Там, де гриміли бої, не хочуть "руского міра"

У Центрі, на Заході люблять свою країну за те, що тут народилися – а на Сході ставлять питання конкретніше: а що влада для нас зробила?

Про ті та інші особливості нашого менталітету ми дізналися, провівши опитування у трьох населених пунктах Луганської області, де ще недавно гриміли бої.

Звідси до передка – лінії розмежування – рукою подати.

Відразу скажемо, що одне із запитань, яке ставили нашим співрозмовникам, часто викликало критику, а деколи навіть рішучий протест.

З методикою опитування нам люб'язно допоміг Центр вивчення інформаційний проблем територій Національної академії наук України.

18 кілометрів до Луганська

Ми вибрали дещо несподівану географічну точку. Лише кілометр до пішого переходу через Сіверський Донець на окуповану російськими сепаратистами територію, всього три кілометри до вілли регіонала Олександра Єфремова і 18 кілометрів до Луганська.

Стоїмо на центральній вулиці Станиці Луганській. Не селище, а бочка з порохом, яку місяцями намагаються підпалити, провокуючи нові сутички.

Люди ще не оговталися від недавніх боїв. Хочуть миру і спокою. Мікрорайони біля річки найбільше пошматовані артилерійськими обстрілами. Знесені дахи, численні руїні досі нагадують про запеклі бої. А сепаратисти далі випробують міць оборони, адже мова йде про стратегічний об'єкт – міст через Сіверський Донець.

Вілла Єфремова знаходиться в престижному районі для багатіїв, це щось схоже на Кончу-Заспу під Києвом чи на Брюховичі біля Львова. Звідси рукою подати до Луганська.

Усупереч ворожій пропаганді військові мирно вживаються з місцевими.

Ось симпатична білявка з дитиною спокійно прогулюється поряд з блокпостом. Старенька бабуся на велосипеді вкотре минає наші позиції і промовляє:

– Благословляю, благословляю.
– Дякую, дякуємо, – посміхаючись, відповідають солдати.
– Не так треба говорити, – сердиться жінка. – Кажіть: приймаємо благословення.
– Приймаємо, – хором відповідають вартові, лиш скоріше б їх залишили в спокої.
– Ось так, – радісно клекоче бабуся.
– Замучила нас, – сердяться солдати, – щодня благословляє, але весело.

Район для багатіїв в Станиці Луганській постраждав найменше. Дороги доглянуті. Дахи цілі. Світло, вода – усе як у мирний час. Лише поодинокі перехожі, решта жителів сховалася за масивними воротами, неговіркі.

На центральній вулиці селища зовсім інший ритм життя. Заклопотані станичники біжать до двох банкоматів, обвили їх чергами, немов бджоли вулик. Пусткою стоїть сірий універмаг 60-х років. Холодний і з порожніми полицями – вибір товарів невеликий.

Вервечка до банкомату чималенька – 30-40 осіб. Люди з ранку займають чергу, а щоб не гаяти даремно час, бігають по магазинах, соціальних службах і вирішують буденні життєві питання.

Ненароком опинилися на перехресті доріг біля самого універмагу, до якого стікаються чотири вулички. Намагаємося поспілкуватися зі станичниками. Проводимо звичне журналістське опитування. Ставимо прохожим все ті ж запитання:

"Які проблеми найбільш характерні для вашого населеного пункту?"
"Яка країна – Україна чи Росія – вам більш близька?"

"Міряємо температуру", хочемо почути жителів цього краю, дізнатися, що їх хвилює, які панують настрої. Більшість прохожих жінки. Чоловіки зупиняються рідше, а молоді щось не видно.

– Мав бізнес, торгував на ринку овочами. Станиця наша заможна. А що тепер?.. – розмовляємо з 60-річним чоловіком спортивної статури, з інтелігентним обличчям.

– Безробіття, розбиті дороги, транспорту нема, оглядаємось на вулицях. Політики спровокували нинішні події – і заховалися. Нарив був серйозний. Відчувалося, що без збройного конфлікту ситуацію не вирішити. Ось і повоювали, розділили країну. Міст нам перекрили, щоб не возили овочі в Росію.

Діалог затягується. Людина хоче вилити душу.

Хтось швидше відповідає на запитання і біжить, а дехто хоче сказати, що накипіло. До війни в Станиці Луганській проживало 14 тисяч осіб. Працювали два підприємства. Молодь виїжджає. Залишаються пенсіонери й ті, кому нікуди подітися.

