад у переноску.

Вочевидь гавкіт Періс якось пришвидшив процес, бо мене викликали на співбесіду, яка тривала лише 5 хвилин. Співробітниця поставила два запитання: чи є у мене діти і чи я одружена. Я відповіла, що дітей та чоловіка немає. Жінка подивилася на мене з осудом і сказала: "Мені це не подобається, бо ви тут можете одружитися".

Вона занотувала щось собі, а потім сказала піти до зали і чекати. Такий метод застосовували до всіх, до речі. Поставлять одне-два запитання, і знову кажуть чекати.

Від розпачу люди почали знайомитися, ділитися їжею, у кого що було. Дівчина з котом, наприклад, рятувалася з Донеччини. Було декілька жінок з Маріуполя.

Нас не годували. Нам не давали води. Купити її було неможливо, навіть кулера ніде не було. Добре, що корм для Періс я взяла з собою в літак. Ми питали у працівників, де можна взяти воду, вони порадили пити воду з туалету. Ми так і робили".

* Того дня в Ірини з'явилися товариші по нещастю. Вони досі спілкуються. Я зателефонувала одеситці Аліні, разом з дорослою дочкою вони були того дня в аеропорті Бен-Гуріона. Ось що вона мені розповіла.

Аліна:

"Ми з дочкою хотіли хоч трохи відпочити від війни і побути на морі в Ізраїлі, їхали на 10 днів. Але нас депортували, сказали, що дочка незаміжня, і щоб, бува, не одружилася в Ізраїлі, краще не пускати її зовсім.

У "малої" не попросили, а вирвали телефон з рук, перевірили все: фото, переписку. Потім нам наказали йти до сусідньої кімнати, вона була маленькою, десь 3 на 4 метри. Людей наштовхали туди так багато, як у переповненому автобусі. Всі були покірні, якісь винуваті навіть.

Я відмовилася туди заходити. Це не сподобалося працівниці, вона зайшла за двері своєї кабінки, присіла і почала мені "тикати" середній палець. Зал був весь в камерах відеоспостереження, напевно вона мене хотіла спровокувати на агресію. Але я не повелася".

Ірина продовжує:

"Ми всі познайомилися, серед нас були росіяни. Їх пропускали, принаймні половину, а з українців нікого.

Частина росіян і білорусів, які були з нами, мали єврейське коріння. Пригадую двох росіян, маму з сином. Жінка хотіла врятувати хлопця від війни, вони втекли з села, назад повертатися було нереально.

90 хлопців, які відмовилися йти на війну проти України, розстріляли на місці дислокації. Цього хлопця в Ізраїлі не пошкодували, депортували, і він плакав...

Ще у залі був українець, який вже багато років працював в Італії. До Тель-Авіва їхав провідати дружину та дітей. Його теж не впустили, депортували, бо запідозрили, що їде на заробітки. Чоловік показував робочий контракт з Італії, казав, що у нього чудова робота.

Нас по одному викликали на співбесіду. А відбувалося це так: працівник вигукував прізвище, при цьому вимова була така спотворена, що ти не розумів, чи то точно тебе кличуть. Якщо не відзиваєшся, чекай далі.

Моє прізвище просте, Фролова. Але я не чула, щоб мене кликали. Минуло вже більше 10 годин. Коли я підійшла спитати, коли мене нарешті відпустять, сказали, що вже викликали, а я не відгукнулася. Хоча йти було нікуди, нас тримали в закритій залі увесь час. Потім ми дізналися, що таких кімнат з людьми є декілька.

У кутку другої зали знайшли автомат з шоколадками, але українські картки у ньому не спрацьовували.

У людей почали розряджатися телефони, ми не могли їх зарядити, на дві зали було лише дві розетки, які випадали зі стіни. Біля них утворилася черга.

Окреме знущання, яке я помітила – мова. У мене британська економічна освіта і хороший рівень англійської; я не захотіла спілкуватися з працівниками паспортного контролю російською. Але вони були невдоволені і розмовляли виключно російською, майже без акценту, тому я подумала, що, мабуть, вони є вихідцями з росії.

Коли мене вдруге запросили на співбесіду, перевірили документи. У нас з Періс були зворотні квитки на 20 березня, був і лист-запрошення від друзів, де зазначалося, що мене чекають на зиму.

Питали все: де я познайомилася з подругою, яке її дівоче прізвище, чи є у неї чоловік? Я відповіла, що це її другий чоловік, тоді мене спитали, а яке прізвище та ім'я у першого чоловіка? Я пам'ятала лише його ім'я.

Пояснила, що мені багато років, маю багато подруг, дехто вже втретє одружився, тож я не можу всіх пам'ятати. Далі митник цікавилися, навіщо мені аж 90 днів у Ізраїлі. Я пояснила, що у нас війна, проблеми з критичною інфраструктурою, з постачанням води, зі світлом, опаленням. На все це працівниця лише підсміювалася.

Настала ніч. Мене викликали двічі. О 4 ранку сказали, що мою справу зараз буде розглядати Міністр закордонних справ, і що він вирішить – пускати мене чи ні. Я зрозуміла, що вони глузують, бо я не є аж такою особою, щоб зацікавити міністра та ще й в "позаробочий час".

