Боротьба триває: що нарешті почули в ООН щодо виконання в Україні Конвенції про права осіб з інвалідністю

Текст підготували Вікторія Лучка та Юлія Сачук, ГО "Боротьба за права"

На початку вересня 2019 року у Женеві Комітет ООН по правах людей з інвалідністю заслухав доповіді громадянського суспільства щодо прогресу у виконанні Конвенції про права осіб з інвалідністю в Україні.

А чи був прогрес за останні п'ять років?

І чи взагалі він можливий?

"Боротьба за права" була єдиною незалежною громадською організацією на засіданні Комітету ООН та не є афілійованою з Національною Асамблеєю людей з інвалідністю в Україні, яка змогла представити альтернативну думку та підняти незручні питання, що замовчувались та не вирішувались десятиліттями.

Права людини чи гречка?

Стаття 3 (с) Конвенції про права осіб з інвалідністю

"Принципами цієї Конвенції є: повне й ефективне залучення та включення до суспільства".

Я хочу жити в суспільстві рівних можливостей, де норма – мати колегу з порушеннями зору чи нечуючого керівника, їхати додому доступним громадським транспортом чи ходити в кіно з незрячими друзями.

За останні роки, правозахисний підхід до інвалідності в Україні дозволив нам зробити перші кроки до інклюзивного суспільства, коли людина та її особистість є в центрі уваги, а інвалідність є одним з-поміж багатьох інших не визначальних факторів.

На жаль, таке розуміння інвалідності не достатньо поширене в Україні. Більше того, ми спостерігаємо всебічну підтримку соціальної моделі інвалідності, коли людина з інвалідністю – всього лише об’єкт опіки, допомоги та жалю зі сторони суспільства.

Розповсюджений стереотип про бідного, нещасного незрячого чоловіка, який активно використовують для збору коштів чи продуктів харчування на потреби таких організацій, як, до прикладу, УТОС, робить в рази складнішим пошук роботи для кваліфікованої незрячої людини.

У потенційних працедавців виникає логічне запитання: "А як же ви будете працювати? Я тут вчора вашим незрячим з організації дав 10 кг гречки, вам цього не досить?"

Підтримка саме цієї соціальної моделі на державному рівні виражається у фінансуванні певного "клубу" громадських та псевдо-громадських організацій осіб з інвалідністю з державного бюджету.

Українське товариство сліпих (УТОС) та Українське товариство глухих (УТОГ) – це дві громадські організації в Україні, до яких значно доречніше використати префікс "псевдо".

Вони були засновані ще в 1930-х роках для згуртування незрячих та нечуючих людей у ​​радянській Україні.

Цей підхід був актуальними для часів свого заснування аби підтримати функції тоталітарного суспільства, а саме – зібрати усіх незрячих та нечуючих під одним дахом, забезпечити базові потреби людей аби, як результат, вилучити інвалідність з публічного простору та показати ідеальність соціалістичної дійсності мешканцям радянських міст та сіл.

На наше з вами щастя, для незалежної та сучасної України, це більш не актуально і кожна людина має невіддільні права, гарантовані як українським законодавством так і міжнародними зобов’язаннями.

Однак ці монстри кам'яного віку продовжують живити жалість, відчуження та сегрегацію людей з інвалідністю в Україні.

Вони просувають та надають доступ до безкоштовної гречки замість доступу до рівних можливостей.

Вони випрошують у спонсорів rуманітарку та соціальні подачки для незрячих членів організації, а не борються за відкритий ринок праці для людей з інвалідністю.

Вони керують застарілими підприємствами незрячих чи нечуючих людей з жалюгідними умовами праці, відокремленим житлом та надзвичайно низькими зарплатами, замість того, щоб підтримувати людей з інвалідністю у професійному розвитку та пошуку кращих можливостей роботи.

Як ви вважаєте, чи можна побудувати інклюзивне суспільство та подолати соціальну стигму у ставленні до людей з інвалідністю, коли самі організації людей з інвалідністю представляють своїх членів як потребуючих, неповносправних та залежних людей, яким потрібна лише благодійна допомога замість можливості реалізовувати свої права людини у повній мірі?

