Як пишуть про війну у війну і чому ворога (не) варто зображувати примітивним: розповідають театральні митці

Як пишуть про війну у війну і чому ворога (не) варто зображувати примітивним: розповідають театральні митці

У час повномасштабної війни Росії проти України театр вповні став психотерапевтом – глядач приходить до зали зокрема й для того, щоби пропрацювати колективну травму, поставити перед собою гострі питання і зрештою мати можливість отримати певні шляхи виходу з емоційного або навпаки беземоційного стану. З початку повномасштабного вторгнення драматурги активно створюють п’єси власне про війну. Цьогоріч на конкурсі "Липневий мед" таких було близько 95 відсотків. Однак режисери не поспішають активно їх ставити. У багатьох українських театрах досі йдуть "какаяразніца"– комедії та вистави, що не мають жодного стосунку до актуальних подій.

УП.Життя поговорили з 4 драматургами і режисеркою про те, які п’єси про війну припустимо ставити в час інвазії, чи варто писати комедії про війну, які теми в жодному разі не варто піднімати в театрі у війну та як зображувати ворога.

Режисерка Роза Саркісян працює з темою війни. Фото: надане Розою Саркісян

Роза Саркісян "Коли зло зображується тотально чорним – то людям перестає бути цікаво, як воно виникає і що за ним стоїть"

Роза Саркісян – театральна режисерка, і з 2014 року займається політично ангажованим театром. Про війну і репрезентації теми війни (насилля ) в театрі говорить давно. У 2020 році ініціатива виникала як реакція на рух "Насилля в театрі". У 2022 вийшов документальний фільм "Синдром Гамлета", сюжет якого базується на постановці Рози, яку вона репетирує з учасниками війни на Сході та переселенцями. Із 2020 року в інстаграмі проводить "Шляфрок-Діалоги" – в невимушеній атмосфері говорить з митцями про сучасний театр, тенденції, проблеми й виклики. Один із ефірів стосувався "слабких місць" сучасної драматургії – з драматургинями Лєною Лягушонковою та Оксаною Гриценко обговорювали, як писати про війну у війну.

"Ми поки не вийшли зі старих радянських колоніальних героїчних наративів, які глоріфікують війну. Ніби трішечки навчилися виводити на перший план травматичний досвід і провогорювати його, але часом екзотизуємо його, часом стереотипізуємо. Бракує чогось, що насправді проблематизує цю естетику вистав про війну, їхню мову. Те, що дійсно означує проблему, а не вчергове естетизує війну, романтизує, героїзує і т.д.

Закордоном часто бачу постановки, які навіть не українці роблять, а європейці – беручи наші "трендові для них" українські теми – практикується суцільне спрошення, раптом театр перетворюється на умовний "зоопарк" з "екзотичними воєнними тваринками". Чиста дискримінацію інструментами театру. До речі тут виникає питання: чи можуть європейці робити про нас вистави, чи ніщо без нас?", каже режисерка.

Читайте також: Під звуки сирени й згадуючи повалену Катерину: в одеському театрі Василька репетирують гуцульський вестерн

Наголошує, що українські драматурги часто зображують росіян "тотальним злом", а це приховує глибину проблеми.

"У нас є просто зло – і ми не шукаємо відповіді на питання, перестаємо мислити, яким чином то виникло – і наступний раз наступаємо на ті самі граблі. Бо знаємо, що гітлер – це тотальне зло, а не досліджуємо, як гітлер прийшов до влади. Як це сталось, що купа людей пішли за ним. Мені здається, що ці механізми того, як виникає зло, – вони мають бути завжди на першому плані. Бо потім вони повторюються – потім у нас з’являється цей путін, за ним ще хтось. Мені здається, що в цьому плані мистецтво є чимось, що підважує загальні тенденції, мислить на кілька кроків реактивніше – щоби не спрощувати це, не перетворювати до рівня гасел і хештегів", каже режисерка.

Певну "демонізацію" ворога в культурі режисерка сприймає як поле для діалогу.

