Травма свідка. Що робити, коли жахлива новина не дає жити

"Травма свідка" – так психологи називають стан людини, яка довго і глибоко перебуває у стресі від події, в якій безпосередньо участі не брала, а почула про неї чи раптово дізналася зі стрічки новин або соцмереж і переживає її, як реальний учасник.

Наслідки від шоку при цьому можуть виявитися такими ж руйнівними, ризикуючи перетворитися в посттравматичний стресовий розлад з депресіями, панічними атаками, нічними кошмарами і навіть суїцидальними думками. Як впоратися з такою травмою? Чи можна це зробити самотужки? Які симптоми свідчать про те, що людину серйозно "зачепило"? Відповідаємо на це питання, спираючись на професійний та особистий досвід.

Зачепити за живе може будь-яка випадково почута або прочитана новина. Особливо зараз, під час війни, коли стрічка новин переповнена жахливими повідомленнями з подробицями та фотографіями.

Але одних людей швидко "відпускає" – вони рухаються далі. Інших же вражає настільки, що про нормальне життя не може бути й мови.

Які симптоми говорять про те, що з вами це сталося?

По-перше, відчуття сильної тривоги, яка не припиняється ні через тиждень, ні через два і навіть більше. Тобто людина прочитала новину, розхвилювалася і замість того, щоб потім заспокоїтися, ніби зависає в тривожному стані, який лише посилюється.

По-друге, неможливість сконцентруватися на буденних та звичних справах. Переслідує лише одна думка – про новину, яка збенетжила. Людина не може уявити, як такий жах міг статися, або навпаки дуже добре в деталях уявляє це і усвідомлює, наскільки це боляче.

Від таких нав’язливих думок вона втрачає апетит, не може працювати, страждає від безсоння та нічних кошмарів. Тремтить всім тілом, може відчувати озноб, нудоту, не може дихати на повні груди.

Від такої травми не може бути застрахований ніхто. Навіть людина зі сталевими нервами, яка вважає, що ніби бачила все в своєму житті.

За родом своєї професії, зіштовхуючись із різними травмами, у тому числі такою важкою, як втрата близької людини, я була впевнена, що моя психіка готова до всього. Але, почувши про зґвалтованих чотирнадцятирічних дівчаток, зрозуміла, що помилялася.

Я довго не могла заспокоїтись. Не могла ні їсти, ні спати, ні працювати. Було важко думати про щось інше. В мене з'явилася умовна межа, відносно якої я починала міряти всі інші "болі", свої та чужі, тим самим ніби знецінюючи їх.

"Стоп!", – сказала собі. – Так не можна!". І почала самотужкки витягувати себе з цієї емоційної пастки.

На те, щоб розібратися, чому саме ця конкретна новина стає настільки потужним тригером, що буквально перевертає життя людини, може піти багато часу. Деяким навіть життя не вистачає для цього. Адже причина може ховатися настільки глибоко, що докопатися до неї не завжди вдається навіть найдосвідченішому фахівцю.

Але хороша новина в тому, що для того, щоб позбавитися цієї "скалки" в голові, необов'язково так глибоко копати. Головне – не ігнорувати свій стан. Не відмахуватись, як від чогось незначного. Не засуджувати себе за надмірну "слабкість" і неособливо прислухатися до тих, хто вважає, що "треба просто взяти себе в руки, викинути погані думки з голови та намагатися жити далі".

Якби це було так просто, ми, психологи, не зіткнулися б із таким масовим сьогодні явищем, як "колективна травма свідка". Її ще почали називати "народною", оскільки 90% українців так чи інакше травмовані війною.

[L]

Психіатр та дослідник із Бостону Ван Дер Колк, якій присвятив вивченню посттравматичного стресу тридцять років свого життя, зазначає, що ПТСР зазвичай розвивається у 30% від усіх травмованих. Тобто більшість, зіткнувшись із подібною травмою, здатні допомогти собі самі.

Перше, з чого рекомендую почати, це… похвалити себе. Це дуже дієвий інструмент. На жаль, через стереотип, що хвалити себе нескромно, мовляв "нехай інші хвалять", ним не так часто користуються. Даремно. Іноді просто необхідно нагороджувати себе "пряником", щоб хоч трохи підживити свої душевні сили. Тим паче, якщо цього дійсно заслуговуєш.

