#НамТутЖити. Що таке місто в розумінні кожного з нас?

"У цьому місті, – казала вона, не проходить і дня, щоб я не побачила знайомого.
У цьому місті, – говорила вона, можна вранці вийти по молоко для вівсянки і ніколи більше не зустрітися".

Щоб називатися містом, недостатньо зібрати разом купу народу, встановити лавку і пустити по колу автобус.

Що таке місто в розумінні кожного з нас? Яке воно? Скільки його? Для кого?..

Для когось місто – це ранкові нутрощі маршрутки, набиті вщент потилицями пасажирів.

Для когось – лаковане весняне небо, яке не втримати й обома руками.

Для когось – затишні вулички Подолу, паби, схожі на шпаківні, арки, двері, вітрини, наповнені протягами і спільними друзями у Facebook.

Кожне місто – це як друзяка, що протягує тобі руку й каже: "Давай, пішли зі мною, буде весело".

Є друзі, з якими піти цікаво й геть не боязко. Принаймні ти напевно знаєш, що за дві доби не опинишся сам на автобусній зупинці, змерзлий, без жодних дороговказів навколо, де єдиною можливістю порозумітися зі світом будуть кіоски з поганою кавою. З дуже поганою кавою.

Мій Київ – це навіть більше ніж друг.

Це дитяче кохання десь на стику між хорошою дружбою та поганим сексом. Але ж ти напевне знаєш, що покластися на нього ніяк не можна. Він такий смішний та чудовий, і "тьотя Валя казала, що речі з дому вже не виносить" – але краще триматися на відстані, особливо не вірити обіцянкам, і позичати грошей можна рівно стільки, щоб безболісно забути про них наступного дня.

Київ – це коли після пізнього концерту додому вчасно потрапляють також "за списками й плюсами" – лише ті, хто мешкає біля метро; коли бігти через дорогу видається безпечнішим і продуманішим, ніж спускатися в підземний перехід; коли купувати їжу на вокзалі хочеться і можна, але краще все таки не треба.

Де влітку можна перечепитися і злетіти з бордюру прямо на Поштовій площі, а взимку приземлитися з гірки на задні кишені джинсів на Рогнідинській.

Коли у центрі міста почуваєшся спокійніше, ніж у рідному районі за крок від під'їзду з балончиком, затиснутим в кишені пальто.

Київ. Він, мерзотник, посміхався тобі при першому знайомстві, сонце грало на його білозубій посмішці, на твоїх сережках і золотих перстнях, на позолочених банях церков, що обступили площу. За плечима в нього гітара, усе прекрасно, бо навколо весна, і квітне бузок.

Але вже незабаром ти дізнаєшся, що він запросто може покинути тебе саму посеред Труханового острова, звідки вибратися можна хіба пішки чи вплав, не брати тебе за руку на людях або й взагалі не вітатися.

Він запропонує вийти в аптеку посеред ночі за ліками для твого горла, а повернеться з відром морозива і черешнями, коли сніг вже давно зійде.

Він, напевне... Ні, він, безперечно, герой – але з ним неможливо прожити довге, спокійне та щасливе життя. Або хоча б просто довге та спокійне життя.

І коли тобі вже несила так жити, терпець уривається – ти тікаєш. Або якраз видається термінове відрядження та зручна нагода розвіятися.

Але ти все одне збираєш речі трохи швидше й радісніше, ніж слід було б.

Ти їдеш навіть не у Відень, Лондон чи Париж. Любляна.

Європейська столиця, яку запросто можна сховати на території Троєщини, і ще б лишилася купа місця для незаконних забудов. У всій Словенії людей мешкає менше, ніж в Києві за офіційними переписами.

Любляна схожа на будинок, який дбайливо і продумано обставили.

Точкові світлодіодні світильники, вбудовані прямо в тротуарі, охайні ринки на площі з однаковими критими ятками, вуличні скульптурки, часом з історичними чи легендарними сюжетами, часом геть химерні й авангардні, контейнери для сортування сміття, які зовні не схожі на саме сміття.

Я дала собі слово нічому тут не дивуватися: ні сповивальним столикам у замку XII століття, ні люстрам, підвішеним на дротах прямо між будівлями, ні вечірній репетиції рок-концерту, який, я можу заприсягтися, лунав прямо з церкви.

Тут у центрі міста розвішані карти, на яких позначено – увага! – час похвилинно до різних куточків Любляни. У Києві департамент транспорту рух автобуса похвилинно не може спрогнозувати – а тут міська влада дає приблизний час руху пішки. Навіть якщо він умовний, неточний і залежить від довжини ваших ніг, але все це разом створює логічну систему координат, в якій можна жити і не почувати себе чорним сліпим кошеням з космічної невагомості.

Любляна – це місто, в якому комфортно. Тому що безпечно, передбачувано, зручно.

В Любляні на вулицях чисто і чомусь пахне шоколадом. Весь час не полишає враження, що ти в гостях у доброї подруги, і тобі дуже хочеться лишитися довше. І це відчуття, ця гостинність і затишність передається мешканцям.

