Я захоплююся, як пацієнти долають біль. Нотатки фізичної терапевтки про реабілітацію бійців

Сьогодні ввечері я гуляю зі своїм собакою трохи довше, ніж зазвичай. Це був емоційно складний день на роботі. Сталкер – так звуть мого пса – завжди відчуває, коли я перевантажена і потребую розрядки. Він біжить поруч зі мною і треться об мої ноги. Я часто розповідаю йому про силу духу і характер, які спостерігаю у своїх пацієнтів.

Як фізична терапевтка "Лікарів без кордонів" я працюю з командою, яка проводить комплексну реабілітацію в одній із київських лікарень. Цей проєкт об'єднує як фізичні, так і психологічні компоненти, спрямовані на підтримку людей, які борються з важкими травмами, отриманими під час війни.

Спочатку було складно змиритися з тим, що я побачила – пацієнти з травмами, що нагадують поранення часів Другої світової війни. Такі пацієнти прибувають до шпиталів десятками. Я добре пам'ятаю одну ніч на початку повномасштабної ескалації російсько-української війни, коли до Києва з фронту прибув цілий потяг з людьми із важкими рваними ранами, кульовими пораненнями та ампутаціями. Частина з них потрапила до шпиталю, де ми реалізуємо реабілітаційний проєкт.

Іноді пацієнти, які потрапляють до шпиталю, перебувають у депресії – вони не хочуть нікого бачити і не мають настрою на реабілітацію, вони просто лежать у лікарняному ліжку. Часто потрібно мати неабияку витримку, щоб переконати їх, що надія є завжди. Я пояснюю їм важливість ранньої реабілітації, і ми починаємо фізичну терапію, щоб вони могли навчитися адаптуватися до нормального життя у новому тілі.

За останні пів року я працювала з більш ніж 50 пацієнтами, кожен з яких мав унікальну історію та власний шлях до одужання. Сьогодні я зустрічалася з Андрієм, 27-річним чоловіком, який готується до протезування після поранень, отриманих під час боїв на фронті у квітні цьогоріч. На жаль, він втратив праву руку, ногу та майже повністю зір.

Ми з Андрієм разом проходимо складний шлях. До війни він працював ІТ-спеціалістом. Після поранення він не наважувався вставати з ліжка і важко уявляв собі майбутнє. За підтримки психолога та активної участі його матері ми розпочали реабілітацію.

Я заохочувала Андрія ставати на вцілілу ногу і робити маленькі кроки за допомогою ходунків, виконуючи дихальні вправи. Поступово ми переходимо до кабінету лікувальної фізкультури. Ми починаємо займатися з ним у колісному кріслі. Основна увага приділяється розтяжці м'язів живота, тулуба та кінцівок, а також спеціалізованим вправам для запобігання обмеженню рухливості суглобів, що може перешкоджати використанню протезів.

Підготовка кукси (частини кінцівки, що залишилася після ампутації) до протезування може супроводжуватися гострим болем. Незважаючи на ще свіжі шви після операції чи ампутації, якщо вчасно не попрацювати з суглобами, вони звузяться, підтягнуться ще вище, ніж до ампутації, і надіти протез буде неможливо – він не триматиметься. Я бачу, як Андрій та інші пацієнти долають цей біль, і захоплююсь.

У моменти, коли він відчуває емоційне вигорання, я пропоную прості завдання на кшталт "ластівки" – балансувати на одній нозі й уявляти, що він летить. Залучаю гумор і слова підтримки, щоб підняти настрій Андрія.

Щоб відволіктися, ми часто заглиблюємося в дискусії про футбол і досягнення української збірної. Я сама колись грала у футбол на професійному рівні, тож ділюся історіями про травми, які отримала протягом своєї кар'єри, і про те, як це подолала. Я кажу Андрію та іншим пацієнтам, що особиста віра в перемогу – над болем, труднощами та складними умовами – має вирішальне значення.

Часом емоції переповнюють мене, і коли я приходжу додому, то можу заплакати наодинці з собакою. Я заспокоюю його, кажу: "Не хвилюйся, Сталкер, зі мною все гаразд. Я просто дуже хочу, щоб мої пацієнти не втрачали віри в себе і знайшли щастя в новому житті. У нашому світі для цього так мало потрібно: знову навчитися ходити, водити машину, грати у футбол, тримати дитину на руках, бігати з собакою в парку..."

Після нашого сеансу Андрій поїхав до протезного центру. Він надіслав мені відео, як йому міряють нову ногу та руку, зі словами: "Ну, тепер мене вже не зупинити". У той момент ми обидва були щасливі.

Після робочого дня я часто відчуваю те, що називаю "приємною втомою". Це коли є потреба в емоційній підзарядці, але моє серце радіє за успіхи пацієнтів. Я швидко заряджаюся, особливо коли поруч мій пес Сталкер. Прогулюючись черговим провулком, я вдихаю свіже повітря, а потім прямую додому, готова до спокійної ночі. Завтра я розпочну новий день зі своїми пацієнтами.

Інна Дідич, фізична терапевтка "Лікарів без кордонів", спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Реклама:

Головне сьогодні