Що вибачає Сталіну моя бабуся, або Як подолати межі декомунізації

Травень 2012 року. Я сиджу у бабусі на кухні й намагаюся заїсти її коронними пельменями тривогу –  тільки що пройшла перший тест ЗНО, з математики.

До бабусі я заходжу рідко. Але так збіглося, що корпус університету Грінченка, в якому відбулося тестування, розташований зовсім поруч з її будинком на проспекті Тичини.

Галині Іванівні (моїй бабусі) дали тут квартиру у лютому 1992 року, коли попередня почала розвалюватися. Тоді – ще безкоштовно.

Галина Іванівна

Саме про ті славетні для неї часи, коли камені з нирок виводили за спасибі і так само задарма забезпечували житлом, розповідає бабуся, поки я доїдаю пельмені. Історія, власне, стандартна.

Аж раптом, розморена від спеки, перебиваю цей монолог запитанням, цілком закономірним для дівчини, яка готується до тестування з історії України: "Бабушка, а що з тобою було під час війни?"

Зауважте: наша розмова була стихійна, оповідь бабусі – плутана, її спогади – химерні, а досвід, цілком очевидно, травматичний.

Роки вона могла назвати лише приблизно: кінець війни, початок війни. Контекст подій досі залишається примарним для мене, Галини Іванівни та її доньки – моєї мами.

Бабуся не пам’ятає, коли почула перші постріли на вулицях свого селища у Ємільчинському районі Житомирської області. Ймовірно, це був липень 1941 року. Їй тоді було 9.

Найяскравіший спогад – нічна облава грабіжників.  Вони, як згадує Галина Іванівна погожого травневого дня 2012 року, "прийшли з лісів – бандерівці".

Тоді я не стала її перепитувати, чому вона сказала саме так. Розмова й без того була емоційна. Додому я повернулася ще більш знервованою, і одразу взялася розпитувати маму, чи не знає вона якихось подробиць.

Натомість з’ясувалося дещо геть несподіване: невдовзі після початку окупації бабусю, її маму, братів Марцина і Пєтю вивезли до Німеччини, у табори поблизу Кеніґсберґа. Де в той час перебував її батько, хто і як їх збирав, де їх посадили у поїзд – нічого з цього Галина Іванівна не могла або не хотіла розповісти навіть власній доньці.

Потім, коли я сама вкотре розпитувала бабусю про цю подію, вона лише постійно переповідала один епізод: їхню корову Калину виводять з вагону, і вона, спіткнувшись, падає.

Моя мама вперше почула цю історію у часи навчання в інституті. Деталі події, яку Галина Іванівна замовчувала протягом 47 років, стали з’являтися лише недавно, коли я також почала розпитувати.

Та мама переконана, що бабуся досі щось приховує.

47 років мовчання. Могло бути більше. Виявилося, що приховування – це стиль життя людини, яка дитиною ховалася у житомирських болотах від "бандерівців", вірила, що голод – це вина українців, які одне одного здавали. Випрошувала кусень хліба у кеніґсберґців завченою німецькою фразою, не могла вивчити російську мову, щиро плакала на похоронах Сталіна.

Незалежності України – 25 років. Чимало було зроблено і з’ясовано: історію – вивчено, пам’ять – повернено, злочини режиму – викрито. Принаймні, так мені здавалося, коли я вчила історію України, готуючись до ЗНО.

Але тепер, коли згадую бабусю, розумію: відповідей, які ми шукаємо в минулому українців, може бути недостатньо.

Радянська ідентичність

Виявляється, що серед людей, які пережили травматичний досвід Радянського союзу,  замовчування у сімейному колі – цілком звична практика. Особливо коли йдеться про спілкування на історичні теми.

Головна причина – побоювання, що "не та" інформація може вийти за межі родинного кола. Найгірше, що цей страх живе й досі. Мамина підозра, що бабуся щось приховує, небезґрунтовна.

Ймовірно, Галина Іванівна (тоді – просто Геля, Гелена) вижила під час голоду тому, що належала до родини середняків. Ймовірно, їх потім розкуркулили. Можливо, мій прадід – батько бабусі – воював проти радянської армії.

