Низько опустивши голову. Як читати вірші у виправних колоніях
На зустріч із засудженими ми, поети, чекали чотири місяці, бо отримати дозвіл на читання в тюрмі не так просто.
І нарешті в середині квітня ми таки здійснили свій намір почитати вірші та спробувати зрозуміти, як живуть ув’язнені в Сокальській (№ 47) та Миколаївській (№ 50) виправних колоніях управління ДПтС України у Львівській області.
Наша літературна команда це – Юрій Андрухович, Галина Крук, Микола Шпаковський, Юрій Матевощук та ваша авторка.
Ми їхали в білому мінівені та перебирали в голові свої тексти. Наша відповідальність одразу сформувала список заборонених до читання творів.
Галя Крук відкинула вірш про в’язня в сусідній камері серця, Юрій Андрухович – сонет "Ніжність" про лахмітника, що "зарізав панну Касю, лесбіянку". А я вирішила не читати вірші про війну, а також любовну лірику, бо цієї відвертості й тілесності в’язні тут, можливо, давно не мають.
Наш список забороненого уявлявся приблизно таким:
- депресивні;
- занадто відверті;
- про вбивство чи розбій (увімкнувся аспект моральності);
- філологічні або герметичні;
- просто занадто складні.
Знаю, що цей список, як у тій китайській енциклопедії Борхеса, де тварини поділяються на тих, що належать імператору, казкових і тих, які розбили вазу. Але нічого кращого ми не придумали.
![]() |
Учасники та організатори проекту "Читання за ґратами" у Миколаївській виправній колонії № 50 |
"Були випадки, коли після відвідин засуджені різали собі вени", – розповідала Ірена Яніцька, організаторка проекту "Читання за ґратами". А цього ми аж ніяк не хотіли.
Перед нами Миколаївська виправна колонія № 50. Заходимо за перші ґрати по троє. Цих ґрат тут не так багато – це заклад мінімального рівня безпеки, втім, датчики на серцебиття стоять усюди.
Коридором із вибіленими стінами нас заводять у затишний кабінет психолога, де є дивани й лавки, а також акваріум із рибками. Засуджених не мають права змушувати приходити на подібні заходи, тому кількості слухачів ніхто спрогнозувати не може.
![]() |
Виступ перед засудженими у Миколаївській виправній колонії |
Поки чекаємо на глядачів, хтось із наших запитує, чи є тут бібліотека і чи нею користуються.
– Ходить тут один. Ільницький.
– Із таким прізвищем і не дивно, – каже Андрухович. Ми посміхаємося, згадуючи відому родину літературознавців, що з покоління в покоління читають.
Заходять хлопці з голеними опущеними головами, лиш один дивиться нам прямо в очі.
– Тут є вбивці? – згадую запитання Миколи Шпаковського до підполковника, що звучало дорогою сюди.
– Є! – відповів той. – Був такий, що вісімнадцять чоловік убив. Його перевели сюди з колонії для неповнолітніх.
– І зараз є? – перепитував він.
– Та є!
![]() |
Засуджені з Миколаїської колонії, які прийшли послухати вірші |
Дивлюся на заспокійливих рибок, що плавають в акваріумі в кінці кімнати, і помічаю поголену голову чоловіка, що прикриває обличчя рукою. Наша організаторка Ірена Яніцька запитує глядачів, щоб їх трохи розговорити:
– Ви знаєте, де видобувають вугілля?
– У Золотому-1, Золотому-2, Золотому-3, Золотому-5, – називає цей чоловік на тлі акваріума мої рідні місця.
– Ви з Луганщини? – запитую.
– Я каратєль.
Гублюся. Що це було? Реакція на повідомлення про те, що я з Луганщини?
Потім ми дізнаємося від наших провідників, що цей засуджений служив у батальйоні "Азов". Але причина відбування покарання, як нам сказали, не пов’язана зі службою.
У Сокальську виправну колонію ми їдемо спокійнішими, бо вже уявляємо, що там на нас чекає. Але це лише так здається, бо ці заклади за настроєм дуже різні.
![]() |
Юрій Матевощук, Галина Крук, Юрій Андрухович, Любов Якимчук та Микола Шпаковський у Сокальській виправній колонії № 47 |
Тут тримають лише рецидивістів – людей, що засуджені вдруге, втретє і більше – і внутрішній драматизм тут гостріший. Щоб потрапити всередину, ми проходимо щонайменше п’ять кіл безпеки – ґратованих пропускних пунктів.
– Звідси ще ніхто не втікав, – повідомляє нам наш провідник.
– У мене з собою запальничка. Це можна? – питає Юрко Матевощук.
– Можна. У нас уже нема чого палити.
На території колонії стоїть монастир отців-бернардинів ХVII століття, що кілька разів горів. Востаннє – 2012 року, тож в’язнів-довічників, які у ньому були розташовані, довелося перевести до Львова.
Тутешні засуджені відкритіші до спілкування – до них уже раз приїздили письменники, і контакт з аудиторією встановився швидше.
![]() |
Засуджені в Сокальській колонії відкритіші до спілкування з письменниками |
Андрухович розказує про польського автора Анджея Стасюка. Після відсидки через дезертирство з армії він почав писати прозу.
– Може, хтось із вас буде письменником, – додає Юрій.
– Я мушу зробити зауваження автору, – засуджений Олексій встає і говорить про книжку Стасюка "Схід", яку він прочитав. – У книзі занадто різкі переходи між подіями. Я змушений був повертатися і перечитувати попередні речення, щоб зрозуміти…
– Я серед присутніх знаю лише Андруховича, – говорить інший. – Читав ваші інтерв’ю в журналах і газетах… Скажіть, як ви ставитеся до роману Гессе "Гра в бісер"? Я тричі його перечитав і не можу зрозуміти суті. Мені тут немає з ким це обговорити…
Потім цей чоловік, якого ми називали позаочі не інакше як Гессе, підійшов до мене і розповів, що він із Луганська, скоро звільняється і хотів би повернутися додому.
– Може, не треба, – кажу я. – Там ситуація не надто добра.
– У мене там близькі люди, не родичі, а близькі люди, – відповідає.
– Близькі люди. Я розумію.
Ми виходимо з-за ґрат і на повні груди вдихаємо. І кажемо всі як один, що краще туди не потрапляти. Принаймні в іншій якості точно.