"Вважаю, що культура й мистецтво мають різні функції. Якщо культура щось демонізує – то мистецтво завжди підважує будь-яку культуру. В цьому відбувається розвиток суспільства – бо мистецтво, яким би воно не було – завжди розвиває культуру. Працює з кордонами культури – розширює або звужує. Це зокрема і про образ росіян. Буквально нещодавно бачила в інтернеті пост, що якщо ми кажемо, що це орки, мобіки, невідомо хто – тоді ми знижуємо вагу нашого ЗСУ. Що ЗСУ борються невідомо з ким", каже Роза Саркісян.

Стверджує, що у мистецтві війни мають бути різні твори – зокрема, пропаганда й "агітки".

"Якщо я свідомо називаю виставу пропагандою й агіткою, чимось, що піднімає бойовий дух, то це моя свідома політика на даний момент як митця, мій артистичний жест. Але якщо хтось каже, що зараз я роблю критичне мистецтво, бо "критикує" орків, а врешті за тим критичним мистецтвом стоїть тотальна пропаганда і банальна агітка – не важливо чого, яких цінностей – то інша справа", каже Роза Саркісян.

Режисерка вважає, що коли автор несвідомо й недоречно використовує травматичний досвід – заради того, щоби справити певний ефект це може ретравматизувати глядача. Але уникнути ретравматизації в театрі, на її погляд, неможливо.

"Поки театр працює з травматичним досвідом, ретравматизації завжди будуть. Не подобається мені тенденція, коли з театру перетворюють "психотерапевтичне" коло. Де все має бути безпечно, безконфлікте і стерильне. Не дай боже когось задіти і образити? Політичність театру з моєї точки зору полягає в тому що він свідомо грає в автономність, свідомо інстурменталізується, бо грає, свідомо грає небезпечність, свідомо стає політ некоректним, толератним, свідомо поляризує.

І сила доброго театру для мене – це коли всю виставу я усвідомлюю що я в театрі, а не на сеанси гіпнозу або психотерапії. Щоб не травматизувати когось треба зробити може таблички trigger-warning. У Варшаві ми робимо виставу Радіо Марія, політичну утопію про упадок Костела Католичного в Польщі – у виставі порушуються релігійні теми, вони можуть як психічно так і політично тригерити. Ось на сайті так написано. І тоді людина вирішує куди їй йти в театр чи до психотерапевта. Але потім не кажіть що мистецвто замкнулося в своїх стінах і не змінює реальність", – каже режисерка.

Читайте також: Яким буде Театр Лесі Українки без Резніковича. Розповідає новий керівник Кирило Кашліков

Вважає, що українські режисери, драматурги мають частіше запмислюватись над "слабкими місцями" творів і говорити про них.

"З ефіру Шляфрок-Діалогів" про драматургію у війну зробила висновки: "Те, що здається нам очевидним в театрі , наприклад такі паразитуючі поняття в театрі як "екзотизація на сцені", "естетизація насилля" – насправді потребує більш детального аналізу, на прикладах банальних, специфічних. Так, про це написано багато книжок, але, думаю, нам важливо писати свій власний словник через призму нашого власного досвіду. Бо зараз маємо справу з надто частим використанням модних термінів, які я ті биті посилання які ведуть на сторінку, якої не існує. Як кажуть, ворога треба знати в обличчя: досконало. А у нас взагалі проблема з аналізом зла і ворогів. Як виявилася тема образу росіян-агресорів виявилася тригерною під час етеру", – каже режисерка.

Драматургиня Катерина Пенькова була рідеркою конкурсу "Липневий мед".

Фото: Facebook Катерини Пенькової

Катерина Пенькова "Не варто боятись, що глядача п’єса травмує – драматург пише історію так, як вона йому пишеться"

Драматургиня Катерина Пенькова з 2020 проживає в Польщі. Має з чоловіком бізнес – хостели. З початку повномасштабного вторгнення приймали українських біженців. Влітку 2022 була рідеркою драматургічного конкурсу "Липневий мед". Перший текст за 2023 рік Катерина написала після розмови з жінкою, що виїхала з Маріуполя і перебувала в її хостелі у Варшаві. Зараз має 2 документальні тексти про війну, один – у співавторсві з Лєною Лягушонковою – про польських волонтерок.

