Добровільна відмова від наукового ступеня: відмова від кваліфікації чи відповідальності?

Гарячі дискусії розгорнулися в Україні стосовно обвинувачень у плагіаті щойно призначеного міністра освіти і науки Лісового.

Ситуація дійсно досить унікальна: саме в тому міністерстві, яке має навести лад у тій сфері, де такі речі абсолютно неприпустимі, міністр може виявитись… як би це більш-менш пристойно висловити – в середовищі "конфлікту інтересів"!  А на нього покладали такі надії! Дискусії в інтернет-середовищі стали ще гарячими, ще більш неприємними. 

І от запропоновано "геніальний" вихід – Лісовий сам добровільно відмовляється від тої клятої дисертації і від того наукового ступеня! – Заберіть, мовляв, ці ваші подачки – не така вже й велика та доплата за ступінь, обійдусь я без неї, аби залишитись міністром!

Знайшлись навіть такі, хто сприйняв це мало не як подвиг, свого роду самопожертву, демонструючи тим самим, свою повну неповагу і до науки, і до тих, хто в ній працює. Адже йдеться зовсім не про подарунок чи нагороду.

Адже що це таке – науковий ступінь? Українська Вікіпедія визначає його як державне визнання рівня кваліфікації вченого.

В інших країнах небезпідставно вважають, що слово "державне" тут зайве, бо йдеться перш за все про визнання науковою спільнотою – людьми, достатньо компетентними у відповідній галузі наукового знання. Але в цьому випадку мова не про це.

Не тільки в науці, у будь-якій галузі, де ціниться кваліфікація і рівень компетентності людини, важко собі уявити особистість, яка добровільно відмовляється від визнання фахівцями рівня її кваліфікації. Тож те, з якою готовністю уряд підтримав ідею Лісового, доповнивши Порядок підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук ще п. 50., який передбачив можливість добровільно позбавлятися наукового ступеня як від зайвого клопоту (Вже 19 травня рішенням Кабміну до старого тексту просто дописали: "Добровільна відмова від наукового ступеня"). 

Тим самим наш уряд продемонстрував не тільки явне нерозуміння специфіки того, що відбувається в середовищі науковців, але й повну зневагу до кваліфікації дослідника, як такої.

Міністри зопалу схопились за можливість, як їм здалося, швидко позбавитись від необхідності розбиратись у суті справи. Але насправді це ілюзія, яка призвела до помилки, яка матиме довготривалі наслідки.

Абсурдність ситуації можна зрозуміти з простої аналогії. Адже що таке плагіат? – Це, по-суті, крадіжка чужого. Але чи можна собі уявити, що на судовому засіданні, де обговорюється міра покарання грабіжника чиєїсь квартири, обвинувачений  "добровільно відмовляється" від вкраденого, а суддя у зв’язку з цим визнає його не винним у пограбуванні?

Такого не можна уявити навіть у зовсім корумпованому суді, а от щодо науки це чомусь декому видається цілком нормальним. 

Узаконивши винахідливу спробу Лісового вискочити сухим з води, уряд фактично закріпив простий спосіб уникнення від відповідальності за порушення наукової етики і академічної добропорядності. Крім того, що це аморально само по собі, це може викликати і певні проблеми і у взаємовідносинах з європейськими партнерами. Адже така політика повністю протилежна до тенденцій, які все виразніше проявляються у світі, де все більшою мірою запроваджуються заходи із боротьби з такими порушеннями.

Так у Товаристві ім. Макса Планка (наукове об’єднання в Німеччині, багато в чому аналогічне нашій НАН України) запроваджено чітку систему покарань за порушення норм наукової етики, починаючи від суто морально-етичних – для незначних порушень – і закінчуючи суворими адміністративними заходами.

Попри вимоги дуже уважно і делікатно розбиратися з кожним конкретним порушенням і навіть підозрою на порушення, в разі підтвердження його свідомого вчинення, (наприклад, того ж плагіату), Сенат товариства ухвалює рішення про екстраординарне звільнення порушника з роботи в його установах, анулювання контракту з ним, навіть про недопущення його на територію планківських інститутів. 

Звичайно, у нас всі ці дискусії стосуються конкретних особистостей, їхнього морального права займати відповідальні посади, ухвалювати важливі рішення. Але ними підтверджується і той факт, на який наукознавці вже не раз звертали увагу: весь нинішній механізм формування і реалізації державної наукової і науково-технологічної політики в нашій країні потребує серйозних  змін, адже наука в ньому виявилась затисненою лещатами бюрократичних втручань і формул, яскравим прикладом яких є, зокрема, просякнута корупцією державна система підготовки і атестації наукових кадрів.

Життя підтверджує, спроби вирішити її проблеми, забезпечити якість і прозорість її роботи суто бюрократичними методами регулювання, незаперечно продемонстрували свою неспроможність.

Напевне, тут варто було б уважніше придивитись до того, як це робиться в передових країнах Заходу, які вважають недоречним надавати їй державного статусу і неприпустимим втручання працівників органів державного управління в процеси оцінки наукових робіт та атестації дослідників. 

Олександр Попович, наукознавець, доктор економічних наук, заслужений діяч науки і техніки України, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Читайте також: "Рефлорація" українських плагіаторів, або як "рятували рядового" Л