Карпатська гойдалка

Прийшло свято, тож у горах вся робота була пороблена заздалегідь.

Вуйка на Перевалі не було, але продавщиця з магазину мені підказала, що він пішов на Лікоть. Лікоть - це такий собі виступ над урвищем. Коли пройти стежкою, що починається за магазином, через кущі та ліс, то можна вийти на невелику галявину.

Вона довга, вузька і різко обривається у глибокий яр. Місце тут потрясне, краєвид - ненаситний, але я боюсь сюди ходити через страх висоти. До того ж, вуйко Дезьо мені розповів, що на Лікті колись стояла височенна гойдалка між двома смереками.

Коли на ній добре розгойдаєшся, то частину шляху летиш над урвищем. А розгойдатися ти мусиш, бо там, на самісінькій вершині підйому, коли гойдалка завмирає, щоб повернутись назад, на світанку в найдовший день можна побачити межи горами в долині Черемошу схід сонця.

Щоразу, як я уявляю собі цей політ, у мене починають дрібно тремтіти коліна. Рефлекторно, до холодного поту, в мене стискаються руки так, ніби я тримаю в долонях вірьовки гойдалки.

Тому мені лячно про це згадувати, а йти сюди навмисне і поготів. Але гойдалки давно немає. Чому вона пропала, вуйко не розповідає, як не розказує, чому обпалені смереки, на яких гойдалка висіла. А я, спитавши один раз і не отримавши пояснення, більше не наполягаю на відповіді.

В горах багато таємниць, кожна любов і зрада - то ворожба. За тим гори і живуть, на тому і стоять, бо вміють забирати чужу пристрасть і гнів, а натомість віддавати спокій та розраду.

На Лікті вуйко зустрів мене буденно, так ніби ми домовились зустрітись тут навмисно. Він, знаючи про мої страхи, сам подався від краю галявини і підійшов до мене, бо я зупинився на півдорозі, як вкопаний.

Мій переляк тішив його, але вуйко не кепкував з мене. Цей настрій підказав мені, що вуйко Дезьо у доброму гуморі, і на мене чекає якась забава.

Так воно й сталося. Вуйко звернув мою увагу на стрімку гору, що її ледве було помітно з-за височенного куща ліщини. Я швидко погодився, що добре її бачу, але Дезийдерій Васильович чекав, і я змушений був розтулити очі, відірвати погляд від землі та подивитись праворуч.

Коліна в мене знову затремтіли, але вуйко милосердно постелив свій кептар та запропонував присісти перекурити. Я миттєво опинився на землі ще до того, як вуйко встиг витягнути люльку з кишені розстеленого кептаря.

Гора, на яку вказував Дезийдерій Васильович, виявилась не простою, тому-то він і звернув на неї мою увагу. Власне, це була не гора, а два стрімких, тонких як пальці, кам'яних сторча.

Звідси, з Ліктя, їх було майже не розрізнити. Тільки пильно придивившись, можна було помітити цю витівку природи. Але чим більше ти починав розрізняти ці велетенські гірські створіння, тим дужче тебе починала огортати якась притяжна сила.

Нарешті, ти вже переставав будь-що помічати. Перед очима виразно повставало два кам'яних стовпи, тріщини на них і поодинокі кущі, що не знати як притулились на їх стрімких стінах.

Вуйко знав цей фокус, відтак, він чекав, поки я не розчинюсь у цьому містичному враженні. "Це - Ціп", - пояснив мені назву гори вуйко Дезьо.

Дійсно, якщо скласти разом ціпилно та бияк, перевернути їх догори, капицею вниз, то в руках триматимеш дві палиці різної довжини, пригадав я дитинство, коли ще молотив у діда жито.

"А Ви там були?", - спитав я у Дезийдерія Васильовича. "Я - ні. Та товариші мої там бували, - якось втаємничено відповів вуйко. - Я ще туди маю піти".

Запанувала тиша. Мене це надзвичайно зацікавило, то я й запитав, чи можна мені якось зустрітись з його друзями та довідатись про Ціп. Я був впевнений, що навколо гори існує якась таємниця. "А їх вже нікого немає", - зітхнувши, удавано буденно відповів вуйко, і це ще дужче захопило мене.

Вуйко Дезьо помітив мою цікавість, відчув вже напрямок моїх припущень, і щоб збити мене з манівців буйної уяви, почав розповідати про гору.

Виявляється, до неї можна дістатись лише з долини, перейшовши вбрід потік у найнепридатнішому для цього місці. Без того жодна стежка на Ціп не виведе.

