Байдужість до армії, надмірні веселощі, мова. 5 причин, чому ветеранам важко не лише знайти, а й утриматись на роботі

Робота була і залишається однією найважливіших інструментів повернення до цивільного життя. Як показує опитування Work.ua, 23% працевлаштованих ветеранів хочуть змінити роботу. Хоч причини різні, але за ними стоїть дещо спільне, а саме невідповідність цінностей, середовища й очікувань.

Під час зустрічей з ветеранами в регіонах ми почули чимало про те, чому важко залишатися в компанії навіть тоді, коли компанія декларує, що має ветеранські програми, політику пам’яті чи вакансію з перевагою для фахівців з військовим досвідом.

Політика пам’яті

"Я не хочу працювати там, де Хвилина мовчання як червона тряпка для колективу, із закочуванням очей", – сказав ветеран під час зустрічі.

Йдеться не про сам факт проведення Хвилини мовчання, а про те, як її сприймають. Компанія запровадила, але не пояснила колективу, чому це важливо, не проговорили, що це не формальність. Що це про шану та пам’ять про тих, хто загинув, щоб інші могли працювати, відпочивати, жити. Для ветеранів це про реальність втрати. Це обличчя побратима, це дзвінок, який більше від нього не пролунає.

Тому, коли хтось у колективі відвертає погляд, демонстративно продовжує розмову чи скролить телефон, це знецінення, яке реально зачіпає ветерана.

Навіть якщо на рівні HR є програми для найму ветеранів, але в культурі компанії відсутня повага до тих, хто загинув, ветеран не відчуває себе на місці.

"Чому, коли ми воюємо, то ми герої, а коли повертаємось – ніхто?" – це запитання звучить в опитувальнику ветерана, коли він пише про виклики у пошуку роботи.

Високі зарплати не зможуть компенсувати відсутності поваги. Людяність ніхто не скасовував.

Ментальна неготовність колективів

Багато компаній поки що не готові приймати у колектив людей із бойовим досвідом. Йдеться не лише про фізичну безбар’єрність, а й про ментальну готовність.

У робочому середовищі ветерани стикаються з браком розуміння, коли тема війни сприймається як незручна або викликає мовчання.

"Іноді складається враження, що частина людей чекає"російського чобота", аби зрозуміти, що ми воюємо не за себе, а за всіх", – каже ветеран.

Частина ветеранів має невидимі наслідки поранень (черепно-мозкові травми, порушення слуху, зору, хронічні болі). Нерідко вони чують фрази, що знецінюють досвід, або стикаються з неповагою до особистих меж. Це ж стосується і тих, у кого травми видимі: спроби звести їх до побутових порівнянь свідчать про відсутність базової етики спілкування.

Нерозуміння накладається і на режим праці, який не враховує невидимі наслідки війни.

"Я прийшов працювати на виробництво, а начальник виробництва мені: – "Ти контужений?".

Непросто і тим, у кого травма видима. Один із ветеранів, який користується кріслом колісним, розповів, що під час інтерв'ю йому сказали, що ми теж всі сидимо цілий десь за комп'ютером. Подібне ставлення, спроба звести реальну травму до буденності, може знецінити досвід.

Існує й упередження, що всі ветерани мають психологічні розлади. Це спрощення принижує і тих, хто справді бореться з наслідками, і тих, хто просто хоче працювати, не стикаючись зі стигмою.

Додається ще один невидимий фільтр, упередження, що люди старшого віку менш працездатні: "Мені 60, але я можу дати фору сорокарічним, але мені не відповідають".

"Чому роботодавці бояться ветеранів, навіть не маючи діалогу?" – запитує ветеран. Відсутність знань про досвід ветеранів і небажання говорити на ці теми формують новий тип ізоляції вже у цивільному житті.

Подолати це можливо лише через розвиток культури поваги, відкритого діалогу та впровадження практик травмочутливого менеджменту в компаніях.

Проблема бронювання

Багато ветеранів говорять про несправедливість, непрозорість бронювання, про нерозуміння, як воно взагалі працює.

Чому частина ветеранів, які повертаються, не можуть зайняти місце тих, хто заброньований, а ті, хто мав би стати на їхню заміну, не йдуть служити?

