"Документальне кіно напружує мозок, а ігрове працює через відчуття". Режисер одіозної "Бучі" пояснює доцільність свого фільму

Чи етично відтворювати насилля і страждання у художньому фільмі одразу по реальній бучанській трагедії? Хто має і не має права знімати таке кіно? Як знімати фільм-вигадку про живий біль, коли ще не всі жертви ідентифіковані, а ті, хто вижили після російських звірств, можуть травмуватися знову?

Фільм "Буча" викликав такі дискусії і набув ознак одіозності ще на початку створення. Кожна нова комунікація стрічки – чи то постер, чи то трейлер – здіймали шквал обурень. Одразу по першій, фактично закритій, українській прем'єрі, більшість кінокритиків випустила рецензії на тему "Що не так з фільмом "Буча".

Та попри це, резонансна стрічка таки вийшла в широкий український кінопрокат. І хоч продюсери фільму відмовились назвати УП.Культура суму зборів після першого вікенду, соцмережі рясніють глядацькими обговореннями.

Спеціально для УП.Культура кінокритикиня Соня Вселюбська поспілкувалась із режисером фільму "Буча", колишнім рекламником і продюсером комедій Станіславом Тіуновим.

Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!

Про що фільм?

"Шлях до раю починається в пеклі". Цією алюзією до "Божественної комедії" Данте Аліг'єрі починається історія громадянина Казахстану литовського походження Костянтина Гудаускаса. Він випадково опинився в Бучі на початку російського вторгнення 2022 року. З приходом окупантів Костянтин використовує свій паспорт, щоб рятувати українців. Ім’я героя – не вигадане. Костянтин Гудаускас – реальний волонтер.

Найбільший лиходій – жорстокий полковник російського ФСБ у виконанні В'ячеслава Довженка, який влаштовує в місті терор. Натомість Костянтин проявляє неабияку мужність та рятує понад двісті людей.

Творці фільму "Буча" заявляли, що прагнуть відтворити якомога реалістичніше жахи війни. До розробок сюжету залучали свідчення людей, що потрапили в окупацію, зйомки відбувались на деокупованій Київщині. Навіть форму на акторах, що грали російських окупантів, використали справжню, трофейну.

- За останній місяць у вас було дві урочисті події: прем'єра на Варшавському кінофестивалі та перший публічний показ у Києві. Розкажіть, якою була реакція за кордоном та вдома?

- За сорок років Варшавського кінофестивалю лише вдруге стався sold out на показ. Нам довелось доставляти стільці в залу, щоб вмістити більше людей. Здається, це показує, наскільки поляки й українська громада підтримують нас.

На прем'єру в Києві прийшли приблизно тисяча людей. Доволі цікавий досвід, який змінив позиціювання фільму. Коли ми створювали цей проєкт, ми думали, що він буде працювати на міжнародну аудиторію, боротись з пропагандою. Ми так і називали його – "art against propaganda". Врешті виявилось, що цей фільм в Україні ще важливіший.

Розумієте, фільм "Буча" – це машина часу. Він повертає українців на початок війни й показує, як ми всі були одним цілим і вистояли перед ворогом у той час. Додаткова й дуже важлива частина фільму – це його лікувальний ефект.

Багато українців бояться говорити про травми, згадувати про них, для них взагалі слово "Буча" – це вже тригер. А коли люди набираються сил та йдуть на фільм переборювати свої страхи, вони починають жити повноцінним життям, наповненим любов'ю й силами.

А щоб вижити в цій війні далі, треба мати сили. Але де взяти сили на виживання в цій війні, коли ти боїшся чогось?

Вважаю, ці складові фільму – флагмани нашого кінотеатрального прокату. Ми на радіостанції навіть придумали такий хештег: "повномасштабний кінопрокат". Так само, як ворог повномасштабно напав на нас, ми таким же чином боремось із ним, але за допомогою арту: кіно, мистецтва, музики.