Однак, це не було б такою величезною загрозою, якби сама держава не фінансувала організації, які не дотримуються принципів Конвенції ООН по правах людей з інвалідністю.

Вікторія Лучка та Юлія Сачук, ГО "Боротьба за права"

Куди йдуть мої гроші?

Стаття 33 (3) Конвенції про права осіб з інвалідністю

"Громадянське суспільство, зокрема особи з інвалідністю й організації, що їх представляють, у повному обсязі залучаються до процесу моніторингу й беруть у ньому участь".

Коли ми говоримо про громадянське суспільство, потрібно розуміти, що воно не обмежується кількома організаціями осіб з інвалідністю, які отримують фінансування з державного бюджету напряму.

Навпаки, громадянське суспільство, яке представляє людей з інвалідністю в Україні, на сьогоднішній день об’єднує у собі усю різноманітність поглядів, напрямків діяльності, сфер впливу, експертності тощо.

На жаль, абсолютна більшість, а це понад 80 % усіх громадських організації не отримує жодної підтримки від держави та не залучається у повному обсязі.

Трохи статистики. Згідно з інформацією Українського незалежного центру політичних досліджень, держава щороку виділяє значні кошти на фінансування громадських об’єднань осіб з інвалідністю. Так, у 2018 році було виділено близько 80 млн грн, у 2019 році – 89 млн грн.

При цьому ряд організацій прописані окремим рядком в державному бюджеті (Національна Асамблея інвалідів України, підприємств і організацій невиробничої сфери Українського товариства сліпих та Українського товариства глухих, та Союз організацій осіб з інвалідністю України (у 2019 році) та отримують приблизно 85% всього фінансування.

При цьому саме представники вищезазначених ГО на засіданні Комітету ООН у вересні 2019 року скаржились на недостатнє фінансування з боку держави.

У той час, 80% громадських організацій осіб з інвалідністю за період 2015-2017 років взагалі не змогли отримати доступ до держфінансування.

Однак, якщо ви думаєте, що ці організації надають якісні та необхідні послуги людям з інвалідністю, Дарія Коржавіна, незряча співробітниця "СТОП корупції" має власну історію.

"Я зіштовхнулась з необхідністю отримати певну кількість занять з орієнтування на потрібних мені маршрутах, і змушена була звернутися до приватного інструктора.

Тому що послугу, прописану на папері, УТОС чи інші ГО на практиці надати мені не можуть – інструкторів немає.

Виникає логічне запитання: на що йдуть кошти, виділені на передбачені заняття з орієнтування та мобільності? Кому їх платять, якщо інструкторів немає?

Чи хочете сказати, що вони смиренно лежать у сейфах ГО, чекаючи, коли ж нарешті їх буде кому заплатити?"

Перед громадськими організаціями людей з інвалідністю, які можуть надавати якісні послуги та ефективно підтримувати людей з інвалідністю в Україні, побудовано ряд штучних бюрократичних бар’єрів, аби вони не змогли потрапити в "клуб обраних" (читай список вище).

Один з них – це статус "всеукраїнської" ГО. На сьогоднішній день, діяльність громадських організацій не обмежується місцем їх реєстрації, а відсутність відокремлених підрозділів не означає діяльність лише в одному регіоні.

Наприклад, велопробіг зрячих та незрячих людей "Бачу! Можу! Допоможу!", який організовують місцеві ГО, об’єднує людей різних регіонів та вже п’ять років відбувається на території усієї України без держпідтримки.

Вирішити цю ситуацію можна запровадивши вже у 2020 році розподіл бюджетних коштів серед громадських організацій людей з інвалідністю на конкурсній основі. При цьому впровадивши прозорі правила конкурсу, моніторингу та звітності за результатами діяльності.