"Якщо я здатний настільки сильно відчувати чужий біль, отже, я не черствий, я живий. Уміння співпереживати – це ж добре? Тож я – добра людина". Приблизно так варто міркувати людині, готуючи собі підґрунтя для наступної "битви" – з почуттям провини.

Ох це вже почуття провини! "Батіг", якого ми для себе якраз не шкодуємо. І рідні, на жаль, іноді лише посилюють наші душевні страждання, втішаючи приблизно так: "Так, я все розумію. Теж читаю новини. Звісно, це жах, але ж там тебе не було. То навіщо так вбиватися?".

"Дійсно… Яке я маю право, перебуваючи в теплі та безпеці, сидіти і страждати?", – погоджуємось ми з оцінкою близьких людей. І… ще сильніше замикаємось у собі.

Проблема, зрозуміло, нікуди не зникає. Більше того, до всього цього додається ще одне почуття провини, потужніше: "Можливо, якщо б я там була, то змогла б запобігти трагедії?"

Ось саме в цьому – в усвідомленні того, що "моєї реальної провини в тому, що сталося, немає" криється ключ виходу із цієї травми. Питання тільки в тому, чи зможе людина знайти його сама. У будь-якому випадку, самостійно або з психологом, важливо усвідомити головне: "Я ніяк не міг/могла вплинути на те, що трапилося, тому не несу за це відповідальності".

Необхідно навчитися відокремлювати відчуття реальної провини від вигаданої. І тільки, якщо самому це не вдається зробити, потрібен психолог.

Мені часто доводиться зустрічатися з подібним почуттям провини у батьків, які втратили своїх дітей з онко. Їм здається, що якби вони обрали іншу лікарню, іншого лікаря, пішли іншою дорогою, все склалося б інакше. На наших сеансах вони переконується, що це не так.

Подумки, крок за кроком, ми разом з ними повторюємо шлях, який привів їх до того самого "фатального" (як вони думають) рішення. Але в результаті роблять висновок, що на той момент це було єдиним вірним рішенням, аргументованим доказовою медициною: "Я не Бог і не експерт. Я робив/робила все так, як казали спеціалісти. Як могло б бути, "якби…", я не знаю. І ніхто не знає. У тому, що сталося, моєї провини немає".

І ще одна рекомендація – для того, аби закріпити результат після того, як подолано відчуття провини. Це реально "врятувати" тих, хто поруч. Добрим словом, увагою, турботою. А таких зараз багато. Навіть простий дзвінок літнім самотнім сусідові чи сусідці, з питанням чи не потрібно йому чи їй чогось, хай трохи, але відновило б баланс добра в цьому світі.

Завдання психологічної підтримки від благодійного фонду "Запорука" – бути поряд попри все. Під час війни важливо не залишатися наодинці зі своїми емоціями і страхами. Фізична безпека – це наша базова потреба. Але психологічна стабільність відіграє не меншу роль.

ГАРЯЧА ЛІНІЯ за номером 0 800 4000 23 працює:

🔸безкоштовно та цілодобово

🔸по всій території України

🔸з усіх мобільних операторів

🔸для дзвінків із-за кордону +38 050 493 03 07

Звертатися можна з будь-якою проблемою, зокрема:

🔸якщо у вас тривожність

🔸ви відчуваєте хронічну втому

🔸у вас є проблеми зі сном

🔸ви відчуваєте, що більше не справляєтесь

🔸трапляються панічні атаки

🔸вам важко адаптуватися до нових умов

🔸вам складно пережити втрати у вашому житті

Команда з 20 кризових психологів гарантує:

🔸конфіденційність

🔸анонімність

🔸професіоналізм

🔸тактовність

Розповісти про безкоштовну психологічну підтримку благодійного фонду "Запорука" рідним та близьким, усім тим, хто цього потребує – вже допомога ближньому.

Алла Антонова, психологиня благодійного фонду "Запорука", онкопсихологиня, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.