- Пам'ятаю, команда фільму висловлювала бажання подаватись на "кінофестивалі класу А", які мають суворі обмеженнями на допрем'єрні покази. Ви робили спеціальні покази по всьому світу, тоді як в Україні був лише один показ на кінофестивалі від Держкіно "Cinema for Victory". Мені цікаво, з чим була пов'язана така обмеженість показів?

- На той час показували робочі матеріали фільму. Щось було недофарбовано, десь не було фінальної комп'ютерної графіки чи титрів. Є право показувати не фінальну версію, але при цьому поставити дисклеймер, що це робочі матеріали фільму. Абсолютно нормальна практика.

- А в Україні ви показували готову версію?

- Це було поза фестивалем, як особливий показ. Також нас попросили показати її для, здається, адміністрації президента.

Я пам'ятаю, що були тоді люди, які вважали, що кіно не на часі. Знайшли, до чого дочепитись, придумали собі щось. Ми тоді з Олександром Щуром (прим. – сценарист фільму) були в США, тому на показі особисто не були. Врешті, як мені сказали, там були стоячі овації, попри намагання щось заблокувати. Все пройшло добре.

- "Буча" – ваш повнометражний режисерський кінодебют, а до цього ви працювали в ролі продюсера таких фільмів, як "Побачення у Вегасі" та "Продюсер". Не страшно вам було братися за такий великий проєкт? Як ваш професійний бекграунд допоміг чи завадив вам у режисерському кріслі?


- Знаєте, кожен досвід – це досвід. Я не розділяю досвід на позитивне чи негативне, адже це все період життя. Звичайно, що більше досвіду, то легше рухатись далі.

Як я наважився? Ви знаєте, тут сама історія вибрала мене, а не я вибрав історію. Олександр Щур, коли почав працювати над сценарієм, запросив мене на зустріч з Констянтином. У мене стався переломний момент, коли я почув його історії. Костянтин показав місця, де він їздив, де ховав людей. Я відчув цю атмосферу часів окупації, і це стало усвідомленням, що я маю взятись за цей проєкт.

Тоді я ще займався волонтерством у благодійному фонді, але вже влітку ми почали готуватись з Олександром і зняли тизер. Відтоді це стало моїм життям, моїм основним і найважливішим проєктом.

- Поговоримо про сам фільм та його виробництво. Насамперед я хочу підкреслити масштабний і, гадаю, непростий продакшн завдовжки в майже два з половиною роки. У фільмі безліч локацій, ефектів, статистів, головний актор взагалі іноземець, і зрештою сама тема – гіперчутлива для суспільства.

Хочу вас попросити зрезюмувати загальне враження від тривалої роботи та описати атмосферу на майданчику під час зйомок.

- Найголовніше в кіно це підготуватись. Тобто створити режисерську експлікацію, зробити сторіборд, попрацювати з акторами, композитором, з оператором, продумати рух камери, і на майданчику можна вже просто робити заплановане. А потім постпродакшн, і так проходять 2,5 року життя.

Ми працювали командою, яка розуміла мене та важливість цього проєкту. Тому навіть коли приїжджаєш на майданчик після трьох годин сну, є чіткі мотиваційні цілі. Я завжди кажу в своїх інтерв'ю, що це не моє кіно, а кіно всієї України. Це наше кіно, в майбутньому чи вже, стає історичним, його будуть переглядати люди. Тому його просто неможливо було зробити погано.

І я думаю, тоді глядач відчував би цю фейковість. Кіно – це ж про відчуття. Я вчора заходив у зал, а там 200 людей майже не дихають, і ти прямо чуєш їхнє серцебиття. Ось тоді ти розумієш, що зробив все правильно.

- Про "Бучу" почали говорити ще задовго до закінчення зйомок. Зокрема і про те, що ви вносите зміни в сценарій, попри те що історія заснована на реальних подіях. Розкажіть, чим було зумовлене це рішення та як це виглядало на практиці?

- З приводу сценарію це якась неправдоподібна інформація. Звісно, від першого до останнього драфта в сценарії є зміни, але структура арки головного героя, події – ніколи не змінювались, бо це історія на реальних подіях.

