Невже у нас знову будуть "центризми совка" замість європейських університетів?

Те, що наші дипломи користуються поки що попитом лише у слаборозвинутих країнах – загальновідомо.

Ніякого напливу абітурієнтів, хоча б з Польщі чи тим більше з Туманного Альбіону, не спостерігається.

І те, що це залишки освітянської політики "совка" також усім зрозуміло.

Але що з цим робити?

Вже сьогодні можна почути спритників, які хизуються декількома нашими дипломами про вищу освіту.

Раніше це було неважко зробити передусім через так зване заочне "навчання", а тепер і через стаціонар – студенти можуть "вчитися" у декількох вишах (на контрактах), часто взагалі не відвідуючи там занять, вправно користуючись дуже простими засобами отримання потрібних оцінок – від вибивання їх з викладачів, до "домовленостей" зі всесильними деканатами.

Тим більше, що адміністрація якраз і зацікавлена у кількості виписаних дипломів, а ніяк не у якості самого навчання.

А якщо ти, приміром, ще й депутат, чи ще якась впливова особа, чи твої діти навчаються у виші (скажімо, отримуючи другу освіту), то твоя поява в деканаті буде сприйнята як свято, а успішність не може не "зашкалювати".

У часи отримання дипломів і звань Януковичем, ще треба було мати хоч якихось більш менш серйозних протеже. Та вже невдовзі колекціонування дипломів, а потім і наукових звань, стане у нас просто національною забавою.

І це чомусь так складно зрозуміти – маючи систему фінансування вишів напряму міністерством (те саме, що оплачувати ліжко-місця в медицині), ми гарантовано отримуємо структуру навчального процесу, розраховану ніяк не на якість, а виключно на вал!

А тому і отримати диплом буде хоча і все дорожче (передусім для держави), але простіше.

Іншою стороною такого стану речей є якість самого викладання.

В умовах потокової системи організації навчального процесу, коли студента і викладача зводить адміністрація (керуючи процесом та розподіляючи години), запросити, скажімо, зірку світового масштабу для читання курсу (зрозуміло з достойною оплатою) ой як складно (ми ж оплачуємо години, а не "зірковість").

А дати депутату, чи ще якійсь потрібній людині, погратися у професора вишу – запросто!

І таких викладачів-аматорів (зокрема, депутатів), інколи навіть непоганих, зважаючи на відсутність у вишах конкуренції самих викладачів і навіть дійсно кращих (особливо з Академії наук), ніж ті, хто працює у вишах на постійній основі, немало.

І от ми маємо ще один дуже впливовий сегмент у владній інтелектуальній еліті достойників, що ніяк не зацікавлені у реформуванні вищої освіти в Україні!

Домовившись з деканом чи ректором, можна придумати собі якийсь курс.

Це коли, скажімо, студенти мають змогу вибрати не тільки викладача, а і певний курс, як в усьому цивілізованому світі.

У нас же це спосіб впливовій людині влаштувати собі додатковий заробіток чи запасний аеродром між, припустимо, походами у Верховну Раду.  

Навіть переконаний ліберал не буде проти такої зручної для себе системи – своя сорочка ближче до тіла.

А який простір для влаштування на роботу дітей тих самих депутатів або просто сусіда?!

Мало кого хвилює і порушення такою системою елементарних вимог  справедливості та взагалі якісь дивні "економічні стосунки", які встановлюються завдяки так званому держзамовленню.

Не кажучи вже про нездорову конкуренцію викладачів, що зводиться до випрошування собі годин від адміністрації – основного розпорядника цими годинами. Усе це врешті нагадує театр абсурду, не маючи нічого спільного з європейськими університетами.

Але подивимось на проблему соціальної справедливості ще ширше.

Наприклад, прийшовши на прийом до стоматолога, що вивчився на бюджеті, і пенсіонер, і підприємець абсолютно офіційно вимушені платити цьому стоматологу за ту саму послугу вже другий раз (перший раз через бюджет за його навчання)! 

Пересічному пенсіонеру гірше, тому що він, з його пенсією десять раз подумає, чи взагалі лікувати зуби. Вибір складний: півроку не мати коштів на їжу, чи мати хоч якусь їжу, не маючи чим їсти.

Про рядові операції, не згадуючи вже, про складні, навіть говорити непристойно – тут у того самого пенсіонера прямий шлях на цвинтар, щоб там дочекатись медичної реформи у повному її обсязі, яка ще й явно буксує через, зокрема, відсутність реформи вищих медичних закладів.

Тут, зрозуміло, йдеться про принципи і ми відволікаємось від того, що стипендія цього випускника була символічною, як фактично символічними були і зарплати викладачів, які його навчали і це усе мали компенсувати його батьки.

