Ракетні удари по Пушкіну

Днями колега написав про те, що зруйновано школу у Комишувасі Запорізької області, в якій він вчився. Як і багато хто з нас, він досі пам’ятає до дрібниць, як йшов у 1 клас – забув ручку і писав олівцем, а потім у молодшій школі вчився на самі "п’ятірки". Як і багато хто з нас, колега зберігає чимало спогадів про свою першу школу. І те, що її більше немає, сприйняв як особисту трагедію. 

І я його добре розумію. Бо нещодавно така ж особиста втрата сталася і в нашій родині, коли росіяни влучили у черговий "військовий об’єкт" або "центр прийняття рішень" – звичайну сільську школу у смт Покровське на Дніпропетровщині. Так склалося, що саме у цій школі 10 років вчилася моя мама. 

Вона з теплом згадує цей період. Розповідала, як вони з однокласниками залишали на своїх партах різні таємні позначки – потайки, щоб не бачили вчителі. А коли випускалися, знаходили ці позначки, прощалися з ними. Бо школу свою справді любили – як всі невеличкі сільські навчальні заклади, де всі один одного знають, а вчителі живуть по сусідству та приходять в гості на вихідні та свята.

Класним керівником у мами був вчитель російської мови та літератури. Хоч із закінчення школи минуло вже понад 50 років, мама досі пам’ятає його прізвище та ім’я-по-батькові: Петро Степанович Терещенко. І зовнішність його пам’ятає: високий, худорлявий, не дуже гарний, схожий на птаха, бо коли щось декламував, розмахував руками, наче крилами. Діти його так і прозвали – Чорногуз. Але свою незграбність вчитель компенсував пасіонарністю, з якою розповідав про російських письменників та поетів – Белінського, Грибоєдова, Пушкіна та Чехова. А коли читав вірші, клас завмирав – так це було проникливо і чуттєво. Як не закохатися у російську літературу з таким педагогом? 

Чи міг Петро Степанович або його учні передбачити, що за кілька десятків років школа у Покровському, де він розповідав про російську культуру, перестане існувати через підступний ракетний удар? Тих самих росіян, шанобливе ставлення до яких він прищеплював своїм вихованцям.  

За даними Міносвіти, станом на липень 2023 року, в Україні через військову агресію Росії вщент зруйновано 180 шкіл, понад 1,3 тисячі – пошкоджено. Найбільше дісталося навчальним закладам у традиційно російськомовних містах України – на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі, Миколаївщині. Там теж ще донедавна вивчали російську мову і літературу та вчили напам’ять вірші Пушкіна. 

З кожною російською ракетою, яка потрапляє до української школи, залишається все менше тих, хто говорить російською і читає російські книжки. Окупанти роблять усе, щоб самі прізвища російських письменників та поетів викликали блювотний рефлекс та бажання викинути їхні книжки на смітник або розпалити ними грубку. Руйнуючи наші школи, вони власними руками руйнують міф про велич російської культури. Який, власне, з самого початку був міфом.

Я не знаю, чи скоро відбудують мамину школу у Покровському, "Красну школу" у Комишувасі та сотні інших шкіл, понівечених російськими варварами. Але точно знаю, що ні мама, ні я, ні мої діти не прочитають більше жодного рядка з творів Пушкіна чи Лермонтова, Чехова чи Толстого. Бо наші сльози за загиблими школами висохнуть. А ненависть до ворогів та всього, що з ними пов’язано, залишиться на століття.

Вікторія Чирва, журналістка, спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.