Клуб (не)анонімних феміністок: як пояснити батьку, що не любиш жарти про жінок-водіїв?

Нещодавно мені випала честь модерувати дискусію, присвячену щоденним практикам фемінізму.

Я не знала, чи буде весело, а чи сумно. Але фантазувала, що збереться десяток-півтора знайомих, із якими ми поговоримо про власні лайфхаки.

Щоденні практики – можливо, найцікавіше, що нині пропонують як тему розмови про різні види активізму.

В результаті нас забралося близько 70 осіб – жінок і чоловіків. Усі вони щедро ділилися своїми історіями.

Я списала вісім сторінок у блокноті з ремарками та цікавими досвідами. Хочу поділитися почутим і з вами. Отже, що мені впало у вічі?

Як говорити про фемінізм із іншими людьми?

[L]Це запитання в різних формах так чи так ставили чимало співрозмовниць. Воно може не виглядати серйозним. Воно надається для жартів про "анонімних феміністок" і про проповідників у стилі "ви хочете поговорити про Біблію?".

Це ж запитання можна перенести на прихильників будь-яких інших принципів. Як говорити про вегетаріанство / атеїзм / чайлдфрі / націоналізм / etc із іншими людьми?

Але навіть із жартів проростає центральне запитання про цілісність і власну доброчесність, відвертість із собою. Це доволі симетричний вибір між безперервною дією-дискусією і наданням собі "вихідних" годин або днів, коли вимикаєш чутливу правозахисну оптику.

Я чудово розумію цю втому. Ти можеш написати тисячі текстів про домашнє насильство, але це не завадить нардепам вилучити слово "гендер" із законопроекту, який говорить про гендероване насильство.

Можеш здобувати освіту та корисні стажування, але це не завадить потенційному шефу не взяти тебе на роботу під приводом гіпотетичного можливого "декрета".

Можеш їздити в далекі мандри на власному авто, але це не завадить комусь пожартувати, що ти паркуєшся, як баба.

Чи хочеться у всіх цих випадках сперечатися? Зовсім ні, особливо з не надто приємними людьми, котрих бачиш вперше і востаннє.

Для себе особисто я вирішила застосовувати закон збереження енергії. Слова анонімів, які проходять повз і просто щось ляпають, волію переважно ігнорувати.

Натомість варто пильнувати слова публічних осіб, посадовців, а також сферу послуг. Тому що не хочу власною гривнею (податків, а чи сплатою за товари-сервіс) підтримувати токсичні практики. Тож є широкий асортимент можливих дій – скарги у Facebook, звернення до контролюючих органів, відкриті листи тощо.

А далі постає наступний виклик – що робити з найріднішими?

Як говорити про фемінізм із близькими людьми, друзями та рідними?

Чому взагалі постає потреба сказати: "Мамо, я феміністка"? Не знаю, але те, що я не дуже розумію запитання, говорить про мій власний привілей.

Потрібно бути свідомою, що мій досвід – це життя в родині, де розбудова кар’єри та набуття освіти були дуже важливими цінностями.

Тож, перший мій висновок – пам’ятати про власні привілеї, знати, що не весь світ живе за звичними мені правилами.

Але все ж таки, як говорити з рідними про важливе?

Я думаю, підхід може бути подібним до розмов на політичні теми: в одних родинах цієї теми для розмови уникають в принципі, а в інший – якісно дебатують.

Логічно виходити з припущення, що в родині властиво прагнути до комфортного співжиття, тобто не говорити один одному образливих і неприйнятних слів.

Але ніщо не гарантує, що хтось із родичів почує прохання не жартувати про білявок. І що завтра хтось із родичок не запитає в енний раз про плани на заміжжя чи материнство. І що післязавтра хтось із дядьків не попросить пришити йому ґудзика, ну бо "нашо ще в цій родині жінки".

Які переваги можна отримати з ситуації конфлікту? Під час дискусії про наші щоденні практики фемінізму звучали вдалі історії про суперечки та примирення. Якщо аргументовано проблематизувати "природні" та "очевидні" речі, можна допомогти, скажімо, більш справедливо розподілити обов’язки у власній родині.

Мій головний висновок – така розмова може бути вдалою, якщо перетворити її на розмову про більш справедливі умови та правила гри для всіх. Які, звичайно, входять "в пакет" з темою гендерної рівності.

А ще подаруйте батькам смартфон або планшет, а чи просто навчіть користуватися соцмережами. Це може звучати як жарт... Але для тих, хто багато пишуть про своє щоденне життя, це є можливим інструментом пояснення рідним усієї важливої проблематики.

