Вистава "Зелені коридори": як українці стали нацією, яка вже не бідкається

Символом чого є для вас коридор? Чи передчуттям, що коли його проминемо – далі чекатиме затишок кімнати, живої оселі? Чи навпаки – це шлях з чиєгось (свого) дому й тепла – і він стає дорогою внікуди? А ще коридор, чи то пак "калідор", вже більше року як став для кожного українця правилом "2 стіни" – сядь-ляж-завмри і чекай на сліпе рішення долі (Мойр, карми, вселенського милосердя, рішення своїх чи чужих богів – та хоча би чиєсь, але таке, щоби воно зберегло найрідніших. Згодом всі сподівання стали упованням на "богів ППО").

Виставу "Зелені коридори" за п’єсою Наталі Ворожбит поставили в театрі на Подолі. Втілив її Максим Голенко – написала би про його "епатажну славу" й часті згадування про майстерність у трагіфарсі – але в контексті цієї вистави він – Маестро без зайвих епітетів.

Його з Ворожбит "Зелені коридори" – це, звісно, передовсім символ спасіння – поза чергою.

Але от тут і починається колізія – адже автори нам говорять прямо: черга віднині буде за всім і завжди. Вистава поділена на окремі стилістично виважені історії – і всі вони починаються цим самим словом. Здивуєтесь? Але в ній навіть є черга за смертю….

А перша черга, це, зрозуміло, порядок пропуску на кордоні, і, звісно, в бік рятівної Європи, яка безвідмовно відкрила ці самі "зелені коридори", коли в світових новинах 24 лютого (так, всі знають, що рік писати не обов’язково) розпачливо залунало: "war in the center of Europe". Щоправда, новини чомусь оглушливо замовчували, що тоді "наша" війна вже "ходила в школу", бо на момент сенсаційних ефірів мала вже свідомі 8 років. Але менше з тим.

Читайте також: "Сучасний твір про правду, фемінізм та антиімперіалізм": в Британії вперше переклали та поставили "Кассандру" Лесі Українки

Тож саме через такий "зелений коридор" тепер мають пройти 4 героїні вистави, які надалі присутні майже в усіх історіях – літня мешканка Київщині (втілила Лариса Трояновська), що потайки вивозить надцінний вантаж – своїх котів, матір 3 дітей з Харкова (грає Катерина Рубашкіна), чоловік якої пішов на фронт, дівчина з Бучі, яку Наталка Кобізька, іноді навіть без слів, грає так, що безумовно зчитуєш – вона "звідти", та зірка кіно й серіалів (втілила Даша Малахова) – вона "звідусіль" і сильно вирізняється і своєю ошатністю і загалом ставленням до перетину кордону.

Але перші сильні рефлексії "запускають" не самі героїні. На пропускнику на 4 жінок чекає не людина-прикордонник, а просто-таки міфологічна, надлюдська сила (яку втілила Марія Деменко – в афіші її роль означена як "привид"). І її образ стає настільки потужним, що надає самому процесу перетину майже сакрального значення.

Сила, втілена акторкою – це ажніяк не святий Петро з ключами від Раю (пак, від Європи) до омріяного спасіння. Ні, вона – прикордонниця-Харон, а періодично Мойра. Маючи владу вирішувати, вона чи то просить, чи то вимагає розповісти свою історію – ймовірно, від безкінечності таких історій волосся прикордонниці-Харона сиве і дуже давно нечесане. Але не слухати вона вже не може – це її фатум, її біда, але заразом це тепер її життя. Єдина, хто викликає у "вершительки долі" сумнів і запускає в ній "Мойру" – так, звісно акторка.

Чи то історія героїні Даші Малахової звучить не надто переконливо, чи то пластиковий вінок, із яким вона записує сторіси, навіть для таких пограничних створінь між світами, як дівчина із сивим волоссям – зчитується як "кітч" і махрова нещирість.

Спойлер: в Європу пускають всіх жінок і навіть чоловіка (подробиці – в самій виставі). І саме тут починається калейдоскоп з болю, сміху, самотроллінгу, пошуку комунікації й бажання достукатись.

А до кого достукатись? В першу чергу, одне до одного – бо кожній героїні болить своє. Умовно дівчині з дітьми і чоловіком-військовим чужі коти не так "шкребуть душу", як їхній власниці. А героїні з Бучі важко погодитись відвідувати "шарові" музеї й театри, на які кличе "серіальна зірка" – адже для кого, для кого – а для неї музи замовчали ще тоді – в бучанській катівні під час окупації. 

