Навіщо росіянам українські діти

Мене, як засновника та керівника Save Ukraine – найбільшої мережі порятунку дітей від війни в Україні, часто запитують щодо причин і механізмів депортації українських дітей. Особливо важко зрозуміти це західній аудиторії. Що таке депортація? Як росіяни вивозять українських дітей? І, головне, навіщо вони це роблять?

З 2014 року 20% українських дітей живуть на окупованих територіях або були переміщені у російську федерацію чи на окуповані території. Серед врятованих Save Ukraine дітей – десятки тисяч із зони бойових дій.

Ми вже повернули більше 200 дітей з росії та окупованих територій України. І наші рятувальні місії тривають. Фахівці Save Ukraine з перших вуст дізнаються про жахливі злочини росіян проти наших дітей.

У 2014 році майже мільйон дітей опинилися на окупованих територіях Криму, Донеччини і Луганщини. А скільки з них було депортовано до росії, досі невідомо. Дітям, переміщеним після 2014 року, постійно "промивали мізки". І тепер деяких з цих дітей мілітаризують та використовують як зброю проти своїх співвітчизників-українців. Ці діти воюють на боці росії.

Навіть за цілий місяць до повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року росія активно переміщала людей з окупованих Донецької та Луганської областей. За нашими даними, впродовж лютого минулого року росіяни депортували 58 422 дитини! А після повномасштабного вторгнення у 2022 році масштаби цих переміщень різко зросли.

Росіяни відкрито повідомляли про перевезення українських дітей під приводом евакуації. Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт російської омбудсменки з прав дитини Марії Львової-Бєлової за примусове переміщення українських дітей. Попри це вона заявила, що росія зареєструвала 744 тисячі дітей на своїй території з моменту свого повномасштабного вторгнення. Бєлова також заявила, що не надаватиме українській стороні ніякої інформації щодо цих дітей.

Щоб пояснити дії росіян, маємо згадати історію та старі військові конфлікти.

Як росіяни перетворюють українських дітей на девшірме-рабів

Нинішня війна багато в чому стала першою. Після завершення Другої світової це перша в Європі війна з використанням такої кількості зброї. Це перша в Європі за останні 80 років війна за кількістю жертв та масштабами руйнувань.

Україна стала країною №1 за площею замінованих територій за останні десятиліття. Це перша війна, де майже виключена можливість для повернення додому депортованих дорослих і дітей, більшість яких були змушені взяти російське громадянство й стали юридично поневоленими й обмеженими в праві повернутись на Батьківщину. І це перша за 80 років війна, де окупант формує свою армію із людей, які опинилися на окупованих територіях.

Саме цей елемент війни є найбільш трагічним для України. Іноземцям важко повірити у те, що цивільне населення на окупованих українських територіях позбавляється права вибору й фактично стає поневоленим.

Причина нерозуміння міжнародною спільнотою справжнього підґрунтя процесів – застосування політиками та експертами для аналізу подій нинішньої війни історичного досвіду Першої та Другої світових воєн. Але подібних прецедентів не було в європейській історії вже понад 500 років.

Основа такої російської політики сягає корінням набагато глибше – в часи Монгольської імперії – від 240-річного монгольського ярма у XIII-XV століттях пращури сучасних росіян отримали значний політичний та ментальний спадок.

Сьогоднішня "Юнармія" – в певному сенсі – копія військових підрозділів з полоненої молоді. Українським дітям "промивають мізки" і погрожують зашити роти "чорними нитками" за погані слова на адресу окупантів. Як наслідок, за кілька місяців вивезений педагогами студент місцевого ПТУ Денис Костєв був доведений до стану, коли прославляє російського президента.

У Німеччині на нього чекає його хрещена, бабуся і старший брат, але хлопця не вдалося повернути. Таких випадків – сотні тисяч. Загалом з 2014 року під впливом російської пропаганди на окупованих територіях та в росії опинились близько 1,5 млн українських дітей.

Монголо-татарське рабство та політика асиміляції

Монголо-татари, а потім золотоординці ділили людей на поневолених землях на три категорії: тих, хто чинить опір; тих, хто сплачує данину; та тих, хто перетворюється на рабів.

Перших вбивали після захоплення земель. Другі залишались в містах і сплачували данину. Треті, зокрема жінки, дівчата і хлопчики, ставали рабами монголо-татар. Частину з них продавали на Схід.

Частина працювала в ремісничому виробництві, на полях або ставала слугами феодалів. Через одне-два покоління діти й онуки захоплених рабів отримували свободу і могли йти до війська, яке захоплювало нові території та збирало данину. Цілком можливо, що нащадки вигнаних у рабство вихідців із поневолених земель, зокрема, Київської Русі, вбивали своїх родичів.