Чи є способи зробити робочі практики менш токсичними?

Чудову історію розповіла ІТ-шниця з Харкова: вона поділилася досвідом перетворення дня 8 березня на звичайний робочий день без обов’язкових "скидань" на букети жінкам. А також про те, як на підприємстві запровадилися практики гендерно нейтральних подарунків.

На це пішло 5 років (якщо я правильно записала) дискусій, і весь цей час кожен неприйнятний епізод коментувався та пояснювався. Подібна практика може бути дієвою в командах, де колеги між собою говорять

Знаю ще один виробничий досвід – родом із галузі освіти, де "жіноче свято" та "свято весни" є мало чи не загальноцеховим святом для вчителів, де понад 90% працівників є жінками.

Пункт А: почати шлях перетворення "поляни" на символічні посиденьки з тортиком. Пункт Б: на будь-яких посиденьках можна виголосити тост або промову за рівність і справедливість. За нашу і вашу свободу. Хто може бути проти?

Синонімічний виклик – свята та будні в школі для учнів і батьків. Уроки праці, де дівчата готують бутерброди, а хлопці вчать інформатику в комп’ютерному класі, залишимо як історію на інший випадок. Поговорімо про свята.

Одна мама першокласника, котра неодноразово була в АТО як репортерка, витратила декілька днів на сварки у "вайбері" з батьківським комітетом напередодні 14 жовтня. Предмет суперечки: відзначати цей день варто не тільки для хлопців, але і для дівчат, бо на фронті нині воює та волонтерить чимало жінок.

Та суперечка не закінчилася конструктивом, тому що "вам шо жалко хлопцям щось подарувати? Дівчатам подарують на 8 березня".

Є інший досвід, про який розповіла інша учасниця розмови. Їй з іншими батьками першокласників вдалося домовитися про загальне класне свято 1 червня, в день захисту дітей – з пікніком і спільними розвагами. І в інші свята діти за бажання можуть обмінюватися якимись дрібничками – як-от валентинками.

Думаю, це круто і як інструмент створення нових традицій. Хто може знати, чи ті першокласники і через 30 років не продовжать зустрічатися всі разом у перший день літа.

Чи можна використовувати інструменти реклами? А секс?

Тема поставала доволі регулярно. Не дивно, адже фемінізм поволі стає модним. Дуже тішуся! Це було би неможливим без підтримки низки голівудських зірок — від Емми Вотсон і Меріл Стріп до Леді Гаги та Бейонсе.

Водночас, саме індустрія шоу-бізнесу та весь інший гламур дуже близькі до такого гріха, як об’єктивація.

Чи можна просувати рівність і права людини з голими грудьми? Чи можна говорити про повагу, апелюючи до сексуального вокабуляру та сексапільного візуального ряду?

На мій погляд, нині активізм і виразна ідеологічна позиція is a new sexy. Але тут варто не переплутати причину з наслідком. Еротика точно не допоможе боротися за рівну представленість жінок і чоловіків у політиці.

До українського контексту варто також додати буяння сексистської реклами. Сідниці в стрінгах на рекламі ковбаси, "дам кожному" на будь-якому постері про знижки, а груди в декольте – це взагалі універсальна реклама будь-якого товару.

Вже є ефективні досвіди боротьби з цією проблемою. Але наразі вони не є достатньо масовими. Тому рекламісти та спеціалісти з СММ знову і знову жартують про голих жінок.

Чи хочемо ми допомогти так жартувати? А чи варто вибирати інші, витонченіші маркетингові стратегії? Я обираю друге.

Мріяти велико. Говорити про спільне

Навколо приватних деталей часто важко порозумітися. І це може призвести до ефекту "в мене закінчилися аргументи". Чи дзеркального "я нічого не розумію, я ношу підбори, і тому погана феміністка".

Дрібниці та низка побутових рішень — це не те що важить насправді. Важать солідарність і підтримка. Я вже стільки разів про це писала, що страшно повторювати. Але. Багато користі принесе спільна дія.

Гендерна рівність — це справедлива зарплата, тріщини в "скляній стелі", пандуси та пеленальні столики в зоні досяжності, освітлені безпечні вулиці, пприхисток для жертв домашнього насильства, котрим нікуди піти по допомогу.

Поговорити про все це можна буде вже 2 березня тут. Приходьте і будьте численні.

Ірина Славінська, спеціально для УП.Культура