Кола Полтави

Після ресторану "Мухомор" і готельного комплексу "Глухомань" "Нижні Млини" звучать щонайменше нейтрально. Полтава така Полтава, навіть у топоніміці.

Вогкі м’які чорноземи, ніжна зелень минулорічної придорожньої трави – минаєш усі ці пагорби та видолинки, переїжджаєш ріку й починаєш кружляти колами Полтави. Мій приятель-фотограф Юрій Ворошилов робив колись альбом про Полтаву. Знімати з землі йому видалось нецікавим, тож він знайшов гелікоптер і літав над цим благословенним містом, ловлячи своїм об’єктивом усі його лінії, вигини та западини.

Коли дивитися на Полтаву згори, справді помічаєш кола – центральна площа, від якої розходяться бічні вулички, залізниця, що огинає барокові церковні бані, окружна, що огортає весь цей безкінечний і невичерпний полтавський приватний сектор.

В центрі надвечір в тумані помаранчево горять ліхтарі, на околицях за антрацитовим бездоріжжям тепло світяться вогні тихих помешкань. На балконах багато прапорів. Більше, ніж у Харкові. Але менше, ніж у Києві.

- Раніше, - розповідають друзі, - кожна вулиця, що тяглася від центру, впиралася в церкву. Чи синагогу. Чи навіть мечеть. Нині майже нічого не лишилось.

- Ну, церкви все ж таки лишились, - не погоджуюсь я.

- Церкви лишились, - погоджуються вони й розповідають про митрополита, який нібито перепродав на метал демонтований пам’ятник Леніна, хоча всім говорить, що з пам’ятником усе гаразд.

- Опіум для народу, - підсумовую.

Ще друзі розповідають, що той таки митрополит збирає кошти на АТО. Скриньки стоять у всіх торгівельних закладах – церкві не відмовляє ніхто.

- З церквою взагалі нині цікаві речі діються, - підтримую їх. – Та й не лише з церквою.

- Полтава, - далі говорять друзі, - щоразу на виборах дає середній по Україні результат. За Полтавою завжди можна звірятися. Це так само, як і з українською мовою.

Розповідають про минулорічний майдан, про те, що все було спокійно, що Полтава чи не єдине місто на Сході, де не було тітушок.

Їх нам і везли, - пояснюють друзі, - з Харкова. Але довезли до Чутового й зупинились. Тітушки дуже боялись.

- Ну, що б вам ще з Харкова привезли, - погоджуюсь.

На центральній площі, на верхівці пам’ятника Полтавській битві теж висить прапор. І плакат із написом "Героям слава". В контексті Полтавської битви все це виглядає доволі феєрично. Друзі згадують про перефарбовану місцеву владу, про ректорів і депутатів, за якими плаче тюрма, про анонсований минулої весни сепаратистський мітинг, на який прийшло кілька тисяч "проукраїнських активістів", аби на власні очі побачити живих сепаратистів.

[L]Загалом тут усе тихо й спокійно – кола, пагорби, приватний сектор, середній по Україні результат. Соковиті голоси жінок, глибокі голоси чоловіків.

Дивлячись на наш вінтажний "жигуль", друзі розповідають про нафтогазову галузь.

- Якщо ти працюєш на вишці, - розповідають, - маєш нормальну зарплатню. А ще місцеві б’ють скважини й качають газовий конденсат, заправляються ним.

Як у Чечні. Благословенна земля, одне слово.

- Добре, - питаю насамкінець, - а що у вас із рейдерством?

- А ось про рейдерство, - пожвавлюється Сашко, - я розповім тобі історію. Було це ще до війни. Їхав я потягом до Львова. І їхала зі мною група чоловіків. Щойно сіли – почали грати в карти. Не на гроші. Я їм програв 0:15. Питаю, хто ви такі? Говорять – рейдери. Їдемо на Франківщину, будемо щось захоплювати. А там же бандерівці, говорять, страшно. Така ось бригада рейдерів, працюють за викликом, їздять країною, захоплюють різні об’єкти, отримують копійки, бояться бандерівців.

Себто із рейдерством, - підсумовує Сашко, - у нас усе гаразд.

- Зрозуміло, - кажу. - Середній результат по Україні.

Колонки публікуються в рамках подорожі Сергія Жадана 33 містами України на підтримку нової книжки поезій та перекладів "Життя Марії". Розклад презентацій.

Усі фото автора