Не знаю, звідки у вас ця інформація, тому просто можемо "next question", як каже Бред Пітт.

- Також відомо, що в певний момент ви почали залучати супервайзерів та психологів на зйомки.

- Психологів на майданчику в нас не було, бо, скажу вам чесно, ми не мали часу, кожна секунда була запланована. Тому всі консультації були на етапі предпродакшну.

Але зараз з нами працює психолог Анна Мартиненко. Психолог на етапі препродакшна і вже після.

- Ви намагались максимально реалістично відтворити події березня 2022 на екрані. Під час перегляду я зловила себе на думці, що (свідомо чи ні) ви намагались заповнити цим фільмом нестачу документальних відео з Бучі. Адже, на відміну від Маріуполя, професійних відео з періоду окупації Київщини не так багато. Чи може, на вашу думку, ігрове кіно працювати рівноправно з документальним?

- Це два абсолютно різних жанри, і дуже рідко можна знайти людей, які люблять і документальне кіно, і художнє.

Наш фільм вже два роки працює як політична зброя. Покази дали великий результат як у політичній індустрії, так і серед глядачів, які, скажімо, не цікавляться політикою. Під час наших подорожей виявилось, що інколи люди взагалі не знають, де знаходиться Буча й що там трапилось.

Потім вони розповсюджують ці знання і поступово це працює. Мабуть, не так швидко, як нам би хотілось, але у нас і нема бюджетів, як у Російської Федерації, на пропаганду. Професіоналізм пропаганди й кількість бюджетів абсолютно різні, але це не означає, що ми маємо здатись і нічого не робити. Навпаки, це доводить, що таких фільмів має бути багато, і всі вони будуть боротись з пропагандою.

Ігровому кіно легше затягнути глядача, змінити його свідомість, показати різницю між добром і злом. Але різниця між нами та Росією в тому, що ми кажемо правду.

- Тобто в вашому розумінні, ігрове кіно в цьому контексті працює сильніше і влучніше саме тому, що йому легше затягнути в кінотеатри закордонного глядача?

- Так, і це показує практика. Знаєте, мені здається, в документальному кіно треба оцінювати факти, напружувати мозок, а ігрове кіно, воно працює через відчуття. Ти емоційно синхронізуєш себе з якимось героєм чи подією. Люди все-таки люблять більше ігрове кіно, тому через такі емоції легше до них достукатись.

- А ви документальне кіно любите, українське зокрема?

- Ви знаєте, не дуже. Може, Буча тоді й була б документальним фільмом. Мені все-таки подобаються світи, які може створити режисер чи творча команда і занурити в інший світ.

- Документальне кіно теж може занурювати у світи, викликати емоції, творчо опрацьовувати реальність...

- Це режисура, але крізь призму документалістики. Все-таки, в документалістиці у тебе більш завʼязані руки і ти можеш оперувати тільки тим, що є в реальності. Зокрема, це хронометраж, бо мені здається неможливо зробити двогодинний документальний фільм. Оскільки люди звикли, що вони мають бути коротші. Тобто в документалістиці існують свої правила гри, які обмежують творчість, а коли творчість обмежена, неможливо донести все те, що є в голові.

- В Україні точиться дискусія про те, чи етично творчо опрацьовувати події війни, водночас перебуваючи під впливом цієї війни. З якими етичними викликами стикнулись ви як режисер, чи поставили ви собі певні табу?

- В нас немає відвертої жорстокості в фільмі, і це не про табу, а про те, що це не треба глядачеві. Знов таки, наше кіно – про позитивну емоцію, яка виникає після нашого фільму. Бо людина усвідомлює, що звільнення Бучі це наче тизер того, як ми будемо себе відчувати при звільненні всієї України.

Я точно не хотів, щоб була натуралістична важкість. Класно коли глядач може собі уявити все сам, бо мозок – найкращий кінотеатр. Краще, ніж ти уявив собі якусь сцену в голові, не робить ані Крістофер Нолан, ані Рідлі Скотт. Тому такі речі були закладені, і сподіваюсь, що вони спрацюють і глядач їх оцінить.