На початку повномасштабного вторгнення драматургиня розмірковувала – чи варто щось писати.

"Не писала з пів року нічого – навіть пости у ФБ не давались. Було заціпеніння – що ти не можеш писати – не можеш зосередитись, читати, дивитись фільмів і серіалів. Дивилась лише короткі обзори стосовно війни – що відбувається, на яких напрямках. Потім проблема неможливості сконцентруватись – трансформувалась у те, що ти не розумієш, якими словами це висловлювати. Не розумієш, чи маєш на це право. Я не є всередині України, не пережила бомбардування навіть перші – була на цей момент в Польщі", каже Катерина.

Перший текст створила, коли почула історію жінки, яка з людини зі "звичайним" життям в Маріуполі перетворилась на військову медсестру.

"Їй доводилось асистувати хірургам, відтинати пальці. Коли почула цю історіяю – зрозуміла, що мушу її переказати. Коли вже сіла писати текст – ставила перед собою питання: що це має бути, як я можу про це розповісти? У мене була спроба зробити художній текст – почала розписувати діалоги, уявляти, як це відбувалось. А в якийсь момент відчула, що це не працює, виходить погано. Мені здалось що чистий документ зараз працює краще – на західного глядача. Для мене робота полягала виключно в монтажу. Не додаю нічого, бо вважаю, що це неетично. Це документальний текст – і такі речі дуже важливі. Особливо, коли бачиш історію, яка виділяється. В Лондоні – Моллі Флінн організовувала читання. Коли дивишся на британського глядача – розумієш, що це важливо. Бо вони мають змогу відчути, як це. Отримують досвід, переданий з уст в уста", каже драматургиня.

Читайте також: Німці питали, де межа токсичного впливу Росії: у Штутгарті показали виставу "Мать Горького"

Влітку Катерина була рідеркою на конкурсі драматургів "Липневий мед". Каже, що на її думку вартісними були лише кілька текстів. Загалом твори сучасних драматургів поділила би на три групи.

"Були псевдо-документальні, занадто спрощені – коли читаєш, то складається враження, що ти це все вже бачив в постах військових, жителів Маріуполя. Складалось враження, що ти знову читаєш пости – лише вони не мають енергетики людей, які про це писали. Друга група текстів була ще жахливіша – було просто огидно. Це вже були художні тексти, діалогові, де, наприклад, фігурують військові на Азовсталі, а автор додає романтичну лінію. І це реально було неприємно навіть читати. Зрозуміло, що людина бере якийсь сюжет і накладає його на відому подію. Для мене це поза зоною етики. Була середня група текстів, які писали хороші драматурги, яких я знаю. Ці тексти стосувались здебільшого "як і втікала". Їх можна прочитати, достатньо цікаво – але коли ти читаєш 10 текст і він подібний – ти не можеш це порівнювати – сказати, наскільки це якісно художньо", каже Катерина Пенькова.

На думку драматургині, документальні тексти про досвід втечі від війни важливі як певний зріз реальності, як документ. Також варто створювати художні тексти про війну, яких зараз обмаль.

У Варшаві Катерина Пенькова була на читці художнього тексту Ніни Захоженко про Бучу – вважає п’єсу вдалою.

"Безумовно варто пробувати. Ми мусимо віднайти, як писати художні тексти. Чула різні спірні думки про текст Ніни Захоженко. Мені особисто здалось, що він хороший. Це працює. Бачила як цю виставу дивились переважно польські глядачі, плюс якась кількість українських. Вона їх не ретравматизувала – абсолютно адекватно сприймали те, що дивились. Поляки висловлювались, що постановка занурила – змогли відчути, як це. Як переживати цей страх, що відбувається, коли ти чекаєш, коли зайдуть, що буде і т.д. Були нюанси, які навіть я не сприймала – але вцілому вважаю, що це була хороша спроба. Варто це робити. Безумовно буде виходити й гівно, ми будемо помилятись", каже драматургиня.

На думку Катерини, уникнути ретравматизації драматург не може.

