Чому навчання в школі без програми поки не для України

Чомусь не відпускає мене тема про шкільну програму, розпочата в статті. Експерти висловилися.

Я з ними в цілому згоден, але щось залишається мов не договорене. Просто хочеться додати пару акцентів.

Тільки ледачий не лає нашу шкільну програму (тут має стояти сумний смайлик).

Перша і головна претензія – її зміст не відповідає викликам часу. Або, що фактично те ж саме, її зміст не відповідає потребам замовників.

А замовників, якщо розглядати питання в такій площині, багато – держава, суспільство, економіка, бізнес, батьки з дітьми, а деякі експерти відносять до них міста і громади.

І потреби у них різні.

І головне, ці потреби швидко змінюються.

І шкільна програма просто не встигає за змінами потреб замовників.

Мені здається, зараз взагалі будь-які жорсткі схеми/плани/програми перестають працювати.

А в нинішньому надзвичайно мінливому світі будь-яка схема є жорсткою. Просто тому що вона встигає застаріти ще на етапах продумування, обговорення, погодження та затвердження.

Виходячи з цього, думається, є тільки два варіанти "впоратися" з цим світом – або бути готовим постійно змінювати свій план, або не мати плану взагалі і бути готовим вести себе "по ситуації".

Важко, звичайно, уявити собі, як би такий малорухливий монстр, як держава, вів би себе не за планом, а "по ситуації". Але держава цілком може делегувати це завдання вчителю. І це, на мою думку, гарне рішення. До нього ми ще повернемося нижче.

Друга претензія до шкільної програми – вона є універсальною.

Тобто передбачається, що мільйон учнів одного віку в усіх школах всіх регіонів України одномоментно повинні володіти однаковим набором знань і умінь і причому отримувати їх повинні в одному і тому ж порядку і з однієї і тієї ж швидкістю.

А це, по-перше, не реально. А, по-друге, не потрібно. І, по-третє, шкідливо.

Тут знову ж таки стан справ може бути виправлено наданням вчителю права самому "по ситуації" застосовувати ті чи інші інструменти/методики.

А для цього, на мою думку, потрібно просто розширити рамки його свободи вибору, щоб він сам знаходив способи найбільш ефективно "вкладати" в дітей очікувані знання та вміння.

Треба віддати належне державі в особі Міносвіти, яке в даний момент намагається реформувати ситуацію в цьому напрямку. І це, звичайно, можна тільки вітати.

Наприклад, в новому законі "Про освіту" прописано, що обов'язковим держава вважає тільки держстандарт, тобто перелік знань і умінь, якими повинні володіти діти після закінчення того чи іншого періоду, а програму, – як послідовність занять з предмету, – кожен учитель може розробити собі сам, погодивши її при цьому всього лише з педрадою школи.

Хочу розвинути далі цю думку:

– Але ж вчитель, приходячи на урок до дітей з якимось своїм планом, часто виявляє, що реалізувати його в даний момент в тому стані, в якому знаходяться в конкретний момент конкретні діти, не є реальним.

Що робить хороший учитель в такій ситуації? Він перебудовує свій план. А то і радикально відмовляється від нього.

Просто у нього в запасі зазвичай виявляється кілька варіантів плану. Він готовий займатися з дітьми в поле свого предмету десятком різних видів діяльності і завжди готовий підлаштуватися під ситуацію, не втративши при цьому свого предмета.

Але тут я б пішов ще далі:

– А чому б уже тепер вчителю не делегувати дітям право самим визначати, що їм важливо і цікаво?

Адже кожен хороший вчитель знає, що знаннями опановує тільки по-справжньому захоплена дитина, а це та, яка має звичку сама вибирати, що їй потрібно і важливо.

І тоді завданням вчителя стає не "донести знання та вміння" і навіть не "зацікавити і захопити" дитину, а допомогти їй сформувати навик "знати, що їй потрібно і важливо". Тобто, по суті, навик слідувати своїй природі.

Зрозуміло, це вимагає ще більш якісної підготовки вчителя. Він повинен у багато разів більше знати і вміти, і далеко не тільки в "своєму" предметі.

Саме поняття "свій предмет" перестає бути актуальним для такого вчителя.

Він повинен орієнтуватися практично у всіх предметах. Причому в деяких предметах він може не знати якихось деталей – цифр, дат, прізвищ, – це не проблема, зараз нескладно заповнити ці прогалини через Інтернет.

Крім того, він повинен знати кожну дитину як свої п'ять пальців. І відчувати, що відбувається з кожною дитиною в кожен конкретний момент часу. Він повинен бути по-справжньому психологом.

Головне, – він повинен довіряти природі дитини!

В цей момент мені вже чуються голоси опонентів:

– Ха! Довіряй – не довіряй природі дитини, а варто потрапити їй в руки простенькому гаджету, підключеному до Інтернету, або з іграми, – і можна забути про природу дитини! Чи самі не зависаєте в Інтернеті ночами?

– Що? Якщо надати їх їхній природі, так вони ж на голову сядуть!

– Як можна без плану зробити хоч що-небудь серйозне – будинок побудувати, сад виростити, дітей виховати?

– Як? Як зробити так, щоб вони завжди займалися тим, що потрібно, а не скаженіли, не билися, не зависали в іграх, і не стирчали в Інтернеті?

– Ні! Результат може бути досягнутий тільки регулярним докладанням зусиль в одному напрямку!

– А як все це проконтролювати?

Я розумію природу цих питань. Я сам в той чи інший час задавався деякими з них. Тому, не бажаючи образити жодного з опонентів, відповім на них зустрічними питаннями, зверненими в тому числі до себе:

– А звідки ми знаємо, що дитині дійсно потрібно? З підручників 5-ти, 10-ти, а то і 50-ти річної давності? Або за звичкою?

– А чому ми під словом свобода розуміємо вседозволеність, а не вибір з взяттям на себе відповідальності за нього?

– А чому ми не віримо, що дитині може бути цікаво регулярно докладати зусилля в одному напрямку?

– А ми впевнені, що контроль необхідний? Може бути, його можна замінити зворотним зв'язком?

– А ми дійсно розуміємо, що означає довіра? Ми пробували довіряти? Не турбуючись про результати? Не підміняючи довіру своїм невротичним очікуванням, що дитина, інша людина, весь світ обдурить нашу довіру?...

[L]

Резюме. Чому я вважаю це все неможливим на теперішньому етапі розвитку нашої освіти?

Просто нашому суспільству треба буде пройти ще кілька кроків в своєму "психологічному", якщо так можна висловитися, розвитку.

Воно для початку має навчитися бути відповідальним. А для цього є тільки один шлях – стати дійсно вільним. Але з налагодженим зворотним зв'язком. Кожен повинен навчитися стикатися з наслідками своїх вільних вчинків.

Лише після цього можна говорити про довіру як філософію суспільних відносин. В яких буде можливою довіра до вчителя. І як наслідок, довіра до природи дитини.

Хороша новина – є всі підстави вважати, що це буде ще за нашого життя! Тримаймося!

Євген Лапін, співзасновник альтернативної школи "Скворечник", спеціально для УП.Життя