Читайте також: "Намалюй мені літак": вистава в Театрі на лівому березі про прощення через 60 років після війни

По суті, єдине, що об’єднує героїнь – це новини з дому. І бажання достукатись – але вже спільне. До європейців. Адже тут, як виявилось, окрім "термІнів", незнайомих правил і мастхевного обов’язку допомогти – існує "Черга за розумінням"... справжнім. Окрема подяка режисерові за візуалізацію ран, які люди наносять словами.

В одній ці сцен "перфоманс" русофілів із розспівуванням "руських народних" буквально стає сокирами в руках, які спрямовані на українку. А кожне необережне слово героїні Романа Халаїмова – француженки, що прагне миру в усьому світі, але вперто відводить великий шматок світу під "хороших руських" із томиком Достоєвського – буквально б’є по обличчю дівчину з Бучі і лишає садна на тілі.

"Гаразд, я не сперечатимусь. Це ви точно знаєте, яка на вигляд кров" – фраза, якою ретирується француженка.

І тут у глядача встає дибки всередині те, що мабуть кожен приборкував у собі понад рік. А таких сцен, фраз, образів і символів, які спрацьовують як відкриття задраєних шлюзів і ведуть до катарсису – у виставі багато. 

А ще на сцені неочікувано візуалізуються Степан Бандера, Олена Теліга з Олегом Ольжичем і Микола Леонтович. Всі вони постають в епізодах, які назвали однаково – у трьох "чергах за смертю". Так у виставі з’являється ще одна актуальна тема – символічне порозуміння українців самими з собою, самоідентифікації.

Флешбеки – з історичними постатями, яким дещо "замінили контекст" – набуває трагікомічної форми, адже це кіносцени, які знімають і обговорюють сучасники. Така подача загострює запитання до себе. "Хто ж ми, вбіса, такі, що ні тут, ні там не можемо бути самішніми? Чому наша "українська лють" оточуючих так жахає, обурює – і заразом так драйвить. Як свою історію ми "станцюємо" й "заспіваємо" сьогодні? А що ми знаємо зрештою про неї?". 

Тут черга вже стає новим символом – причино-наслідкових зв’язків – і ми, здається, готові їх зчитати. Адже зараз – і це теж вбачається у виставі – ми, об’єднані спільною травмою й силою – якої, ймовірно, ніхто з нас не хотів, але…. – можемо вже точно говорити про "ми". Ми – такі! Нам болить! Ми сильні і ми заслужили на розуміння!

Читайте також: Як пишуть про війну у війну і чому ворога (не) варто зображувати примітивним: розповідають театральні митці

Окрема любов у виставі – це сценографія. У сцену буквально вмонтовані вікна – вони й портал, і невідомість, і крихкість і чи не імперсько-мемне "вікно в Європу" – адже у виставі нарешті точково звертаються до непропрацьованих "імперських і радянських травм" – наприклад, одна з героїнь намагається перетнути кордон із радянським паспортом. 

Вікна також принтовані на запоні перед сценою і, звісно, з’являються в документальних кадрах розбомблених міст. І все це має значення. З вікон ми визираємо на світ, від них, заклеєних скотчем, ми екстерном учились відходити подалі, але зрештою – саме вони нам означують дім.

Окрема подяка за музику – тут і лемківські пісні, і французький шансон у флешбеках, а народний спів в останньому епізоді розриває на шмаття.

"Ой, летіли дикі гуси" – співає прикордонниця, що пропускає героїнь назад – на свята. Вона більше не Харон. Це вже мавка, пісня, пафосно – душа, яка так співає "Гуси", що хочеш не хочеш – а сльози навертаються. 

І звісно, пісня набуває нових конотацій – перелітні люди, перелітні ми – повернення додому, до себе, де "повітря пахне не так, як в Європі" – і де в немирне небо повсякчас піднімається військова техніка, яку героїні зрештою й плутають із гусячим клином. Ймовірно, героїні вистави повертаються не назавжди, ймовірно, повернення болить – але всі вони тепер мають щось таке, що перетворило Харона зрештою на Мавку. Спойлер другий: зміниться навіть колишня зірка російських серіалів. 

А післясмак і основний вайб від вистави вкладається в два пункти: 1. Українці більше не будуть, не вміють бідкатись.; 2. Тріщини між "тими, хто виїхав" і "тими, хто лишився" – нема, її заповнює спільний біль – бо лише ми точно знаємо, як він болить і як згодом спалахує, бо стає паливом.