Бандера і "бандери"

140
1 січня 2009
Сто років Степанові Бандері, яке "у всіх на устах" і відзначається на державному рівні, - реальність і, водночас, диво, оскільки ще не так давно це прізвище й вимовляти було лячно.

Десь року до 1990-го єдиним джерелом інформації про факти біографії провідника ОУН(р) були... погромні статті в газетах - "Радянській Україні", "Правде Украины" та книжки про українських буржуазних націоналістів "Клима Дмитрука"-Гальського, Петра Кононенка, Римаренка та їм подібних. Між лайкою і брехнею цікаві до історії навчалися виловлювати якісь факти. За всіх не скажу - але для мене вже тоді було очевидно: якщо тисячі людей називають себе бандерівцями - ця людина заслуговує не тільки прокльонів.

У 1989-1991 рр., попри буяння перебудовної свободи, статей про Бандеру і УПА було не так і багато. Революційними були публікації Юрка Покальчука в популярному тоді тернопільському тижневику "Заповіт" під назвою "Бандера, Лебідь та інші". Запам'яталася перша, очевидно, чесна стаття в московській пресі - у газеті "Мегаполис-Экспресс" під дещо викличною назвою "Степан-барабан" (виявилося, таким було його дитяче прізвисько).

Першими, хто писав про Бандеру як національного героя були автори видань СНУМу - Спілки Незалежної Української Молоді. Мусимо бути вдячними Дмитру Корчинському, Олегу Вітовичу, Віктору Рогу, Андріям - Шкілю, Карпінському та Парубію, Тарасу Чорноволу - бо саме в "Замковій горі", "Молодій Україні", "Націоналістичній Україні", "Молодому націоналісті", "Спадщині" виходили перші публікації, які давали матеріал для дискусій і роздумів.

Тоді бандерівцями називали тих, на кого робив ставку мюнхенський провід ОУН(б) - тих самих снумівців, коло Зеновія Красівського (після його смерті було оголошено, що він був крайовим провідником бандерівської ОУН, але доказів цього, на жаль, і досі нема), Івана Кандибу, Юрія Микольського та ще кількох екстравагантних "дідів".

Кумири рухівсько-угаесівського середовища Чорновіл, Лук'яненко і брати Горині підкреслено дистанціювалися від інтегральних націоналістів і активно співпрацювали з більш сучасними й демократичними мельниківцями і двійкарями - конкуруючими відламами ОУН.

Водночас, "бандерами", особливо на Східній Україні, називали всіх, хто не боявся почепити ще заборонений синьо-жовтий прапорець, включитись у громадську роботу, вийти з комсомолу, бути самим собою. Пригадую, весна 91-го - тримаю синьо-жовтий прапор на вокзалі у Дніпродзержинську, орієнтир для товаришів з різних областей - повз проходять люди і навіть якось дуже співчутливо до нас промовляють одне одному - "відіш, "бандери" прієхалі...".

Я не є і ніколи не був націоналістом, як казали в діаспорі "з-під стягу Бандери". Маю погляди назагал ліберальні, але стою на тому, що визвольний націоналізм ОУН, збройна боротьба УПА, героїзм простих селянських синів - "святых стариков, бандеровских сынов", як пізніше писав Міхаіл Хейфець - це те, без чого, переконаний, не було б ніякої незалежної держави у 1991-му.

Бандера є символом доконаності обраного шляху до незалежності, боротьби без сентиментів, "воля або смерть" тощо. Не може бути ідеї самостійної України без Бандери. Як казав один із моїх учителів, вояк УПА з 26-річним табірним стажем Петро Степанович Саранчук - "ми жили за девізом - не вибирай, що краще, бо помилишся"...

Під час роботи над фільмом про Степана Бандеру для проекту "Великі Українці", в Мюнхені познайомився з Романом Шупером, сином Григорія Васьковича, редактора газети "Шлях перемоги", одного з найближчих співпрацівників провідника ОУН.

Серед іншого, він передав для використання в роботі альбом Степана Ленкавського - друга і соратника Бандери, який очолював ОУН після вбивства лідера Організації українських націоналістів. Не всі фото підписані. Десятки відомих і, на жаль, невідомих облич. І серед них - сьогоднішній ювіляр.


 
Автор: Вахтанг Кіпіані

powered by lun.ua