Сталін давно помер. Однак бабуся не оминає нагоди похвалити вождя. Вона досі його боїться.

Мовчання для Галини Іванівни – різновид самозахисту. Їй вже 84, проте вона досі сприймає світ у старих категоріях, оцінює сучасність з позицій минулого. До якого, хоч як це абсурдно, відчуває страшенну ностальгію. Вона така не одна. 

Важко зрозуміти, чому люди з радянським досвідом – рівністю у бідності, витратністю людського матеріалу, перманентним двомисленням і корупцією – так тримаються за символи того часу.

Судячи з однозначного неприйняття ними першої хвилі декомунізації в Україні (демонтажу пам’ятників, перейменувань), основний виклик Інституту національної пам’яті – це побороти більшовика в собі, у тілі роз’єднаної нації. Це те, про що попереджав Вацлав Ґавел: найбільша проблема – у реформуванні свідомості.

Не до кінця проговорений радянський досвід – характеристика не лише українців. Ця проблема також актуальна для Чехії й Польщі, які пройшли декомунізацію у 1990-х. Не кажучи вже про Росію і Білорусь.

Ця проблема – ностальгія.

Польський громадський діяч Анджей Котуля вважає, що основний рудимент комунізму у Польщі – це "гомо совєтікус": люди, звиклі до стабільності, існування на засадах стадного інстинкту, відсутності індивідуальної відповідальності.

Людина з радянською свідомістю – це не діагноз і в жодному разі не медичний термін, це лише узагальнений тип, визначна ознака якого – патерналізм. На території України "радянська людина" – це часто синонім проросійських поглядів.

Чи потрібно з цим боротися?

Зі слів Володимира В’ятровича, голови Українського інституту національної пам’яті, ніхто не ставить собі за мету переконати чи змінити старше покоління. Цільова аудиторія декомунізації – молоді люди, яким будувати майбутнє. Своїм завданням В’ятрович вважає не дозволити минулому тягнути нас назад. Тому: демонтувати, перейменовувати.

Є одне "але". В українському контексті ностальгія за радянським минулим має цілком своєрідне втілення. Проти спроб усунути залишки тоталітарного режиму у публічному просторі (тут – про пам’ятники Леніну) категорично виступають 35%  старших за 60 років, ще 25% їх – "скоріше не підтримують". Загалом проти – 48%. Такі дані соціологічної групи "Рейтинг".

Старші ностальгують за "золотими часами", а молодші часто підхоплюють цю тенденцію порівнювати сучасні умови з роками безкоштовної освіти, медицини і, головне, стабільності.

Чим це небезпечно? Такими людьми дуже легко маніпулювати.

Найочевидніший приклад вдалої маніпуляції – окупація східних територій України.

Шлях змін

Про декомунізацію як політику пам’яті, яку нині провадить відповідна державна установа, український історик Ярослав Грицак висловлюється категорично: декомунізація нечесна. Адже борючись проти одного тоталітаризму, мовчать про інший – йдеться про діяльність ОУН/УПА.

[L]До того ж, декомунізація оголила приховані конфлікти у суспільстві. Йдеться насамперед про героїзацію минулого. Очевидно, це мало би об’єднувати націю довкола якоїсь історичної фігури. Але поки що така стратегія не спрацьовує: Бандеру, вочевидь, героєм вважають далеко не всі. 

Очевидно, що у конкретній історичній ситуації, в якій перебуває Україна, необхідно об’єднуватися. Насамперед – долати розрив з тими, хто досі мовчав і нині переживає страшенну кризу ідентичності. Очевидно, що необхідно позбуватися більшовика у собі й у суспільному просторі.

Важко лише зрозуміти – як.

Можливо, об’єднати такий масив людей довкола однієї ідеї – нереально.

Може, достатньо було б провести такі необхідні зараз політичні та економічні реформи.

Проте досвід інших пострадянських країн свідчить, що цим не варто обмежуватися. Так, там відбулося реформування політичної та правової систем, перевірка державних апаратчиків, люстрація колишніх комуністів.