Це дозволить багатьом корисним, важливим та прогресивним ініціативам, які покликані захищати і допомагати у забезпеченні прав людини людей з інвалідністю, вийти на якісно новий рівень, краще надавати необхідні послуги реабілітації, навчання, забезпечення культурної, спортивної, політичної участі тощо.

Відкритий конкурс для заявників з різною організаційно-правовою формою незалежно від статусу сприятиме здоровій конкуренції і дозволить, у тому числі, активним та прогресивним членам УТОСу, УТОГу, Українській Асамблеї людей з інвалідністю та всім іншим громадським формуванням та юридичним особам, отримувати цільові кошти на реалізацію якісних та ефективних проектів, з чітко визначеними та вимірювальними результатами.

А це, безумовно, сприятиме підвищенню якості життя людей з інвалідністю в Україні.

Ілюзія політичних прав

Стаття 29 Конвенції про права осіб з інвалідністю

"Держави-учасниці гарантують особам з інвалідністю політичні права й можливість користуватися ними нарівні з іншими…"

Цього року Україна пережила троє виборів. Жодні з них не були доступними для людей з інвалідністю, а це близько 2 мільйонів виборців.

Інфраструктурна недоступність, недосконале законодавство, інформаційні бар’єри та перешкоди у ставленні продовжують десятиліттями стримувати людей з інвалідністю від активної та повноцінної участі в політичному житті.

"Вже більше 20 років я користуюся своїм правом на волевиявлення під час виборів різного рівня, але ніколи ще не відчувала себе так безпорадно, як під час першого туру на виборах Президента України у 2019 році, – розповідає Ганна Серпутько, викладачка НПУ імені Драгоманова.

У мене інвалідність І групи по зору і найвагомішою перешкодою для мене стало те, що голова ДВК не дозволив зайти до кабінки удвох зі своєю супроводжуючою людиною – з мамою.

Натомість, він власноруч зловив і запустив до кабінки для голосування незнайомого мені чоловіка з числа виборців, чим порушив моє право на вільне волевиявлення і таємницю голосування.

Мені було прикро, але я не хотіла залишати цю несправедливість і написала скаргу до ОВК, яку зареєстрували у встановленому порядку, пообіцяли розглянути на засіданні комісії і надати письмову відповідь. Проте жодної відповіді не надійшло й досі.

Взагалі маю сумніви, що моя скарга належним чином була розглянута".

[BANNER3]

Актуальними залишаються питання:

• Чому досі Україна не спромоглася комплексно і ефективно вирішити питання доступності виборів для людей з інвалідністю, не виконуючи норм Конвенції ООН про права людей з інвалідністю?

• Чому виборці з інвалідністю, політичні права яких були порушені, залишаються без належних механізмів для їх захисту як базових прав людини?

• Чому інклюзивність та права людей з інвалідністю вкотре не розглядалися жодним з кандидатів у президенти та політичними силами до парламенту як важливі пункти в політичних кампаніях?

А тим часом боротьба триває.

Скільки ще чекати поки українське суспільство стане відкритим до інакшості, а роботодавці зважатимуть на кваліфіувцію (а не інвалідінсть) у підборі кадрів?

Скільки ще чекати поки розподіл держаних грошей серед організацій, що опікуються питанням осіб з інвалідністю буде прозором та відкритим, а не по замовчуванню (для своїх)?

Скільки ще чекати поки кандидати у депутати будуть включати питання людей з інвалідністю у свою передвиборчу кампанію, а самі люди з інвалідністю підуть у політуку?

Не відомо. Але кожен/на з нас кожного дня робить свій вклад у цю боротьбу за рівність та права людини в Україні.

Вікторія Лучка та Юлія Сачук, ГО "Боротьба за права", спеціально для УП.Життя

Титульна світлина Bunyos/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

Як проголосувати людям з інвалідністю і не налажати

Як люди з інвалідністю виборюють право бути батьками

Лікар вимагав 50 тисяч за довідку про інвалідність. Його оштрафували на менше

"Визнай нас": як мистецтво руйнує стереотипи про людей з інвалідністю

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.