Тарас Возняк, лауреат Премії імені Василя Стуса 2021 року: Для того, щоб іти, потрібно зрозуміти, де ми перебуваємо
Від редакції: 15 вересня культуролог, політолог, засновник Незалежного культурологічного журналу "Ї", генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького Тарас Возняк став лауреатом премії імені Василя Стуса 2021 року.
"Українська правда. Життя" публікує промову, яку він виголосив того вечора.
Далі пряма мова.
Для України вручення Премії імені Василя Стуса вочевидь подія екстраординарна – з огляду на патрона премії – власне Василя Стуса.
Звісно, людині, яка сподобилася високої честі бути визнаним лауреатом премії його імені, можна було б обмежитися констатацією і дифірамбами на честь патрона премії, чи міркуваннями, пов’язаними з його духовним спадком. Однак перше просто банальне, а друге потребує часу та знань, які неспівмірні з форматом виступу.
Коли мені повідомили, що мене сподобили такої честі і потрібно щось сказати високій публіці, яка буде присутня на заході проголошення лауреата, то переді мною одразу ж виринули два тексти. Обидва програмні.
Хоча неначе б то скромні. Перший – це текст Карла Ясперса (Karl Theodor Jaspers, 1883-1969) "Відповідь на критику моєї роботи "Що потрібно федеративній республіці?"" (Antwort zur Kritik meiner Schrift "Wohin treibt die Bundesrepublik?", 1968).
Другий – це промова Мартіна Гайдеґґера, вперше виголошена 7 жовтня 1950 року на Бюлерському пагорбі при вшануванні пам'яті Макса Коммерелля (Max Kommerell, 1902-1944) "Мова", де він на такій самій церемонії, користуючись нагодою, запрошує своїх земляків просто трохи з ним поміркувати про основи світу.
| Тарас Возняк |
Чим вони суголосні? У тому, що вони були спробами осмислення ситуації, в якій опинилася та чи инша спільнота – у двох випадках йшлося про німецький народ, про німецький народ, який опинився у складній, щоб не сказати трагічній, ситуації... Осмислити і поміркувати, куди йти далі. Таке осмислення дуже важливе. І не важливо, про який народ йдеться.
Найважливіше у цих двох посилах є те, що для того, щоб іти, потрібно щонайперше зрозуміти, де ми перебуваємо, а вже потім уявити якусь мету, до якої стреміти.
Свою промову я скромно зведу до тих двох тез, які сформулювали Ясперс та Гайдеґґер.
Ясперс резюмує: "Моїй книзі ("Що потрібно Федеративній Республіці?" – пер.) іронічно закидають, що ми повинні стати народом філософів. Тільки тоді ми могли б краще виглядати з політичної точки зору.
На що я відповім: так, я дотримуюсь, по суті, саме такої думки. Причому я розумію, що це може виглядати смішним і скидатися на утопію; однак я настоюватиму на цьому, щоправда, при умові, що мене зрозуміють правильно…
Для нас провідною є думка Канта і думки та справи великих основоположників демократії (анґлосаксів, швейцарців, голландців).
Кант розвив принципи того, що сам назвав республіканським управлінням, а ми називаємо демократією. Нашим завданням є те, щоб народи, які вже не такі освічені, ставали б якомога розсудливішими, розумнішими, відповідальнішими. Над цим працюють письменники і публіцисти, а також і філософи – щоправда, не дією, а радою.
Наші політичні надії полягають в тому, щоб народи стали філософствуючими саме в цьому розумінні слова" (1). Отака банальність, скаже хтось.
Отож, що мав би вкласти я у свій виступ перед шановною публікою? Очевидно, що не більше, ніж запросити спільно і дуже коротко поміркувати – а що ж визначатиме наш, український шлях у присмерку наших часів?
Поміркувати над тим, на чому стоїть світ, яким є ми. І який є для нас. Як його зберегти, розбудувати та передати іншим поколінням. Як зберегти і збагатити цей різнобарвний світ. І це проблема не теоретична, а дуже навіть практична.