Османські девшірме

Такі ж ситуації ймовірно виникали під час наступу на батьківщину поневолених християнських дітей, яких захопили війська Османської імперії на землях, які зараз входять до складу України, Болгарії, Сербії, Боснії, Греції, Вірменії, Грузії.

У XIV столітті яничари – основа регулярної армії Османської імперії – захоплювали дітей, яких називали девшірме: вони, фактично, були рабами, які служили у палаці або війську. Кращих з них відбирали до яничарів.

Викрадені діти 7-8 років вивчали мусульманські традиції, а потім ще 8 років освоювали військову справу, після чого зараховувались до яничарів. Християнські підрозділи використовувались переважно в Азії, а азійські – в Європі. Давньоєгипетське військо мамлюків формувалось за тим же принципом: з поневолених дітей, захоплених серед інших, на територіях, які зараз входять до складу України та Грузії.

Едіпове питання

Убивство дитиною свого батька, яка не знає, що це рідний батько – давня історія. 2400 років тому давньогрецький драматург Софокл написав трагедію про царя Едіпа, якого виховали названі батьки, і який не знаючи про це, вбив свого біологічного батька.

Нагадаю коротко: після народження хлопчика його батько, давньоєгипетський цар Лай, дізнався про пророцтво, яке віщувало, що він помре від рук свого сина, і наказав позбутись дитини. Однак підлеглий Лая пошкодував хлопчика і віддав його пастуху.

Дитину назвали Едіпом, згодом його усиновила давньогрецька царська родина. Едіп дізнався від оракула про пророцтво, що він вб‘є свого батька та одружиться зі своєю матір'ю. Намагаючись відвернути трагедію, він тікає з прийомної сім‘ї й на своєму шляху зустрічає колісницю свого "біологічного" батька Лая. Через суперечку вбиває його, не знаючи, що Лай – це його справжній батько.

Ця давня історія умовно відбувається сьогодні з нашими дітьми на окупованих територіях, оскільки хлопці, які у 2014 році були маленькими дітьми, сьогодні воюють на боці російської армії проти України.

Люди як ресурс

Як для Османської та Монгольської імперій, для росіян люди із захоплених територій – ресурс. Російська влада і сьогодні, як яничар, відправляє на війну в Європу мешканців азіатської частини росії. Ми бачили, що захоплювати Київ прийшли саме буряти та якути.

Росія, як і монголо-татари та османи, використовує населення ОРДЛО для військових дій проти Збройних Сил України. За даними чиновників ОРДЛО, з 2014 по 2022 рік загинули щонайменше 6500 мобілізованих. До 2014 року це – громадяни України. Втрати так званої "ДНР" у 2022 році склали 4100 людей, дані по так званій "ЛНР" не розголошуються.

Відомо, що з початку повномасштабного вторгнення загинули близько 20 тисяч мешканців лише однієї Горлівки. Серед них є і ті, хто нещодавно навчався в школі. Ті діти, які народились у 2005 році в незалежній Україні, в Криму та на нині окупованих частинах Донецької й Луганської областей, цього року вже можуть бути мобілізовані для війни проти своїх земляків.

Мобілізація на війну примусово навернутих у російське громадянство громадян з Україною є сучасною формою використання полонених Монгольською та Османською імперіями.

Росія "перевершила" Німеччину

Однією з причин, чому іноземні політики та експерти не розуміють глибини гуманітарної кризи, є апеляція до досвіду Другої світової війни. Після завершення війни у Німеччині було звільнено 6,795 млн військовополонених і жертв примусової праці. Найчисельнішою групою були громадяни СРСР – це 2,23 млн людей.

Крім того, у Німеччині опинились 1,6 млн поляків, 1,2 млн французів, 700 тисяч італійців, 250 тисяч чехів, понад 300 тисяч нідерландців, 300 тисяч бельгійців та інших. Повернення на батьківщину французьких, бельгійських, нідерландських, британських та італійських громадян відбулось доволі швидко. Наприклад, через місяць після закінчення війни у Францію повернулись 97% з 1,2 млн французів, які знаходились у Німеччині.

Зовсім інакше йшов процес повернення додому громадян СРСР та інших країн соцтабору. Західні союзники не розуміли, чому колишні полонені відмовлялися повертатись у свої країни, і впродовж майже двох років тривав процес примусової репатріації. Тобто питання надання німецького громадянства полоненим взагалі не стояло.

На відміну від Німеччини 1940-х, росія 2010-х для громадян України з окупованого Донбасу як пріоритетний юридичний статус пропонує отримати російське громадянство, а можливість повернення на батьківщину розглядається як малоймовірний варіант. У 2014-2021 роках російське громадянство отримали 978 тисяч мешканців окупованої частини Донбасу, ще 1,2 млн отримали посвідку на проживання на російській території – це 60% довоєнного населення окупованого регіону.