На світанку у мене схопило серце, почала задихатися. Показала співробітнику аеропорту медстраховку, люди попросили викликати лікаря. Але почула стандартне: "тебе сказали ждать в углу, вот и жди."

Вони чомусь увесь час наголошували всім, щоб чекали "в углу". Я розуміла, що можу померти, і дуже переживала, що буде з Періс. О 7 ранку прийшов медпрацівник, поміряв тиск, побув поруч, поки мені не стало легше, і пішов собі. Я тоді вже була надто виснажена, плакала. Для мене це була вже третя доба без сну.

Деякі жінки звернулися з проханням помитися. Їм запропонували місця у в'язниці аеропорту, сказали, що там одразу і поспати можна. Але це була пастка, бо як ми зрозуміли згодом, з тієї в'язниці неможливо вийти, коли хочеш; випускають лише тоді, коли для депортованого знайдеться місце в літаку, а на це можуть піти тижні...

О 9 ранку працівник аеропорту нарешті передав документи про депортацію на 5 років. Мене підозрювали у бажанні залишитися й отримувати в Ізраїлі соціальну допомогу. Я сказала, що все розумію, на що він відповів: "Твое мнение никого не интересует".

На цьому знущання не закінчилися. Мені запропонували послуги місцевого адвоката і на 2 доби залишитися в аеропорту. Я відмовилася, бо підозрювала, що це такий собі налагоджений бізнес. Єдине, чого хотіла, це потрапити швидше додому, в Київ.

На літак наказали чекати в загальному залі аеропорту, але вийти надвір чи купити їжу не могла, бо мені сказали, що у будь-який момент може з'явитися місце в літаку, тож мене покличуть. Я хотіла погуляти з Періс, але мені відмовили. Довелося просити випадкову жінку прогулятися з моєю собакою.

На лавках поруч були й інші депортовані. В обід нам мовчки принесли коробку з булками і декілька пляшок води. Це була маленька булочка з сиром – все.

Я попросила піти в зону аеропорту, де є ресторани, щоб щось купити, втім мені заборонили. Їжі вистачило не всім, води теж. До коробки з булками підійшли працівники аеропорту і почали пакувати якимось людям в рюкзаки, очевидно своїм знайомим.

Потім нас, 15 депортованих, зібрали і повели на огляд. Одного мусульманина вирішили оглянути повністю, передивилися його речі, роздягнули до трусів. Зрештою, мене пообіцяли посадити на вечірній рейс до Варшави. Була лише 15-та година, але Періс вже забрали, а це за 5 годин до вильоту.

Цим літаком полетіло 16 депортованих українок. Цих виснажених жінок я до цього не бачила, вони потім розповіли, що прилетіли компанією Wizzair, і тільки-но вийшли з літака, їм навіть без перевірки документів повідомили про депортацію.

Я бачила українку, яка плакала, бо перебувала в таких умовах вже 4 дні. Ми з нею поділилися їжею. Той, хто знав, коли у нього літак, міг нарешті піти й купити щось. Я придбала салат з тунцем за 470 гривень, йогурт за 317 і воду за 164. Всього майже на тисячу гривень, не у кожного були такі гроші.

Нам не казали, що буде з багажем. Багато депортованих жінок були з Маріуполя і Донецька, росія повністю знищила їхнє житло, і все що у них залишилося, то речі в тих валізах. Але чи отримали вони їх – не знаю. Аліна з дочкою, наприклад, дочекалися на свій лише у квітні. І то багаж доставили в Кишинів, хоча дівчата з Одеси.

О 19 вечора нас знову зібрали і повели до зони відльоту. Одна з працівниць підійшла до мене і сказала, що її серце крається, бо моя Періс плаче. Взяти її в салон літака не дозволили.

Депортованим українкам паспорти роздавали вже перед входом у літак. Всім роздали, а мені ні; сказали, що вони будуть у бортпровідників аж до прильоту до Варшави... Я не розумію, чому ізраїльський екіпаж так перестраховувався, куди, на їхню думку, я могла подітися з того літака?

...У багажній залі Варшави мене зустрів співробітник з переноскою, в якій була Періс. На переносці з'явилися якісь пластмасові застібки, які ніяк не відкривалися. Поняття не маю, хто їх туди зачепив. Можливо, Періс видиралася? Я була щаслива, що моя собачка жива і що вона зі мною.

...Цей ізраїльський досвід мене травмував, я вирішила, що під час війни нікуди з Києва не поїду. Часто думаю, чому ж таке ставлення до українців? Можна лише здогадуватися: росія має великий вплив на Іран, на Сирію, а це сусіди Ізраїля, тому Ізраїль дуже боїться, як саме росія відреагує, якщо вони раптом почнуть допомагати Україні. І ще, гадаю, впливає російська пропаганда, яка називає бандерівців вбивцями євреїв. А той, хто не знає історію в це вірить".

Ольга Фреймут, журналістка, спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Реклама:

Головне сьогодні