"Її взагалі не варто уникати – драматург пише історію так, як вона йому пишеться. Не можна думати, що ось я викину щось із тексту, бо це буде ретравматизувати когось. А вже чи буде це поставлено в Україні, в якому місті це буде поставлено, як сприйматиме це театр, режисер – чи він вважатиме, що, наприклад, у Львові це можна поставити, а в Харкові – ні. Це не питання до драматурга. У мене не було досвіду вистав, які мене ретравматизували настільки, щоби про це говорити. Це ж хірургія певна все одно – щоби дістати проблему – ми маємо її якось викликати. Люди мають побачити в чому проблема, що маємо її якось пережити", каже Катерина.

Читайте також: Важливі прем'єри 2022: як українські театри творили дива під обстрілами

Вважає занадто спрощеними образи росіян, які присутні в сучасних текстах про війну.

"Серед режисерів чомусь є думка, що зараз росіян не можна показувати людьми – що щось є за цим персонажем, що в нього є матір, дівчина, що він десь вчився, щось робив до цієї війни. Персонаж є персонаж, з усім набором характеристик. Якщо включаємо в текст росіянина – маємо пояснити, що це за людина, з чим він прийшов. Не можна робити з цього тотальне зло, людину без рис – а в п’єсах часто бачимо певний набір стереотипів: просто Ваньку з топором, який біжить бити, ґвалтувати, бо "України не має бути, а путін молодець".Читала такі тексти теж. Якісь речі в лоб. На мою думку, це не працює", - каже Катерина.

Наголошує, що часто схематизований образ ворога можна побачити в так званих "агітках" та пропаганді.

"Таке мистецтво безумовно має бути, і воно було – історично, скільки просто артистів їздили з агітаційними концертами – це існувало в будь-яку війну, бо дійсно і воїн потребує розрядки, з чогось черпати свою силу – бачити, що він щось робить не дарма, перебувати в адекватній формі. Так само глядач, пересічний громадянин, який сидить в страху – теж потребує певної розрядки. Гадаю, що це цілком виправдано. Мені як художнику не підходить із цим працювати – не відчуваю задоволення . І глядач має право обирати – чи подивитись йому агітку, чи реальну історію, чи подивитись документальний театр – має бути вибір", каже Катерина Пенькова.

Підтримує Лєну Лягушонкову, що в театрі варто піднімати теми, що пропрацьовують задавлену русофілію.

"До недавнього часу російське апріорі вважалось кращим. Отримували місце в шоті російського драматичного конкурсу "Любимівка" – в Україні вважалось дуже престижним. За замовчуванням, режисер обов’язково зверне увагу на драматурга, який потрапив до "любимівського" шоту. Навіть після 2014 цим не гребували, але звісно ніхто не казав про це прямо – що так, в театрі ми дивимось на те, хто там переміг у Москві. А от отримати місце під сонцем в Україні, не виїжджаючи нікуди, беручи участь лише в українських конкурсах – це була робота на багато років. І про це теж варто говорити", каже Катерина.

На думку Катерини Пенькової, зараз молоді драматурги можуть заявити про себе в Європі, беручи участь у конкурсах. У польському Бидгоші конкурс "Аврора" приймає твори українською мовою.

"Європейцям ми поки що цікаві виключно як нас пожаліти зараз. За кордоном знають Ворожбит, Жадана, Влада Троїцького – вони зараз амбасадори від України. А от молодим драматургам варто постаратись, щоби про них дізнались – тут допомагають конкурси", каже драматургиня.

Драматург Андрій Бондаренко був рідером конкурсу "Липневий мед". Фото: Facebook

Андрій Бондаренко "Проблема сучасних п’єс про війну в тому, що їх поки що недостатньо"

Драматург Андрій Бондаренко також був серед рідерів конкурсу "Липневий мед". В рамках проєкту Джона Фрідмана всесвітньої читки української драми – тексти Бондаренка й інших українських драматургів у 2022 представлені на Заході – в Європі, США, Гонконгу, Австралії. Однією з перших прем’єр в час повномасштабної війни стала вистава його авторства "Ультіма туле" у київському театрі "Колесо". У п’єсі Бондаренко використав містичні історії польського письменника Стефана Грабінського.