І що взагалі визначає наш шлях? Очевидно, що його визначає світ, в якому ми торуємо цей шлях. А що ж визначає той світ? Закони фізики? Так. Закони політики? Так. Але з допомогою якого інструменту ми о-смислюємо і формулюємо ці закони? А, отже о-смислюємо і формуємо світ. З допомогою мови. Мови у звичному розумінні і похідної мови формул.
Якщо б ми не мали тієї мови, то ми б не мали й бачення, бачення як складової формування, світу. Коли я веду мову про мову, вибачте за каламбур, я веду мову про "мову людини".
При чому маємо усвідомити, що немає ніякої абстрактної "мови людини" – вона завжди конкретна – українська англійська чи французька, мова Шевченка і зовсім інша мова Стуса.
Відповідно і "картин світу", як прийнято говорити, а як на мене, то і "світів" є багато. І вони різні. І кожен з них не лише унікальний – бо є неповторною траєкторією о-смислення, надавання сенсу, творення сенсу людства як різнорідної, проте безсумнівно єдиної спільноти.
Однак, коли я в цій церемоніальній промові вважаю за доречне говорити про "мову", то очевидно щось з нею не так. І цією промовою я пробую означити всім нам знаний тривожний процес редукування всіх мов чи мовленневих практик, їхню щораз то швидшу примітивізацію, щоб не сказати – редукцію, яка стосується чи не всіх мовних чи світотворчих спільнот.
Чи пов’язано це з уніфікацією "людських світів" до одного дуже спрощеного "світу у смартфоні" – не знаю. Можливо. Інформаційна епоха дуже жорстко б’є по мові, по мовах, по світах людей.
Нарешті реалізується мрія творців мови есперанто, яка так і залишилася мертвонародженою, бо не мала незміренної глибини природних мов, які здіймаються у високості з незглибимих семантичних фундаментів, на яких стоять.
А будь-яке о-смислення будь-чого, чи то природи Пі-мезонів, чи "Добре темперованого клавіру" (Das wohltemperierte Klavier) Йогана-Себастіяна Баха (Johann Sebastian Bach, 1685-1750) так чи інакше, навіть попри те, що це сутності не намацальні, о-сягаються засобами в широкому сенсі розуміння мовою.
Тому, спеціально в якості провокації вдамся до зітертого українськими патріотичними середовищами слова – "плекання" мови справа зовсім не вторинна, чи не важлива.
Мовлення конкретною мовою, сама мовна практика є світотворчою – кожна з мов не лише зберігає, але й творить світ, в якому ми живемо. І водночас робить кожного з нас унікальним.
Вона підказує нам наші реакції, будучи розбудованою, вона дозволяє мати більш розбудований світ, жити у більш розбудованому світі. Не у світі "Еллочки-людоїдки".
Мова "Улліса" (Ulysses), тим більше "Тризни за Фіннеґаном" (Finnegans Wake) Джеймса Джойса (James Augustine Aloysius Joyce, ірл. Séamas Seoige, 1882-1941) незмірно розбудувала світи англійської мови.
Мова "У пошуках втраченого часу" (À la recherche du temps perdu) Марселя Пруста (Valentin Louis Georges Eugène Marcel Proust; 1871-1922) розбудувала світ франкофонів, дозволила їм неймовірно прецизійно відчувати не лише його феєричну різноманітність, але й минущість.
І навіть засаднича брутальність "Подорожі на край ночі" (Voyage au bout de la nuit) Луї-Фердинанда Селіна (Louis-Ferdinand Céline, Destouches, 1894-1961), хоч стреміла в абсолютно протилежному напрямку, розбудувала світ франкомовних не менше.
Пауль Целан (Paul Celan, Paul Ancel, 1920-1970) взагалі своєю ненімецькою німецькою" створив свої до того не знані у німецькому світі зболені світи – розбудував той світ, про якого говорив Ясперс.