Добровільна паспортизація населення почалась в середні 2000-х, коли охочим мешканцям Криму без особливих перевірок надавали російський паспорт. Про масштабні зусилля росіян надати свій паспорт кримчанам вказує масове відкриття мобільних пунктів паспортизації навіть у бібліотеках.

Після окупації Криму у 2014 році російська влада створила механізми, які дозволили у стислі строки змусити отримати російське громадянство тих, хто його ще не мав. Життя на півострові без російського паспорта стало набагато складнішим. Щоб громадянину України влаштуватись на роботу, потрібно спочатку в органах МВС отримати дозвіл на працю, що не завжди було можливим.

Без російського паспорта неможливо укласти угоду про надання будь-яких комунальних послуг: від енергопостачання до вивезення сміття. Наступним кроком стала вимога до мешканців Криму повідомити російські правоохоронні органи про наявність українського громадянства – тим, хто не відмовився від паспорта України, загрожував штраф у розмірі понад $2300 або 400 годин громадських робіт.

Така ж тактика примусу до прийняття російського громадянства використовується в окупованих частинах Запорізької та Херсонської областей. Офіційно працювати та отримувати соціальні виплати там можливо, лише маючи російський паспорт. Паспорт повинні отримати й школярі. Їм не дадуть атестат без "підтвердження" особи російським паспортом.

Новітні "ворота неповернення"

Росія робить все для того, щоб задокументувати отримання влади над громадянами України. І паспорт є підтвердженням цього.

Разом з російським паспортом громадянин України втрачає всі свободи, які він мав в Україні. Він не може відмовитись від мобілізації на війну проти свого ж народу. Історія війни знає випадки, коли один брат служив у ЗСУ, інший – завербований ПВК "Вагнер".

З російським паспортом у поліцейській державі громадяни змушені будуть йти на місцеві, парламентські та президентські вибори й голосувати за тих, хто надав наказ почати й вести війну проти України. Представник російського президента заявив, що наступного року за нинішнього диктатора проголосують 90% виборців. "Наші президентські вибори – це не зовсім демократія, це дороговартісна бюрократія. Путін буде переобраний наступного року з понад 90% голосів", – заявив прессекретар російського президента.

Переважна більшість громадян України втрачає можливість виїхати з росії: власники російських паспортів не можуть отримати шенгенські візи. З російськими паспортами ці люди не можуть повернутись на батьківщину. Про виїзд хлопців мова взагалі не йде.

З російським паспортом громадянам України важко зберегти гідність та відчуття значущості. Вони опинились у гетто без права виїзду. Вони позбавлені права вибору, їхнє майбутнє мало в чому залежить від них самих.

Масштаби російського "поневолення" набагато більші, ніж німецького. За даними російського уповноваженого з прав дітей, з початку 2022 року попросили притулку 4,8 млн мешканців окупованих територій, серед них 700 тисяч дітей. Відпрацьовані алгоритми дозволять паспортизувати та асимілювати громадян України у найкоротші строки. Для переважної більшості з них поїздка російською територією – дорога в один кінець.

У Гані та Беніні – африканських країнах, через які проходив трафік работоргівлі – є "ворота неповернення". Це портові брами, пройшовши через які африканці вже більше ніколи не повертались на рідну землю, втрачали волю, мову, культуру, віру та все, що складає ідентичність. Такі "ворота неповернення" є і в Україні – у селищах Ізваріне, Гуково, Герасимівка, Можаєвка і ще 8 населених пунктах на російсько-українському кордоні.

Що ми можемо зробити

Те, що зараз робить росія, – це геноцид українського народу. Нам зрозуміло, що росіяни проводять політику знищення української ідентичності. Діти, яких команда Save Ukraine повернула, розказували, що росіяни постійно розповідали їм про велич російської імперії, про те, що України не існує, привчали ненавидіти рідну країну, обіцяючи сертифікати на житло, освіту та успішне майбутнє в росії.

Українських дітей активно залучають до різноманітних військових молодіжних організацій, як-то "Юнармія". Наших хлопців віддавали вчитися у військові ВНЗ. І якщо діти відмовляються від усіх цих "благ", їх карають і залякують.

Команда Save Ukraine докладає великих зусиль для повернення з окупованих територій та росії кожної депортованої дитини. Наша мета – показати світовій спільноті справжні масштаби гуманітарної катастрофи та дії й наслідки російської політики зі знищення української нації. Путінський геноцид – не перший в історії. І не перший проти української народу.

Але вперше міжнародна спільнота має всі можливості, аби визнати й зупинити його. Адже саме зараз час діяти. Діяти, аби зберегти українських дітей для майбутнього рідної країни.

Микола Кулеба, засновник та керівник Save Ukraine, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.