Та заразом держава сприяє розвитку культури пам’яті, орієнтованої на подолання незнання історії і байдужості серед громадян. Чимало громадських діячів понад усе прагнуть відмовитися від героїзації історії, не замовчувати проблему колабораціонізму, насильства й масових виселень, дезертирства чи доносу.

Вони вірять, що це ключ до подолання радянської свідомості, безрефлексивної і безвідповідальної.

Можливо, ми не можемо собі дозволити такий оптимізм? Бо відкритість і доступ до архівів репресивних органів створить загрозливу ситуацію – донос, навіть серед друзів і родичів, був колись найпоширенішою практикою виживання?

Володимир В’ятрович вважає, що закон "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років" – найважливіший.  Щодо можливих наслідків він також висловлюється оптимістично: трагічні події минулого, зокрема Голодомор, здатні об’єднати і примирити навіть тих, чиї батьки або діди воювали по різні боки барикад.

Але я згадую свою бабусю, яка досі вірить, що Сталін не мав стосунку до голоду. І жодне історичне дослідження не здатне її переконати: плутаність спогадів компенсується впорядкованою інтерпретацією історії комуністичної влади.

Вона не може відмовитися від того, що їй колись нав’язали – задовго приховувала. І саме як вимогу відмовитися від свого минулого вона сприйняла знесення Леніна. І кого "звели" натомість? Бандеру, який у свідомості Галини Іванівни – кровожерливий бандит.

І мені важко судити: це безпосередній вплив радянської ідеології, чи того факту, що бабусю, полячку у четвертому коліні, її батьки записали як українку, бо поляків вирізали.

Чи можна відвернутися від таких людей?

Міфологізація минулого у глобальних масштабах – річ доволі небезпечна.

Для консенсусу важливий пошук альтернативних важелів впливу, компромісних постатей, які б об’єднували різні групи населення. Головне – вміти переконати, а визначальна роль тут належить, звісно ж, телевізору. Як би висловилася я – зомбоящику.

Чи мені це до вподоби? Ні. Мою бабусю й без того вдало зазомбували, вона досі боїться відкрити приховане, оголити травму. Яка ж тоді альтернатива?

Я вірю у потребу говорити. Політичні й економічні реформи – не моя царина, але очевидно, що вони мусять відбуватися паралельно з вирішенням питань ідеологічного характеру. Я не вірю, що з цих двох одне – первинна необхідність.

Переконана, що знесення натовпом пам’ятника Леніну на бульварі Шевченка у Києві 2013 року було необхідним. Це був сплеск емоцій, але також – вияв волі, демонстрація відмови від комуністичного минулого і авторитарного майбутнього.

Досвід показує, що ленінів можна не лише зносити, а й деконструювати. Перш за все, йдеться про деконструкцію як мистецький акт – розібрати й переосмислити.

Так, у 1991 році міська рада Дрездену – колишня територія радянської окупації – ухвалила рішення про демонтаж пам’ятника Леніну.

Однак, з’явилася інша пропозиція: німецький митець-концептуаліст Рудольф Герц висунув ідею розібрати монумент на частини і залишити там, де стояв. Це був би "пам’ятник поваленню пам’ятника", і водночас – нагадування, що ідеологія завжди поруч.

Що ще можна зробити, щоб не виникало дискомфортне відчуття tabula rasa і "нищення історії"? Створити музеї? Так. 

Поставити щось натомість, щоб не залишалося білої плями у просторі? Можливо.

Краще, якщо ним стане не черговий монумент, зведений на той самий постамент, а акуратна пам’ятна дошка. Чи скульптура.

Очевидно також інше – діалог можливий. У різних формах, зокрема публічної дискусії. Бажано такої, де присутні представники різних вікових категорій та люди з кардинально відмінними переконаннями і досвідом.

Важливо навчитися аналізувати інформацію, а не лише знаходити її та споживати. А також  збагнути, у який спосіб нами маніпулюють.

Для мене притомна декомунізація – це намагання позбутися верховенства будь-якого ідола над свідомістю. І насамперед – страху.

Олександра Сауляк, студентка, спеціально для УП.Культура