Дуже маленька література

На Лівому березі Парижа, серед численних книгарень, розкидано декілька фірмових крамничок видавництва "Harmattan". В одній із них зібрані різні "екзотичні" літератури, котрі потрапили в каталог видавництва. Наприклад, література українська.

Говорити про українську літературу, звісно, тут не дуже доречно. Коректніше говорити про присутність серії книжок на українську тему. Це можуть бути і переклади наших авторів, і книжки з історії, літератури тощо.

Так от, у місті Париж одна з фірмових книгарень "Harmattan", яка схожа на книгосховище пасіонарного бібліофіла, всі-всі-всі книжки, бодай трохи дотичні до України, помістилися на трьох поличках.

Любителі відвідувати великі мережеві книгарні в Києві та інших містах України впізнають знайому історію. Власне, тут в Парижі я побачила давно звичні "дві-три полички" або аж "невелику етажерку" з українськими книжками.

Але колонка ця все ж таки не про українські книгарні.

Ті полички українських французьких книжок мене вразили… сусідами. Поруч стояли цілком пристойні книжкові шафи, майже від підлоги до стелі заповнені книжками, перекладеними з польської мови. Неподалік – чехи та інші брати з країн Європи та Азії.

Вже не раз звучали різні версії пояснення цього факту.

Тут і лейбл "маленької" культури, і  складна малопоширена українська мова, брак україномовних перекладачів-рідерів-редакторів… Одним словом, є шанси, що українська книжка за кордоном – це максимум приємний "бантик" до перекладної серії. 

Але, будьмо щирі, українська культура – не єдина "маленька" та не єдина "в тіні" якоїсь іншої, трохи "більшої" культури.

Французький приклад тут не буде дуже доречним. Все ж досвід культурної політики імперій важко застосувати в житті колишніх колоній.

Хоча подивитися, як працюють Французькі інститути по всьому світі варто. А потім, для прикладу, порівняти з роботою Українського культурно-інформаційного центру в Парижі.

Сама я туди ходити поки що не пробувала. Але чула чимало історій про те, як люди приходили на виставку та цілували зачинений замок… Бо про візит треба було попереджати по телефону, інакше шансів застати працівників на робочому місті малувато.

Більш доречним у пошуках натхнення буде приклад каталонської культури. В умовах нинішньої культурної політики вона знаходиться в тіні кастильської мови – ми її звикли називати іспанською.

Попри всі політичні мовні ігри, існує неймовірно цікавий досвід роботи Інституту Рамона Люля та Інституту Каталонської писемності.

Інститут Каталонської писемності займається пропагуванням перекладів каталонською мовою. Сьогодні цією мовою перекладаються величезні кількості книжок – і сучасних, і класичних. Українських книжок, до речі, не перекладено жодної. Лише Юрія Андруховича якось видали в Каталонії – але іспанською мовою.

Так сталося, можливо, через брак в Україні чогось на кшталт Інституту Рамона Люля, котрий займався би пропагуванням перекладів з каталонської мови. Наприклад, навіть в Україні перекладають каталонську літературу.

Цей процес пропагування взагалі іде комплексно. Скажімо, переклади європейськими мовами з каталонської активізувалися зокрема після участі Каталонії як спеціального гостя Франкфуртського ярмарку. Тоді це стало подією.

А як виглядають українські стенди імені Держкомтелерадіо на виставках у Франкфурті? Краще не згадувати.

Щоб не множити приклади та не викликати зайву заздрість або злість, закінчу цей текст чимось на кшталт висновку.

Не існує приречених  культур-лузерів. Але існують лузерські культурні політики.

Подивіться ще раз на фото вище. Нічогенькі ліки від"почуття особистої важливості" та непоганий стимулятор роботи, правда ж?