"Ультіма туле" – про смерть. Ця п’єса не про війну, але дуже близько – про наше життя, яке маємо. Написав її у 2021 і тоді це якось вже в мене пов’язувалось із війною, яка триває з 2014. На жаль, живемо в такий час, коли тема смерті витає довкола нас, серед нашого побуту – не десь далеко, а дуже близько. І цю тему теж треба якось розглядати, рефлексувати. А після 24 лютого, коли почалась повномасштабна війна –тема смерті стала нашим щоденним життям. Дуже багато людей довкола помирають і багато людей мусять зробити цей вибір – чи готові вони померти – і "Ультіма туле" саме про це", каже Бондаренко.

Вважає, що в Україні поки що мало вартісних п’єс на воєнну тематику.

"Проблема сучасних п’єс про війну в тому, що їх поки що недостатньо. Особисто я також бачу проблему, що вони стандартні. Створився шаблон – збираються документальні історії людей, поєднуються в більшу розповідь. Вони всі розповідають про те саме. І це все важливо й безперечно дуже потрібно. Але варто пробувати різні формати, підходи. Дивитись із різних сторін, як можна цю тему зачепити", – каже Бондаренко.

Читайте також: Український театр за кордоном: вистави і проєкти, які створюють враження про Україну

Звертає увагу, що театри зазвичай не дуже активно ставлять п’єси про сьогодення.

"Якісь театри далі ставлять безтурботні комедії. Але такі комедії також потрібні зараз – аби якось відволіктися теж важлива річ сьогодні. Єдине, що має бути співвідношення – потрібно говорити про актуальність, сучасність, про те, що довкола нас. В комедії не вийде повністю втекти – це може бути маленький нішевий вид відпочинку", каже Бондаренко.

Темами-табу вважає ті, що можуть спрацювати на руку ворогу.

"Коли наші закордонні колеги – Джон Фрідман, який курує проєкт світових читок української драми, просив одного з колег, який зараз воює, написати п’єсу – той довго відмовлявся. Бо якраз те, що він міг написати, було такою темою-табу про певний хаос, абсурд, який він побачив, про некомпетентність, яка ще залишається в наших військах, яка його оточувала, вражала. Але він не хотів про це писати – не тому що є цензура. Ми всі автори розуміємо, що в критичній ситуації потрібно бути дуже обережним – усвідомити, що ти робиш, навіщо. Є певні теми, певні наративи, які використовуються ворогом проти нас – і це просто засоби безпеки в цій кризовій ситуації. Потім, може, ми про це будемо говорити – але зараз це ще занадто небезпечно", каже драматург.

Також, на думку Бондаренка, поки що варто відкласти теми, які поки що неможливо повністю осягнути.

"Щось зможемо повністю усвідомити, зрозуміти, виговорити вже після війни. Якийсь особливо болючий досвід, особливо жахливий. Зараз занадто велика розкіш дати відчувати собі лють чи страх – це все потім прийде після війни. А зараз потрібно робити насамперед щось – допомагати спротиву, війні – і говорити щиро про свій досвід, що тобі болить – ділитись з іншими й говорити про це назовні", каже драматург.

Наголошує, що щирість подачі зачіпає західного глядача, допомагає зрозуміти, що саме відбувається в Україні. Проте в Європі спостерігає іншу призму сприйняття.

"Проблема західної авдиторії, що вони очікують книжкового "стандартного гуманізму". Що росіян мусимо сприймати як людей, помиритись. Європейці, звісно, за Україну, нам співчувають – але мають їхні очевидності, наративи, на які спираються в своєму сприйнятті того, що зараз стається в Україні. Але якщо говорити з ними щиро – вони теж починають відчувати цей біль – він долучає до нашої реальності. Але важливо тонко відчувати їхні емоції, їхній світоглядний бекграунд – не просто їх переконувати, що росія це зло – це треба робити вміло, не напролом. Не очікувати, що ми зараз просто скажемо: Що не бачите – що росіяни вороги? Одразу вони не зрозуміють, бо мають свої очевидності. Свій світогляд. З цим треба працювати довгий час. Це взагалі буде великий і важливий пласт роботи на багато років – змінювати наївне гуманістичне ставлення до росіян", каже Андрій Бондаренко.