У таких умовах боротьба з корупцією у вишах виглядає насмішкою над реальністю.

А рецепт давати більше грошей на вищу освіту є спробою остаточно перетворити її на чорну діру бюджету.

Держзамовлення – фіговий листок, що прикриває наш національний сором – систему радянської вищої освіти в Україні.

Натомість знову, стосовно стипендії нові очільники міністерства пропонують їх збільшення за рахунок зменшення кількості.

Невже не зрозуміло, що радянська система забезпечення стипендіями давно перестала бути стимулом до навчання.

Платити її через виші скопом (без окремих угод з кожним студентом окремо), тобто усім, хто "на бюджеті" і добре вчиться, та ще й виокремивши так звану "соціальну стипендію" (неймовірний "креатив" забрати собі відання іншого міністерства), означає якесь хибне уявлення про стимули.

Стипендії у нинішньому їх вигляді стимулюють лише одне – погоню студентів за балами і аж ніяк не за знаннями.

Тобто, знову перекладається відповідальність за якість навчання на викладача, оскільки саме він вимушений ставити ці кляті бали.

Хіба не зрозуміло, що "бали" ці є результатом явно недолугої спроби імплементації, точніше імітації впровадження у суто радянський виш чужої йому Болонської системи.

Основна її мета – стимулювання навчання протягом семестру – за нашої, потокової системи організації навчального процесу, коли студент не може, якщо не склав залік чи іспит, пройти цей курс ще раз – досягнутою бути просто не може.

Тому наслідком її впровадження стає лише нездорова конфронтація викладачів і студентів.  

А нагадаємо, що над ними нависає ще й деканат з обмеженою кількістю стипендій з одного боку, і не бажанням когось відраховувати – з іншого, що перетворює іспити і заліки на "бої без правил", в яких у викладача, якщо він почне турбуватися про якість навчання, шансів ніяких.

І йому залишається робити те, що скаже чи просто має на увазі, деканат.

А тепер уявіть навчальний процес у таких умовах!

І так в усьому – суцільна фікція і обман – радянська система вищої школи ніяк не вписується у ринкові, хоча і ще дуже у нас слабкі (монополізм, нікчемна судова система, корупція) ринкові стосунки в Україні.

Ступень капіталізації, зокрема і освітянських послуг у нас, зрозуміло, не витримує ніякої конкуренції з Заходом, чому і їдуть туди абітурієнти (і хіба не зрозуміло?).

А наші випускники – ті хто вивчився не завдяки, а в супереч системі нашої вищої освіти, будучи підготовлені за кошти наших платників податків, їдуть працювати туди ж. Це та сама "хрущоба", в якій холодно зимою тому, що вона обігріває увесь навколишній світ. 

А що ж нове-старе міністерство?

Поки що ми маємо тільки слова, але слава достатньо промовисті!

І не кажіть "Дайте людям попрацювати, а потім критикуйте за зроблене, а не сказане!" Для когось ні попередні, ні тим більше наступні тривожні маркери можуть нічого не означати, але нагадаємо, йдеться про Міністерство освіти і науки. 

А тому ще раз прислухаємося до нової його очільниці:    

"Своєю основною задачею, своїм основним пріоритетом роботи в Міністерстві я бачу переорієнтування системи освіти і науки на потреби людини (а що, раніше була якась інша орієнтація? – авт.).

Я вважаю, що ми маємо сповідувати принцип дитиноцентризму, студентоцентризму, тобто в центрі наших дій мають стояти потреби окремої людини, дитини, науковця, заради яких ми працюємо..." 

Без образ, але хочеться просльозитися!

Невже цей перл можна було б вимовити англійською на якомусь зібранні освітян Європейського союзу?!

Правда, ще більш млосно було б, якби ті хто писав цей текст (сподіваємось не сама очільниця міністерства), поряд з уже заявленими, не посоромилися б ще одного перлу – "науковцецентризм".

А чому б і ні?! Багатостраждальна і водночас могутня українська мова усе витримає!

В цілому ж мимоволі напрошується асоціація з дуже вже давнім анекдотом, коли за лозунгом – "Усе для людини, усе на благо людини", уявляли дуже вже конкретну собі "людину"! 

Якщо тут мався на увазі загальний принцип так званого людино-центризму, то чому б тоді за цим зразком, не оголосити міністру охорони здоров’я, скажімо, про "пацієнтоцентризм", міністру транспорту – "пасажироцентризм", а міністру соцзабезпечення – "пенсіонероцентризм"...

І чому "дитиноцентризм" та "студентоцентризм" у приорітеті над "вчилецентризмом" і "викладачоцентризмом"?

