Українським письменником може бути лише той, хто пише українською?

У вітчизняному літературному середовищі виникла дискусія щодо того, чи обов’язково писати українською, щоби вважатися українським письменником? Як завше, зіштовхнулися дві полярні позиції.

Нещодавно на цю тему з’явилося одразу кілька матеріалів – письменників Тараса Прохаська, Сергія Жадана та видавця і викладача Ростислава Семківа. Були й ще, проте ці три, мабуть, найяскравіші.

Якщо коротко переповідати суть, то вона зводиться до того, чи можна вважати вітчизняними письменниками тих, хто пише не українською? Прохасько та Семків вважають, що ні. Жадан має з цього приводу діаметрально протилежну думку: "Мені справді здається, що при бажанні українською літературою можна вважати все, написане різними мовами в цій країні".

Вітчизняна фейсбучна аудиторія майже миттєво поділилася на два протиборчих табори. Як буває за будь-яких дискусій в наших просторах Інтернету, майже кожен обрав собі до смаку котрусь із полярних позицій. Лиш одиниці спробували розібратися в ситуації, без відвертого тролінгу.

Що ж до обох ідей, то правда, як завше, десь посередині.

Коли минулоріч парламент приймав Закон "Про засади державної мовної політики", регіонали, в захист своїх тверджень про його необхідність, наводили приклади країн, де багатомовність є нормою.

Серед них традиційно називали й Швейцарію, у котрої аж 4 національні мови: німецька, італійська, французька, рето-романська. Проте біло-блакитні дечого свідомо не договорювали або не знали. Зокрема й те, що швейцарські кантони дуже ретельно ставляться до мовної політики і готові виганяти зі своєї території мігрантів, що не бажають вчити мову. Так чинять зокрема німецькомовні адміністративні території Ааргау, Цюрих, Золотурн та Санкт-Галлен.

Окрім захисту на законодавчому рівні, швейцарці бережуть своє й в письменницькому середовищі. Аннетта Мінґельс перебралася до країни годинників та банків з Німеччини й у німецькомовний регіон, проте своєю в літературній спільноті так і не стала. Проблема полягає в тім, що пані Мінґельс розмовляє німецькою, а не її швейцарським діалектом.

В есеї "Залишатися чужим, бути своїм. Про писання у Швейцарії", котрий надрукував літературний журнал "Радар" (№2 (4), серпень 2011р.) в перекладі Наталки Сняданко, пані Мінґельс пише:

"Мені здається, що письменника визнають швейцарським насамперед за мовною ознакою: таким чином угорка Мелінда Надж Абоньї, народжена у Німеччині Рут Швайкерт і румунський автор Каталін Доріан Флореску, які приїхали до Швейцарії дітьми і говорять швейцарською німецькою, вважаються швейцарськими авторами без жодних заперечень і сумнівів, у той же час Сибілле Берґ, Юдит Кукарт, Тор Кункель, Беньямін фон Штукрад-Барре, попри те, що усі вони живуть чи жили колись у Швейцарії, ніколи не вважатимуться швейцарськими авторами, навіть якщо проведуть решту життя у цій країні. І те саме стосується, здається, мене".

Цікавий вияв патріотизму. Не маючи власної мови, однієї для всієї країни (рето-романьска поширена здебільшого лише в кантоні Ґраубюнден), швейцарці захищають свої діалекти, в цьому конкретному випадку – швейцарський діалект німецької.

Саме він стає тим чинником ідентифікації. Тим, що ділить на "своїх" та "чужих". Це цілком нормальна реакція – захищати своє, тим паче, коли існує якась загроза того свого позбутися. Не параноїдальна нав’язлива ідея, що "кляті воріженьки" хочуть у нас все відібрати, а інстинкт берегти найцінніше. Тому страхи Тараса Прохаська та Ростислава Семківа втрати нашу літературу, як явище питомо українське, не безпідставні.

Варто зважити також на схожість нашої та швейцарської ситуації в тім, що існує суперництво: у них – із німцями, а у нас – з росіянами. Звісно, проблеми трохи різні – Швейцарія доволі закрита країна із нейтральним статусом, котра всіма силами намагається уникнути зовнішнього втручання, зберегти свою ідентичність та існуючий стан речей. Натомість Україна – постколоніальна держава із важким спадком.

Микола Рябчук писав, що витворення потужної масової культури є неможливим для постколоніальної держави, поки вона залишається під впливом сусідньої екс-метрополії. Інтервенції збоку Росії відчутні уже хоча б в тім, що наші північно-східні сусіди продають свої книги на наших теренах дешевше, ніж у себе.

Зважаючи на те, що держава не поспішає захищати вітчизняне книговидання, письменники та видавців змушені це робити самі, як можуть. Тому й сучукрліт перетворюється на закритий клуб, гетто, як його назвав Прохасько. Це форма самозахисту та оборони власної ідентичності. Тому й разом із Семківим вважають українською літературою лише те, що написане українською.

Аннетта Мінґельс в, уже згадуванім есеї, задається питанням, чи могла би вона стати для швейцарців своєю, якби виграла премію Інґеборґ Бахманн (найпрестижнішу премія в німецькомовній літературі)? Якби так, то їй би вдалося втерти носа німцям, щоби мало потішити її швейцарських співвітчизників. Чи визнали би тоді?