Зокрема, проблемними моментами п’єс, які пишуть зараз – вважає схематизацію ворога.

"Інді питають: чому ви так схематично зображуєте ворога – в ньому ж потрібно також бачити людину. Це такі гуманістичні наративи ХХ ст, які сформувались після 2 світових воєн в Європі. І цей такий європейський пацифізм. Якщо ти побачиш у ворогу людину – то він побачить тебе як людину – і війна припиниться. Цей підхід наївний, нам він абсолютно не підходить.

На мою думку, оця демонізація ворога в творах зараз необхідна, бо забезпечує певну адекватність у ситуації війни. Щоби вижити – краще ворога демонузувати, ніж сліпо намагатись побачити в ньому щось людське, попри те, що він тебе вбиває. Зараз українці звичайно сприймають світ чорно-білим. Така правда нашого досвіду", каже драматург.

У Театрі на Лівому березі проводили читку п’єси про війну "Я, дім та інші речі" Володимира Сурая.

Фото: Facebook Театру

Володимир Сурай "Не знаю, чи напишу комедію про війну чи про військо. Для мене це зараз про майбутнє, за яке ще доведеться поборотися"

Драматург Володимир Сурай воює в лавах ЗСУ. У вересні 2023 у Театрі на Лівому березі відбулась читка його п’єси про війну "Я, дім та інші речі". Вважає, що зараз не має бути тем-табу у творах драматургів. Працює над адаптацією п’єси іншого автора, яка піднімає питання: "А що далі, після всього, через що нам довелося пройти? І як ми це далі плануємо творити". Планує поставити її як режисер.

Драматург вважає, що навіть у війну важливо працювати із неоднозначними темами, пропрацьовувати їх.

"Жодних табу, бо шлях заборон – а це не шлях мистецтва. Навіть більше: шлях мистецтва – це підіймати саме ті теми, які можна назвати табуйованими. Про які не прийнято говорити в суспільстві чи, навіть, заборонено, якщо ми маємо на увазі тоталітарне суспільство. Тоді це гостро. Тоді є про що подумати, є предмет розмови. А якщо говорити про ретравматизацію – то в нас її буде викликати абсолютно все, бо війна прийшла в наш дім, ми в ньому живемо і усе в цьому домі нагадуватиме нам про той біль, який усі нормальні люди зараз переживають чи відчувають. Іншого дому в нас немає. Єдине, чого не варто робити – це мовчати. Потрібно говорити, навіть якщо про дещо дуже обережно та делікатно", каже Сурай.

Акцентує на самоцензурі, якщо це стосується тем, що можуть зашкодити саме в контексті повномасштабної війни.

"У мене була така собі внутрішня дискусія під час написання тексту "Я, дім та інші речі". До війни я бачив військо зі сторони, і то був зовсім інший погляд. Коли я побачив деякі речі з середини, то був дещо шокований. Але ось тут я поставив собі табу. Я не вважаю за потрібне і не буду говорити про все це зараз, поки війна триває. Є поламки в кораблі, які не можна відремонтувати на плаву, а потрібно зайти в док. Так само з військом. Щось змінюється на краще з кожним днем, а щось буде дозмінюватися потім", каже драматург.

Ворога, на думку Сурая, варто зображувати об’ємним, повноцінним персонажем.

"Схематичне зображення дуже шкодить, відводить від реальності. Поряд з цим питанням у мене виникає дзеркальне – чи є проблема у схематичному зображенні нами нас самих?.. А вона також є. Це все мало місце бути тоді, в ті перші тижні, коли ми не знали, чи буде на карті світу наша країна завтра. Особисто мене це дещо "підіймало" психологічно – усі ці історії про електрочайники без підставок, огірки, якими збивали ракети і тупих зомбі орків. Навіть, якщо частина з цього усього правда, то не варто перебільшувати, не варто недооцінювати противника, не варто переоцінювати себе. Треба приймати реальність. Чим далі від неї відходиш, тим болючіше повернення. Тим паче, що реальність, як на мене, на нашому боці. Це ворог усіляко воює з реальністю", каже Сурай.