"Ми ж домовлялися у 2022-му, що ми зараз, а ви потім. Але ніхто не пам’ятає", – сказав ветеран на зустрічі.

Для більшості ветеранів питання не у тому, щоб усіх відправити на фронт. Вони добре розуміють, що тил має працювати, і що економіка теж частина оборони. Але в них є відчуття, що домовленість між фронтом і цивільними порушена. Що ротації немає, що тягар захисту країни розподілено нерівномірно.

У компаніях це проявляється по-різному. Хтось демонстративно пишається бронюванням, не усвідомлюючи, що для тих, хто пройшов війну, це звучить як уникнення відповідальності. А хтось просто мовчить.

"Є ті, хто не був створений для війни, але пішов, бо треба було. А є ті, хто міг, але залишився, бо зумів домовитися. І це реальність, у якій забагато незрозумілих і безвідповідальних рішень, якими зловживають", – кажуть ветерани.

Власне, це спричиняє недовіру й відчуття подвійних стандартів як і в суспільстві, так і в компаніях, де працюють заброньовані. Тут м’яч на стороні держави – створити та запустити прозору систему ротації й підготовки.

Інакше це залишатиметься однією з найболючіших тем не тільки сьогодні, але й на завтра. Війна не любить вибірковостей.

Надмірні веселощі під час війни

Для багатьох ветеранів складно сприймати корпоративні заходи чи гучні святкування, що відбуваються без урахування контексту війни. Йдеться не про обмеження радості, а про відчуття міри та повагу до досвіду інших.

У колективах важливо пам’ятати, що поруч можуть бути люди, які пройшли службу, лікуються після поранення або втратили побратимів. Війна для них не завершується з демобілізацією. Вона триває у повсякденному досвіді.

Публічні прояви легковажності чи байдужості можуть створювати відчуття відстороненості.

"Мені не потрібні жалощі, просто хочеться, щоб у компанії розуміли, що для когось цей день не завжди свято", – зазначає ветеран.

Формування культури взаємоповаги потребує чутливості, стриманості й уваги до різних переживань людей. Це не лише питання частини корпоративної культури під час війни.

Подібна культура має поширюватися і на суспільство загалом через усвідомлення присутності війни у житті країни та нетерпимість до зневажливих висловлювань.

"Розмови на кшталт "як ти відпетляв від армії", мають викликати сором", – додає ветеран.

Байдужість до армії та мова

Компанії, які жодним чином не підтримують армію, не донатять, не допомагають сім’ям військових, не мають програм волонтерства, втрачають довіру не лише ветеранів, а й частини співробітників, які відчувають цю відірваність від країни.

У час війни бізнес не може стояти осторонь.

"Відмахуються від потреб від військових. Як тут можна працювати, коли це не їхня війна?" – каже ветеран.

Окремо ветерани говорять про мовне питання. Російська мова в колективах чи державних установах.

Часто українська завершується публічним виступом, а розмовна і в робочому процесі – російська. Це неприйнятно для багатьох ветеранів, особливо тих, хто пройшов полон і знає ціну мови з власного досвіду. Для них це про зручність спілкування, а питання ідентичності та безпеки.

"Хіба так складно відрегулювати мову робочого процесу? – питають ветерани. – У нас війна з росією".

Багато державних установ, які мали б бути прикладом у послуговуванні мовою, навіть у робочому процесі переважно використовують мову окупантів.

"У хабі, де надають ветеранам інформацію, мені її надавали російською мовою", – каже ветеран. – Це зневага".

Часто у нашому розумінні війна дорівнює фронт. Проте це ще й щоденна робота над тим, як ми живемо поруч із тими, хто воював, хто має реальний бойовий досвід.

Сьогодні державі, бізнесу й суспільству варто вкладатися у формування культури повернення, пам’яті, мови та травмочутливої комунікації. Бо передусім йдеться про інвестицію у безпеку завтра. Навіть найкращі HR-програми не спрацюють, якщо в компанії чи державному органі немає людяності, пам’яті та позиції.

Якщо вибирати, на що витратити кошти: на промоакцію чи на лекції з історії України, мовні зустрічі або навчання співробітників травмочутливості, то я б обрала останнє. Те, що допоможе нам зберегти пам’ять, вистояти під час війни і опісля також.

Анастасія Розлуцька, керівниця проєкту "Назустріч" у Work.ua, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.