Але найцікавіше відбувається на самісінькій горі. Біля її вершечку є сухий рівчак, по якому досить просто можна піднятись на горб. А от там і чатує небезпека.

Коли шлях здолано, коли все навкруги лягає під ноги і всі твої удавані передчуття, які ти пережив тут на Лікті, роздивляючись Ціп, враз наповнюються реальними враженнями, ти необачно робиш крок, який тобі видається природнім та очевидним: ти перестрибуєш через прірву на сусідній кам'яний стовп.

Це зробити напрочуд легко, він нижчий на метр-півтора і відстань до нього не більша від кроку. Але коли ти на ньому опиняєшся, то розумієш, що назад вже більше не дістанешся. Висота між стовпами, яка зверху здавалась забавою, знизу виявляється нездоланною.

Мене, вмить охопив жах, і я інстинктивно крізь кептар вхопився руками в землю. "А що ж робити?", - я дивився на вуйка ошелешеним поглядом і питав його так, ніби це завдання повстало переді мною.

Дезийдерій Васильович подивився десь на бік і промовив не мені, а сам собі: "На Ціп потрібно йти з віжками. Інакше - ніяк. Не стрибнути чоловік не може".

З Ліктя на Перевал ми повертались мовчки. Я раптом пригадав, що частенько нам доводилось чекати на повернення вуйка саме з Ліктя. Я гадав, що він ходить до гойдалки, згадує, як вони на ній бавили і лякали дівчат. Тепер я зрозумів, що не лише за спогадами юності проводив на Лікті час вуйко Дезьо.

Я зрозумів, що намарне зараз питати у Дезийдерія Васильовича про його товаришів, які побували на горі. Це, швидше за все, тема окремої бесіди, на яку я навряд чи зважусь.

Ми прощалися з ним, і він, вгадуючи мої думки, випередив моє прохання: "Я на Ціп ще не збираюсь. У кожного чоловіка має бути гора, до якої він йде все своє життя. І коли мені тяжко, коли допікають турботи і сторонні клопоти, я втихомирюю себе тим, що ще маю йти на Ціп".

Щоб якось залагодити свою ніяковість від несподіваної відвертості вуйка, я удавано весело йому сказав: "Дезийдерію Васильовичу, віжки для вас ще не пошили, щоб з ними йти на гору, і не скоро пошиють".

"Того ніхто не знає, - сказав вуйко Дезьо, - для всього свій час. Чоловік лиш має бути готовий до того, коли гора його прикличе".

Меланхолійний та трохи сумний спускався я до Виженки, а вже коло самої Вижниці зустрів на дорозі знайомих хлопців з контрольно-рятувальної служби.

Між іншим, я спробував їм розповісти про загадкові стовпи. "Які загадкові!, - відповів мені мій колишній студент Сашко, - ми влітку чи не двічі на місяць знімаємо з них п'яних туристів. Як тільки вони взнають дорогу на той Ціп? Адже звідусіль, звідки його видно, до нього приступитися неможливо".

Далі він розповів, що і сьогодні їм подзвонив з Перевалу вуйко Дезьо та попросив зняти з Ціпа двох "горе-покорітелів". Мене тіпнуло, але я не повірив, що Дезийдерій Васильович весь цей час на Перевалі брав мене на кпини.

На жаль, так воно і було. Коли наступного разу я опинився на Перевалі, перше, що спитав мене вуйко Дезьо після вітання, чи не привіз я віжки?

А далі він мовив, що на Лікті на мене було боляче дивитись, що я трусився, як добре зварений холодець, і щоб якось мене вивести з того стану та доправити благополучно назад, він і розповів мені про Ціп.

Я відразу чітко пригадав, що вуйко ніколи не стелив на землю кептар і останнім часом люльку майже не палив.

Після того, всю дорогу до Чернівців я гнівався на себе, як тільки міг. Я дорікав собі за те, що втручаюсь у важку, буденну роботу горян і намагаюсь знайти філософію там, де працює жорстока доцільність, що замість дивитись і тішитись, я "шукаю свинячих підків".

Але перед самим містом, в чергове видумуючи собі кару, я раптом виразно та чітко пригадав: у клуні вуйка Дезя висять довжелезні абсолютно нові віжки, а коней вуйко не тримає вже понад десяток років.

Мене гойднуло знову в інший бік. В горах все очевидно, але не все так просто.

Валентин Ткач, Чернівці, для УП

Реклама:

Головне сьогодні