– Я подивився телебачення і зрозумів, що пенсіонери Росії не потрібні, – розповідає старенький дідусь. – Виступав представник влади Ростовської області. Запрошував: приїжджайте до нас, влаштуємо, дамо роботу. Коли запитували про пенсіонерів – мовчав як риба. Звичайно, що моя країна – Україна, хоч я росіянин. Я тут пропрацював все життя, тому залишуся, бо там ми нікому не потрібні.

За дві години на центральній вулиці Станиці Луганської поспілкувалися з двома десятками місцевих жителів. За винятком кількох, усі своє життя пов'язують з Україною. Розповідають про місцеві проблеми. Відмовилися спілкуватися лише двоє станичників. Вибачились, бо поспішали.

Говорили в основному про економічні проблеми. Радикальнішими виявилися жінки.

Перша співрозмовниця – з Луганська, приїхали провідати родичів.

– Навіщо ви зупинились, чому далі не пішли і не звільнили всю територію Луганщини? – говорили тихо, але настійливо.

Інша – з сусіднього села:

– Що ви все прошу пана, прошу пана? Люди тут загартовані, розуміють гостре слово і лише мову сили. Не треба млямляти, будьте рішучіші.

30 кілометрів до Луганська

З райцентру подалися в село Чугинка – звідсіля до Луганська 30 кілометрів. За останнім переписом проживало 1128 осіб. 92 відсотки назвали рідною мовою російську, близько шести – українську.

Регіональні проблеми традиційні – дороги, безробіття, медицина. І ще – півроку як вивели з ладу телевізійний ретранслятор, тому Україну не бачать. Зайшли на пошту. З всеукраїнських видань – лише один примірник владної газети.

Зупиняємось в центрі. Магазин, школа, сільська рада. У порівнянні з іншими – село заможніше і спокійніше. Тут не йшли бої і не пошкоджені будівлі. Нарікають на військових: щось дуже багато зі зброєю ходять вулицями. Як би чогось не трапилось.

З двох десятків співрозмовників лише одна бабуся порушує питання мови: "Чому Петро Олексійович не зробив дві мови державними?"

Жінка – росіянка, називає своє прізвище. Чоловік – українець. Ось так і спілкуються двома мовами. Намагається з нами говорити українською.

– Я ж на сцені виступаю в клубі, читаю гуморески Павла Глазового, – усміхається.

Порівнюємо відповіді – більший відсоток жителів села заявляє, що однаково ставиться як до України, так і до Росії.

60 кілометрів до Луганська

Наступний населений пункт – селище Новоайдар, за 60 кілометрів від Луганська, де проживало 8600 жителів.

Вже традиційну розмову порушили двоє жителів райцентру. Перший – чоловік років 55-ти, який однаково ставиться як до Україні, так і до Росії. Потім поправляє себе і каже: "Ми ж на Україні живемо".

Підтягнутий, сивочолий, говорив аргументовано і переконливо. Багато їздить, часто буває на заробітках. Дивується, що в районі за 24 роки не збудували жодного підприємства. Нарікає на олігархів і владу, які, на його думку, разом дерибанять, а про народ забувають.

Жінка-пенсіонерка категорично висловилася проти нашого запитання, бо не можна вибирати між Україною і Росією.

– Так не треба ставити запитання, це неправильно, – переконувала. – Не можна нас ділити.

Що нам дала Україна?

У Станиці Луганській, Чугинці та Новоайдарі ми поспілкувалися з 64 жителями Луганської області. Порівно, чоловіками і жінками. Серед них молоді, до 30 років – приблизно третина. І ось що почули на особливо дразливе запитання, "до якої країни – України чи Росії – ви ставитесь більш позитивно?"

Більш позитивно до України – 12, однаково – 43, більш позитивно до Росії – 9.

Виявили несподівану тенденцію: там, де гриміли бої, де зазнали лиха війни, більший відсоток до України ставиться позитивно. Люди пережили горе, відчули не на словах, що таке "рускій мір". І нібито відчувають провину за ці події, намагаються виправдатись – мовляв, ми завжди були за Україну, просто дали себе ошукати тим, кому ні ми, ні Україна не потрібні.

Ще одна тенденція – це прагматичне ставлення до своєї країни.

На Заході чи в Центрі люблять свою країну за те, що тут народилися. На Сході конкретніше ставлять питання: що нам Україна чи Росія дали? Звідси – прохолода, вважають, що влада повинна змінити їхнє життя.

Коріння цієї проблеми – в економіці регіонів. На Заході та в Центрі більше розвинутий малий і середній бізнес – плавають тисячі щук, а на Сході – кілька китів, там погоду роблять великі підприємства, які досить уособлюються з державними, хоч вони давним-давно приватизовані.

Усі фото автора

Богдан Кушнір, журналіст, з Луганської області, спеціально для УП.Життя