- Я переглянула критику на ваш фільм (а також колективну заяву українських кінематографістів у 2022му). Основна її засторога – розмивання етичної рамки, несвоєчасний наратив, абсолютизація страждань лише однієї частини українців і знецінення цим страждань мешканців інших регіонів. Як ви формулюєте свою етичну позицію у відображення відкритої форми насилля у "Бучі"?

- З великої кількості показів – жодного разу не було відгуків які ви озвучуєте.

Ми робили спеціальний показ для бучанців, які пережили окупацію, і вони всі сказали, що цей фільм має побачити кожен. Це стало одним з наших слоганів, ми показували цей фільм головному управлінню розвідки. Кирило Олексійович (Буданов – ред.) його дивився, команда Залужного, і всі повторювали, що це наша зброя. Те ж саме казали українські військові. Один захисник тиснув нам руку з заплаканими очима і сказав, що це важливо, таке кіно показувати, і він розуміє, для чого він бореться.

Донька Ірини Фількіної знайшла в собі сили пережити смерть мами, подивитись фільм і почати говорити про нього, бо це важливо. То чому інші українці не можуть знайти ці сили? Перебороти ці страхи й рухатись далі, бо якщо їх не перебороти – є ризик залишитися в позиції жертви.

- Гадаю, деякі люди дійсно не хочуть себе травмувати. У когось діагноз чи підозра на ПТСР після пережитого. Вважаєте, людям варти переступити через це?

- Ще раз – не травмуватися, а лікуватися. Абстрагуймося від "Бучі". Умовно, ви боїтесь висоти, і якщо ви не підніметесь за все своє життя на дев'ятий поверх, ви ніколи не будете спокійно жити, це буде вас душити зсередини. Тільки переживши страх висоти, ви зможете рухатись далі.

Одна жінка на показі в Сан Дієго прийшла з точно таким же меседжем. Потім писала, що почала по-іншому дихати, адже переборола цей страх. Врешті, люди мають через це пройти, з цим чи іншим фільмом, чи взагалі з психологом, але це необхідно, щоб почати бути сильними. А на ефірі в радіостанції один з ведучих був зі своїм 13-ти річним сином, який після перегляду сказав татові що дуже задоволений, бо раніше боявся говорити на цю тему. Розумієте?

У нас є така штука, яка залишилась ще з Радянського союзу, як замовчувати речі. Але ж так проблеми не вирішуються. Звісно ми нікого не змушуємо і поважаємо думку людей, які вирішили це не дивитись це, бо знають що їх це призведе до проблем.

- Ви розказали про 13ти річну дитину і я раптом зацікавилась, яке у фільму вікове обмеження, і чи стоїть перед ним trigger warning?

- Я не можу вам дати точну відповідь. Думаю, можна з 13 років, краще запитати у продюсера.

А щодо trigger warning – у нас немає насилля, це не про насилля. Певно, щось може тригернути, якесь вбивство чи акт, але сьогодні українця, якій вже стільки живе в війні – може тригернути все.

(Фільм має вікове обмеження 16+ – прим. ред.)

- На останнє хотіла запитати які у вас плани після прокату, чи буде фільм на стримінгах. Та чи працюєте ви вже над чимось новим?

- В нас планується кінотеатральний прокат в наступному році у Польщі, Португалії. Інші території поки не підтверджені. І так, в нас будуть і стримінг і телебачення, але в наступному році. Також планується велика американська прем'єра, зараз йдуть активні перемовини на кіноринку в Лос-Анджелесі чи в Лас-Вегасі. Втім це залежить від того як пройде в Український прокат. Важлива підтримка українського глядача, адже це буде прикладом для всього світу як цей продукт, цей контент, арт, мистецтво сприймуть в Україні.

Щодо наступного проєкту, я сподіваюсь повернутись до ідеї яка існувала ще до "Бучі". Думаю, це станеться після перемоги.