А щоб завершити цей мій скромний виступ хоч чимось небанальним чи феєричним та прикритися чужим авторитетом, завершу цитатою з того ж Гайдеґґера щодо мови (у блискучому перекладі Тимофія Гавриліва):
"У кожному випадку мова належить до найближчого оточення людської сутности. Всюди подибується мова… Мова. "Всього-на-всього" кажемо ми й одначе поміщаємо над нашим задумом заголовок, вочевидь, багато зухваліший, якщо зважити, що ми задовольняємося окремими поясненнями про мову.
Мовити про мову, мабуть, іще важче, ніж писати про мовчання. Ми не бажаємо накидатися на мову, аби запроторити її у межі вже усталених уявлень. Ми не бажаємо зводити сутність мови до єдиного поняття, аби воно давало всюди вживане розуміння мови, яке б заколисувало всяку уяву.
Пояснити мову, означає не так її, як нас наблизити до ясности її сутности: прилучення до висвітлення.
…Мова сама є: мова, і ніщо поза цим. Мова сама є мова. Логічно вишколений, привчений усе зважувати і тому здебільшого чванькуватий розум назве це речення пустопорожньою тавтологією. Двічі сказати одне і те ж: мова є мова, то як же це поведе нас далі? Але ми і не хочемо йти далі. Ми хочемо спершу тільки дістатися туди, де ми вже перебуваємо." (2).
То що – маємо силувати кожного з простих споживачів хліба сягати прецизій "В пошуках втраченого часу" чи хоча б глибин прози Тараса Прохаська? Звісно, це неможливо. Однак і на галопуючу примітивізацію мусимо реагувати. Хоч "Горстка нас, малесенька щопта" залишилась.
Бо якось дуже вже печальна доля останнього поета "золотої доби" римської літератури чи римського світу (Публія Овідія Назона (Publius Ovidius Naso, 43 до н. е.-17 н.е.), який у Томісі, сучасній Констанці у Румунії з сумом спостерігав за першими проявами заникання римського світу… Ну і латини…
А, щоб закінчити якось оптимістично, то можемо згадати тут справді останнього римлянина і першого схоласта Боеція (Anicius Manlius Severinus Boethius, 480-524).
Все ж він не лише завершив один – римський - світ, але й відкрив шляхи новому - християнському, в якому ми й живемо. Хоча я, дивлячись на те, що діється не лише в Україні, але й у світі, як варварство і мракобісся та примітив наступає, є не настільки оптимістичним. Бо і той широко тлумачений християнський світ на наших очах заникає.
Цілі генерації відмовляються вчитися. Редукують свій світ до примітиву, дрібного інтелектуального споживацтва.
Тим не менше маємо берегти, плекати себе і свої світи. Не дивлячись, що нас щопта. Тому питання мови це не забави літераторів, а питання радше онтологічне, і вже точно політичне – питання свободи та ідентичності.
Як і питання республіканства та демократії…
1.Карл Ясперс. Відповідь на критику моєї роботи "Що потрібно федеративній республіці" // Незалежний культурологічний часопис "Ї", число 1 / квітень 1989, Карл Ясперс (ji.lviv.ua)
2.Мартін Гайдеґґер. Мова. // Незалежний культурологічний часопис "Ї", число 9 / 1997, Середня Европа. Австрія після Австрії, Мартін Гайдеґґер (ji.lviv.ua)
Тарас Возняк, культуролог, політолог, засновник Незалежного культурологічного журналу "Ї", генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького, лауреат Премії імені Василя Стуса 2021 року
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
Усі фото: Олександр Куліков
Вас також може зацікавити:
Обрали лауреата Премії імені Василя Стуса 2021 року
Ахтем Сеітаблаєв, лауреат Премії імені Василя Стуса 2020 року: Жити і боротися за свою гідність
Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.