Цього року премію Інґеборґ Бахманн виграла Катя Петровська. Вона народилася у Києві в російськомовній сім’ї, навчалася в Таллінні, захищалася в Москві, а живе у Німеччині і тепер пише мовою цієї країни.

Перемогу літераторка здобула за уривок роману "Мабуть Естер", в якому розповідає про історію своєї родини, зокрема прабабці, котру в 41-му нацисти застрілили посеред вулиці в Києві. Пані Петровська пише лише німецькою та російською, але не робить цього українською, проте дописує до вітчизняних видань. Її можна вважати українською письменницею? У нас ж часто спочатку потрібно досягнути успіху закордоном, щоб визнали вдома.

Власне, що потрібно для того, аби вважатися в Україні українським літератором? Що може стати тим маркером, який би регламентував би цю форму ідентичності?

Таких маркерів-принципів можна назвати одразу кілька: територія, мова, національність, бажання автора бути частиною національної літератури, вклад в культуру – розвиток тем, важливих для свого народу.

Слід також розмежувати, в якім контексті вживати слово "український" відносно слова "письменник". Себто під "українцем" ми розглядаємо представника народу чи нації? Якщо обирати суто ці два критерії, то все стає вкрай легко – якщо нації, то за національністю, якщо народу, то за територією народження.

Проте це надто просто, адже не враховуються інші фактори. Наприклад, той, що ми живемо не в монолінгвічній країні і частина українців спілкується та пише російською. Є й ті, хто навпаки. А що робити з білінгвами, котрі пишуть обома? Чи з народженими в сім’ї, де батьки різної національності?

Вибираючи лише якийсь один із цих чинників, ми можемо відсікти уже силу-силенну письменників, умовно позбавивши їх права називатися "українським письменником". Збільшуючи нашу анкету, навпроти скількох пунктів має стояти галочка, щоб було зрозуміло, що ти можеш йменуватися вітчизняним автором?

Мабуть, для самого літератора достатньо одного єдиного чинника – самоідентифікація, коли письменник визнає себе українським, пройшовши усі внутрішні тести. Підтвердити це можуть лише читачі, котрі мають певною мірою легітимізувати право автора на такий статус. Але це теж не менш умовно, адже, за Бенедиктом Андерсеном, нація – це уявна спільнота. А українська читацька нація/спільнота – щось не менш ефемерне.

Щось, що немає чітких критеріїв, її об’єднує лише те, що усі її члени можуть помислити себе учасниками цієї спільноти. Усі інші визначення є ще менш вичерпними, адже не дають повної картини, тому апелюємо до того, котре є хоч і більш абстрактним, проте, котре складніше заперечити.

З цієї причини мова не може стати вичерпним чинником, щоб вважати автора українським письменником. Одним із – безперечно.

Візьмемо до прикладу Андрія Куркова. Народжений в російській частині СРСР, пише російською, при цім вважає себе українським письменником. Жоден інший вітчизняний майстер пера не досягнув того закордоном, чого досяг Курков (і знову цей закордон).

Заперечення можливості Куркова та інших називатися нашим літератором через те, що не пише українською – не що інше, як геттоїзація. Це не дає шансу на інтеграцію, не дає відчуття причетності до спільноти. Яскравим прикладом може стати Ольга Кобилянська, котра починала свою літературну кар’єру, пишучи німецькою. Проте, потрапивши в середовище українське, утвердилася в тім, що має писати українською.

Власне, у своєму профілі на Фейсбуці Ростислав Семків написав наступне: "Якось так трапилося, що зі статті в "Тижні" випав важливий уступ, що уконкретнює мій погляд. Первісно було: "Тобто російськомовних авторів в Україні називати українськими письменниками можна хіба тоді, коли вони не просто декларують власне бажання, щоб їх так називали, а чітко і повсякчас демонструють приналежність до національної культури. Тому Гоголь часу "Вечорів…" та "Миргорода" – це український письменник, що пише російською, а вже далі його тексти належать виключно імперії".

Тобто я й далі наполягатиму, що мовний критерій домінуватиме. Але він не єдиний - культурна причетність і повага до національної культури також можуть спрацювати інклюзивно".

Себто мовний критерій не єдиний, але важливий. І це правда, проте не слід забувати, що кожен конкретний випадок є особливим і підганяти усіх під один шаблон – неправильно. Тим паче, що, чи є літератор українським визначають не лише самі письменники, а й читачі.

Тому єдиної думки, тим паче в такій багатоманітній державі, ніколи не буде. Спірні ситуації були, є і будуть. Натомість право вибору, кого вважати "своїм", а кого – "чужим", мав і матиме кожен. Власне, вся суть літератури якраз і полягає в таємничому зв’язку між автором та читачем. Тому кому, як не їм вирішувати?

Проте головна проблема літератури в нашій державі – не ідентифікація письменників, а чому українці так мало читають? Чому в переліку пріоритетів над освітою стоять не лише харчі та одяг, а й алкоголь цигарки та наркотики? Мабуть, ретельніше потрібно працювати саме в площині залучення наших співгромадян до читання. А ще авторів до писання. Щоби було з чого вибирати кожному до смаку.