Коли на цих "центризмах", приміром, роблять собі ім’я поважні академіки, то можна було б разом з ними поринути у ностальгію за Пленумом ЦК, де проголошувався "новий" на той час (заміть диктатури пролетаріату) курс на "загальнолюдські цінності" і згадати свою буремну комсомольську молодість та знову просльозитися.

Та коли молоді люди сьогодні, отримавши сучасну гуманітарну освіту, пройшовши стажування на Заході, дозволять собі фрази, про зміст яких скоріше за все навіть не задумуються (просто так прийнято говорити у певних колах), стає просто незручно.

А особливо незручно, коли те саме починають повторювати, приміром, ще й з трибуни Верховної Ради такі самі молоді люди, граючись у той самий "людино-центризм"!

І нехай вухо не ріжуть самі спроби вимовити такі неоковирні слова українською (дитино або студенто – центризм), не зайве було б задуматись над поняттями, які стоять за цими словами, особливо якщо з такими словами вони збираються представляти Україну за кордоном.

Можна, зрозуміло, прохолодно ставитись до концепції Постмодерну, який трактує усякий "центризм", включно з "фалоцентризмом" як ідеологічне прикриття тоталітарних практик.

Можна бути прихильником, приміром, того ж Юргена Габермаса, з його концепцією незавершеного Модерну.

Але над сенсами слів, що вимовляються усе ж таки варто подумати! І для цього не обов’язково розумітися на непростих філософських текстах постмодерністів. 

Навіть просто прочитавши, приміром, "Історію світу у 10,5 главах" Джуліана Барнса, з його вбивчою іронією, можна назавжди позбавитись від прихильності до усяких "центризмів".

Аргументи тут не такі вже й нікчемні: поставивши в центр уваги погляд на світ лише людини і її саму (а тим більше якусь одну верству людей), ми стаємо не тільки на шлях неминучої екологічної катастрофи, але й отримуємо багато інших негараздів у стосунках між самими людьми.

Коли на практиці в центрі опиняється Людина (з великої букви), не тільки усе інше (навколишнє середовище, приміром) не може не потерпати, але й виявляється упослідженою "людина" з букви маленької...

Може таки варто над цим подумати?

У випадку з вишами упослідженим стає якраз викладач – центральна фігура будь-якого навчального процесу, характер якого безумовно треба змінювати виходячи з сучасних реалій технологічної доби.

На основі партнерства студента і викладача – ключового принципу побудови університету з часів його появи у середньовічній Європі. А ніяких не "центризмів".

Для людей, далеких від системи вищої освіти і науки, наведені маркери тривоги за долю реформ в Україні і ключової з них – реформи вищої освіти і науки – можуть нічого не означати. 

А тому залишається тільки сподіватись, що слова вже сказані і ті, що будуть сказані, для тих, хто їх вимовляє таки будуть мати якесь значення.

А міністерству не забракне здатності прислухатись до Програми уряду і свого прем’єр-міністра, слова якого стосовно вищої освіти таки вселяють обережний оптимізм.

Та, проявивши організаційні та інтелектуальні здібності, не словами, а ділами рішуче подолати той шалений спротив, який чекає на шляху реальних реформ. Забудемо про слова і будемо чекати справ.

Причому не завдяки, приміром, наполяганням Валютного фонду, який навряд чи вимагатиме змінити систему фінансування вишів з радянської на ринкову. 

На відміну від явних вже натяків "Європейського банку розвитку", що хвилюється за свої кошти.

При чому, нагадаємо, що нашим західним колегам тільки вигідно, щоб кошти наших платників податків додатково витрачалися на вищу освіту у них. 

Правда, з цього приводу є ще одна, ну вже дуже "кваліфікована", навіть у чомусь "філософська" думка, що нічого у вищій освіті змінювати не треба, поки у цьому не виникне нагальна потреба з боку на той час вже реформованих правоохоронних, приміром, органів, державуправління, початкової і середньої школи, медицини, інших сфер суспільного життя чи, того ж, бізнесу, зокрема сфери реальної економіки.  

Навіть не враховуючи те, що цей попит таки усе більш відчутний, такий інтелектуальний виверт знову і знову заводить проблему у глухий кут дилеми: попит народжує пропозицію чи пропозиція попит? Курка чи яйце первинне?

Тому, може таки ЗРОБИМО?(!). Разом.

Або ми створюємо правила здорової конкуренції своїх власних вишів, викладачів і студентів, або ніколи не вирвемося зі ще одного зачарованого кола – "Бідні бо дурні, а дурні бо бідні".

Анатолій Пипич, доцент кафедри філософії та методології науки університету ім. Т. Шевченка, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина gpointstudio/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

Як обрати університет і на що саме треба звернути увагу. ЧЕКЛІСТ

Майбутнє університетів – до чого готуватися українським вишам?

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.