Коли ти людина з мапою, що зупинилася на вулиці більш ніж на 5 секунд, навколо одразу матеріалізується група людей, які красивою англійською пропонують допомогти повернутися на вірний шлях. Що характерно – як місцеві, так і приїжджі, які завдяки словенській гостинності, очевидно уже також почуваються місцевими.

І ти до діла не розумієш, від чого тебе намагаються врятувати, допомогти – адже тут кожна вулиця, кожна зупинка і кожен камінчик зручно і розбірливо підписані.

Насправді, я в Києві роблю так само. Тільки-но бачу розгубленого іноземця, одразу намагаюся пошвидше першою з ним заговорити і з'ясувати, куди саме йому потрібно. Можливо, тоді він не встигне зрозуміти, що Київ геть не пристосований для життя й пересування не те що іноземців, але й місцевих. А місцеві і з потрібної сторони метро Хрещатик вийдуть, і маршрутку в спальному районі силою голосу на ходу зупинять.

Деякі мешканці Любляни готові навіть провести для вас безкоштовну екскурсію з нагоди, що ви знайомі вже цілих 5 хвилин. З вами діляться своїм містом: радісно і задарма.

Хлопець залюбки розповість вам, що ніколи не був в Україні, проте його батько казав, що всі українки – стриптизерки. Утім, після спопеляючого погляду й дуже емоційного спічу англійською – зауважить, що особисто він з великою повагою ставиться до прав жінок, і особливо українських жінок.

За це ти покажеш йому купу фоток з революційного Майдану, порадиш неодмінно переглянути "Winter on Fire" і відкриєш страшну таємницю, що "Russia Today" – не таке об'єктивне і незалежне медіа, як йому здавалося. Дарма, що його крутять по всіх готелях міста, навіть п'ятизіркових.

Любляна схожа на пиріг з вишнями. На запашний пиріг з вишнями без сюрпризів у вигляді кісточок.

Я довго розмірковувала, чим європейські вулиці і публічні простори відрізняються від київських. Це щось невловиме у самовідчутті, у сприйнятті себе, коли гуляєш Прагою, Будапештом, Любляною.

Для мене Європа починається там, де ти почуваєш себе спокійним і вдоволеним життям домашнім кроликом. Тоді як на вулицях Києва – ти заєць-русак. Дивися під ноги, пильнуй по сторонам, оминай автівки на тротуарах, тут кожен сам за себе...

Після київського сафарі – цивілізовані, виважені вулиці Будапешта чи Любляни навіть не сприймаються як вулиці, а радше продовження холу однієї великої будівлі.

Мені здається, у людей тут значно кращі стосунки з часом. Поїздку можна розпланувати мало не похвилинно, а якщо ви з незвички прийшли на зустріч раніше, можна не боятися, що доведеться чекати десь між МАФом і автострадою. У європейському публічному просторі завжди знайдеться зручний куток з гарним краєвидом, де місто запропонує вам присісти і в повній мірі відчути власну важливість.

Звісно, до цього швидко звикаєш. Я пообіцяла собі, що коли мені буде 40, матиму достатньо коштів і обов'язково куплю в Любляні квартиру, щоб був привід знов і знов сюди вертатися.

Але вертатися неодмінно – з Києва.

І не тому, що закінчується віза, а тому що любиш, скучила, тому що занадто багато ви пережили разом.

Навіть якщо Київ живе геть не так, як тобі хотілося б. Навіть якщо він хворий і не визнає цього. Усі ці незаконні паркування, ямковий ремонт, МАФи, "ліві" забудови – це висип, рани, метастази на тілі міста різного ступеня тяжкості.

У Києві балкони, на які не видають довідки, але за якими можна ставити діагноз. Сусідам, міській адміністрації – усім нам. Тому що в кожної прорваної труби є ім'я, у кожного зруйнованого будинку, в якому загинули люди, у кожного відібраного в міста парку – є ім'я.

І якщо воно не назване, а винні не покарані, то це наше ім'я. Бо ми – дозволили, не поцікавилися, не зупинили.

Це стосується грубо порушеної процедури відбору головного архітектора, права на публічний простір, яке у нас постійно намагаються відібрати, історичних будівель, які ми вже не покажемо нашим дітям.

Ми граємо з київськими чиновниками і великим бізнесом у мафію – поки мирні мешканці "засинають", вони намагаються швидкоруч поухвалювати побільше абсурдних рішень і розпоряджень. Вони вираховують найрозумніших, найактивніших з нас і намагаються вчасно позбутися.

Усі ці люди роблять вигляд, що Києва не існує – і вони хочуть, щоб ми так думали.

Якщо його розібрати по камінчику, розпустити по нитці, усі повірять, що нашого міста немає. Що Київ – це ситуативне скупчення людей і кілька лавок, без історії, пам'яті та самосвідомості. Одним парком, озером, однією історичною пам'яткою більше, однією менше – це нічого не змінить для території, яка не усвідомлює себе містом.

Але ж це брехня і абсурд. Київ – є, ми є, і #НамТутЖити.

Я хочу з радістю ділитися власним містом, але воно моє, а не закинуте напризволяще, нічийне.

Врешті одного разу нам вдалося відстояти Майдан – територію свободи та гідності. Прийшов час звільняти решту Києва

Христина Морозова, спеціально для УП.Життя