Лібералізація та консолідація земель від Мінагрополітики: чому це шлях в нікуди?

Незабаром Європарламент голосуватиме за остаточну редакцію Закону про відновлення природи – EU Nature Restoration Law, який називають екологічною конституцією Євросоюзу. За законом, буде заборонено погіршувати стан природних екосистем, порушені ж екосистеми треба буде відновлювати.

Країни-члени рахуватимуть десяток природоохоронних індексів, як-от кількість пташок та метеликів на полях; різноманіття ландшафтів. І працюватимуть, щоб ці показники зростали.

Український же уряд, який начебто йде до ЄС, від імені відповідального за землекористування Міністерства аграрної політики, робить усе навпаки.

Два законопроєкти, розроблені Мінагрополітики, серйозно непокоять громадськість. Мова про проєкти "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо лібералізації ринку земель та земельних відносин" та "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підтримки сільського господарства через консолідацію земель".

У разі ухвалення вони знищать українську природу.

У чому проблема?

Перший з двох законопроєктів передбачає "лібералізацію земельних відносин". Утім, у цьому випадку благородне слово "лібералізація" означає… позбавлення права громад розпоряджатись своєю землею. Так, ви все правильно прочитали.

За проєктом закону, будь-який аграрій зможе обрати "вільну" ділянку в межах громади, розробити власним коштом проєкт землеустрою та зобов’язати громаду виставити її на аукціон. Підстав не пристати на таку пропозицію громада не матиме.

А що саме є "вільною" землею в наш час? Останні природні ділянки − пасовища, степи, луки, торфовища, самосійні ліси. Інша жахлива для природи норма – зменшення переліку особливо цінних земель. Отже, їх стане ще менше. Крім того, торфовища втратять особливий режим користування, а це означає, що їх буде набагато простіше розорати (хай європейці зберігають торфовища, Україні не потрібно запобігати зміні клімату, еге ж?).

А що не так з другим проєктом закону? Мінагрополітики вважає, що необроблена земля між ріллею не має гуляти. Тобто ці ділянки природи та польові дороги слід приєднати до полів, аби зручніше й економніше було орати. Отже, мета проєкту – збільшити орні площі.

Європейський Союз свого часу зазнав проблем через консолідацію земель. Щоб отримати більші дотації, фермери максимально розорювали навколишні землі, об’єднували сусідні ділянки, руйнуючи їхні природні межі.

Результат − різке скорочення кількості птахів та комах, що так чи інакше впливає або з часом вплине на добробут людини. На щастя, у Євросоюзі отямились та запроваджують "зелені" дотації на відновлення раніше зруйнованих політикою ділянок природи.

Чому варто вчитися на чужих помилках, а не повторювати їх?

Степи, луки, пасовища та сіножаті – це домівка для багатьох видів живого (степи, приміром, необхідні третині червонокнижних видів для виживання). Крім того, ці екосистеми важливі й для нашого з вами життя, адже і степи, і луки здатні пом’якшувати зміну клімату: вони поглинають і утримують вуглець та вологу, запобігають вивітрюванню та розмиву ґрунту. Кожна смужка природи – це домівка ґрунтової фауни, роль якої − покращити родючість ґрунту.

Трав’янисті екосистеми – це природні пасовища для худоби, важливі вони й для розвитку бджільництва.

У ЄС та США необхідність збереження природи прописана в усіх стратегічних документах. Приміром, кожна країна Європейського Союзу має створити для себе список охоронюваних оселищ та видів, визначених Оселищною директивою, та кожні шість років звітуватись про їхнє збереження.

Декларує потребу збереження трав’янистих екосистем і Україна. Чинний Закон "Про Основні засади (стратегію) держекополітики України до 2030 року" говорить, що в 2015 році пасовища та сіножаті становили 13% площі держави, а у 2030 році цей показник має зрости до 15,8%. Наразі є обґрунтовані сумніви, що цього вдасться досягти. Бо реальність інакша.

Польова дорога та міжсмужжя – те, чого стосується Закон про консолідацію земель

Що ж у реальності відбувається з охороною природи?

Під час воєнного стану аграрному сектору не солодко – території заміновані, немає фінансування, натомість вистачає проблем з експортом. Але регіони, які не постраждали від воєнних дій, мають певні "переваги". Основна з них – повна відсутність контролю.

Уявіть прибережні захисні смуги навколо річок. Забудовувати та розорювати 25 м навколо малих річок та до 100 м навколо великих − заборонено. Ця норма закону й здорового глузду покликана зберегти водність річок та не допустити їх забруднення пестицидами й добривами. Але достатньо подивитись на супутникову карту, виїхати за межі міста, як ви побачите, що ця норма існує лише на папері.

Поширеною є і практика, коли землевпорядники чесно виділяють прибережні захисні смуги в документах, але аграрії дивляться на документи крізь пальці й розорюють прибережні смуги: завелика спокуса вийти за межі орендованих ділянок, якщо поруч незайнята природа. Тобто, окрім екологічного злочину, маємо й економічний – самозахоплення земель і обробка без сплати податків.

Розорювання прибережної захисної смуги р. Удай, для якої вона становить 50 метрів

У 2022-2023 роках ми виявили кілька сотень таких порушень у різних областях. Скількох винних притягнули до відповідальності? Жодного. Адже на час воєнного стану планові перевірки державних органів контролю заборонені. А як щодо позапланових перевірок? Для них Держекоінспекція та Держгеокадастр "підстав не мають". Інколи їм недостатньо географічних координат, аби знайти порушені ділянки, тому вони… нічого не роблять!

Об’єднані територіальні громади, які мають право взяти на себе функції контролю за використанням земель, не поспішають обтяжувати себе зайвою відповідальністю. А ті, хто взяв функції контролю, вигадують відмовки. Найоригінальніша була про те, що річка "змінила своє русло".

Зв’язана по руках і громадськість: Публічна кадастрова карта досі закрита. Держгеокадастр та Мінагрополітики не готові обговорювати навіть часткове її відкриття (хіба є щось секретне в наданні інформації про земельні ділянки сільськогосподарського призначення в тилових регіонах?).

На додачу до всіх наявних проблем, законопроєкти, розроблені Мінагрополітики, не лише знищать залишки дикої природи України, але й стануть черговим каменем спотикання на євроінтеграційному шляху нашої держави. Не хотілося б у настільки важкий для всієї країни час збитися з дороги…

Який шлях оберемо ми?

Ці та аналогічні ініціативи від влади часто мають ознаки особистого інтересу. Воно й не дивно, адже і чинний міністр аграрної політики, і його перший заступник, і депутати екологічного комітету в минулому або були власниками, або працювали в аграрних компаніях та асоціаціях.

Утім, перетворення держави на аграрно-сировинний придаток – це крок у минуле; минуле, від якого, як показала війна, треба відхреститися якнайшвидше. І альтернативний шлях є.

За європейськими мірками, у нашій державі ще є дика природа. Зберігаючи її, Україна зможе не лише інвестувати в добробут своїх громадян (до прикладу, чисте повітря й вода – це базові потреби людини, задоволення яких напряму залежить від збереження дикої природи), але й в рамках євроінтеграції заробляти на кліматичних програмах (на вуглецевих сертифікатах, на "зелених" платежах за виділення територій ріллі під ренатуралізацію чи за створення постійних пасовищ тощо), на екосистемних послугах.

Катерина Гарбарчук, екологиня, Петро Тєстов, аналітик ГО "Українська природоохоронна група", спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Реклама:

Головне сьогодні