Вважає, що варто ставити комедії про війну.

"Мене на правду більше тривожить зараз комедії "зі старих запасів", ніби ніякої війни немає. Я зараз не надто слідкую за репертуарами, але інколи заходжу, переглядаю – і мені сумно. Ми рік живемо в новому для нас часі, але багато театрів все ще борються з новою реальністю, тримаються за старе, а відтак втрачають можливість розвиватися. Однак, радію, що не всі. Потрібно створювати нові комедії. Комедійне, гумор, іронія – дуже хороші і потужні інструменти. В мене особисто за майже рік служби накопичилося багато вкрай смішних і веселих ситуацій. На п'єсу, шкода, не вистачає, але дає розуміння різнобарвності цієї ситуації, в якій ми опинилися. Сміємося, жартуємо, а потім різко замовкаємо і кожен мовчить про щось своє, доки хтось знову не пожартує. Це життя! Воно таке різне. Я не знаю, чи напишу комедію про війну чи про військо, не знаю чи поставив би, як режисер. Для мене це зараз про майбутнє, за яке ще доведеться поборотися", каже Сурай.

Читайте також: ТЮГ подає голос: театрам потрібні відкриті конкурси директорів

Що передувало

В ефірі програми Рози Саркісян гості означили коло проблем сучасної драматургії про війну. Драматургиня Лєна Лягушонкова, зокрема звернула увагу на карикатурні образи росіян у нових п'єсах та уникання сюжетів, що працюють із "задавленою русофілією". З початку повномасштабного вторгнення Лєна Лягушонкова виїхала в Польщу на запрошення місцевого театру. Створила кілька документальних п’єс, разом із режисером Максимом Голенком поставила у Штутгарті виставу "Мать Горького" – про Донбас від 90-х і до початку війни. Нещодавно дописала п’єсу, яку присвятила проблемі російсько-української війни, для якої взяла умовно табуйовану тему – в основній частині твору розповіла історію російського вояка і його матері.

Драматургиня Лєна Лягушонкова описала в творі матір росіянина. Фото: Facebook Лєни Лягушонкової

За тему Лягушонкова взялася, бо вважає, що ця проблема має бути розкрита в театрі.

"Бракує теми, де ми працюємо із внутрішньою задавленою русофілією. Через це взяла тему російських матерів, солдат російських – зрозуміла, що ніхто крім мене за неї не візьметься. У творах драматургів росіяни виходять суцільним шматком зла – це все надто спрощує. Коли в Туреччині був землетрус – це дуже страшно, але це нерукотворне зло. А тут ти розумієш, що війну нам влаштували люди. Це те, що з нами буде дуже довго – і ми повинні в цьому розібратись. І те, що вони тупі від природи – це агітаційна комедія. Чарлі Чаплін знімав агітки – вони високого рівня і вони мають право на існування. Але ми маємо розвивати тему далі – досліджувати, чому вона такі злі, чому так трапилось, чому вони з нами так учиняли і чому ми давали так робити", – сказала в ефірі Лягушонкова.

Також Лягушонкова, вистави якої ставлять за кордоном, звернула увагу, що окрім самого факту презентації України в Європі – варто замислюватись про потрапляння в поле екзотизації.

"Перші твори українців про війну були про досвід – умовно "як я виїжджала звідкісь". Це такі собі щоденники. Вони всі схожі. Виникає питання: це історичний документ чи вони мають певну художню значущість. Бо їх презентують в Європі оптом – і коли нема імен то ти з’являєшся в пастці екзотизації "українська програма". Скажімо, росіянин Кирил Сєрєбренніков має ім’я – а ми ні. Перед нами є досвід білорусів, які рік тому мали широку дорогу в Європі – але вони не дали імен, за які боролись би як за Сєрєбреннікова. Зараз у Європі з жалістю дивляться вистави про білоруські протести. Нам потрібно, щоби з’являлись бренди, імена – тоді зможемо вийти за рамки "української програми", – висловилась драматургиня.

Реклама:

Головне сьогодні