Чому Україні потрібні захищені простори замість великих укриттів?

Ми звикли міряти безпеку кількістю укриттів. Але навіть найнадійніше укриття не захищає, якщо до нього не дісталися.

Херсону, Харкову і Запоріжжю ще кілька років тому довелося докорінно пристосувати життя до щоденних обстрілів та їхніх наслідків. Тепер черга Києва і Київщини. За офіційною статистикою Києва, у вересні й жовтні тривога лунала в середньому майже сім разів на день і разом забирала близько 30 % доби.

Так чи так, кожен для себе визначає: їхати чи залишатися? А якщо лишатися, то як учергове перебудувати свої дні, щоб життя й далі було життям, а не виживанням?

Сирена. Що ви робите насправді? Більшість із нас спершу дивиться в телефон. Якщо загроза здається реальною, відходимо від вікна. На вулиці – заходимо на кілька хвилин в арку або йдемо до кав'ярні на цокольному поверсі. Перечікуємо найнебезпечніші хвилини і живемо далі.

Так поводяться не окремі легковажні люди, а, за даними українських дослідників, до дев'яти з десяти. Я не вважаю це безвідповідальністю. Це пристосування: за ці майже п'ять років великої війни ми навчилися відсікати зайве і залишати суттєве. Не можна жити на постійній паузі, перечікуючи кожну тривогу.

Поки ви окрема людина, яка йде вулицею, ви вирішуєте за себе і ризикуєте собою. Щойно ви керуєте компанією, виробництвом чи школою, ви відповідаєте вже не лише за себе. До всього, з чим живе кожен, додається ще один рівень відповідальності – перед законом.

І йдеться не про поодинокі випадки: малий і середній бізнес дає три чверті робочих місць і дві третини доданої вартості країни. А обмежень дедалі більшає, і ресурсу, щоб їх виконати, взяти нізвідки. Норми нашаровуються, суперечать одна одній і з'являються навздогін подіям. Для будь-якого, навіть невеликого, закладу чи підприємства питання вже не в тому, як працювати, а в тому, чи працювати далі. Мені найближча освіта, тож приклади братиму звідти. Але логіка та сама для будь-якої справи.

Хибний поворот у захисті людей стався на самому початку великої війни. Фахівці з будівництва, архітектури й матеріалів уже тоді попереджали: бетон не виграє змагання зі швидкістю. Ракети долітають за хвилини. Хоч скільки укриттів збудуй, зброя швидшає, і дістатися до них встигатиме дедалі менше людей.

Попри це 2023 року країна закріпила стару, централізовану модель: великі дорогі захисні споруди. Скільки це коштує, уряд порахував сам: стратегія розвитку фонду захисних споруд до 2034 року потребує 789 мільярдів гривень.

Чи не є ця модель критичною ілюзією безпеки? Державні будівельні норми "Захисні споруди цивільного захисту" у вступі прямо окреслюють межі свого захисту: вони "не містять розрахункових випадків прямого влучання боєприпасів із вибухом на поверхні чи у безпосередній близькості до стін (покриття) захисних споруд". Тобто жодне сховище, збудоване за чинними нормами, хоч яке дороге, від прямого влучання не захищає.

І це не теорія: 2 листопада так сталося в Комишувасі на Запоріжжі. Підземну школу на тисячу дітей у дві зміни відкрили там у жовтні 2025 року, і коштувала вона понад 100 мільйонів гривень. Очно в ній училися близько двох місяців, потім громада видавала там гуманітарну допомогу.

Того ранку по допомогу прийшло близько сотні людей, і після перших вибухів вони спустилися в укриття. Росія скинула на селище щонайменше дев'ять авіабомб, серед них тритонні ФАБ-3000. Бетонні перекриття обвалилися, загинуло близько сотні людей. Вони встигли добігти, укриття було дороге й глибоке, і воно їх не вберегло.

Саме тому так непокоять типові проєкти шкільних укриттів на платформі МОН "Моя фортеця", розраховані на кілька сотень, а то й на тисячу людей. Навіть якщо діти встигли дійти, зібрати їх в одному місці означає зосередити весь ризик в одній точці. Захищає не лише бетон, а й відстань, і рахунок тут іде на метри.

За інженерним розрахунком для реактивного дрона з бойовою частиною 90 кг тиск вибухової хвилі за 5 метрів від вибуху становить понад 1 200 кПа, за 10 метрів – близько 250, за 20 – близько 55. Удвічі далі – і хвиля в чотири-п'ять разів слабша. Тому кілька захищених просторів у різних частинах будівлі надійніші за один великий: хоч що станеться, це не торкнеться всіх одразу.

Усе, що відбувалося після 2023 року, було передбачуваним наслідком того вибору: великі гроші витрачено, збудовано мало, а корисного ще менше, бо в укриття пізно бігти, коли вже прилетіло.

У Києві, за словами народного депутата Романа Грищука, діє одне протирадіаційне укриття в школі, ще сім збудовано, але в експлуатацію не введено. Тож і результат треба міряти інакше: скільки людей мають захист, до якого можна дійти за хвилини, і скільки годин якісного навчання вдається зберегти. За цим мірилом результату ми не відчуваємо – щодня, з кожною новою тривогою.

Нас уже не раз рятувала дієвість людей: щоразу, коли кожен брав на себе свою частину, країна витримувала, – і тоді, коли Київ усупереч усім розрахункам не впав за три дні. Безпека за такої логіки – це умови, за яких люди можуть діяти. Шкода, що держава і далі обирає іншу логіку: обмежити, зобов'язати, визначити винного. Це пластир на зламану кінцівку: рану прикрито, а кістка зростається криво.

Вимогу зупиняти урок за дронової тривоги запровадила вереснева постанова уряду № 1092 про так званий жовтий рівень. Бізнесу ту саму вимогу відтермінували до 4 грудня. 29 жовтня прем'єр-міністр дорікнув підприємцям, що багато хто за два місяці не взявся навіть за базові вимоги, – замість спитати, чому так, і подумати, що допоможе це змінити. Того ж дня уряд пообіцяв бізнесу ще час.

Нового терміну не назвали, вимоги лишаються обов'язковими, як саме їх виконувати, мають пояснити Мінекономіки й МВС, а до 4 березня військові адміністрації зберуть дані, хто що зробив. Спершу проблему створили, тепер її мужньо долають, переносячи терміни.

Ще у вересні, через два тижні після постанови, уряд дозволив бізнесу працювати й із "безпечним простором" – найзахищенішим місцем у наявних приміщеннях, яке власник визначає сам, без жодного обстеження. Таким кроком держава фактично визнала, що проміжний захист працює.

Для освіти таку ідею перевіряли ще з 2024 року в урядовому експерименті із захищеними просторами в школах. Його результатів так і не оприлюднили, хоча саме вони – найцінніше знання для практики. А цього серпня експеримент поновили слово в слово: важко повірити, що перша спроба не потребувала жодного вдосконалення. Тим часом школа і з облаштованим за експериментом захищеним простором за жовтої тривоги урок зупиняє.

Тож школи виходять зі становища найпростіше – переводять дітей на дистанційне навчання, а у звітах це нерідко називають змішаним форматом, хоча окремої такої форми навчання закон не передбачає. 16 жовтня міністр освіти розповів у Раді, що продовжувати навчання під час тривоги нині можуть лише 42 % шкіл, а на змішаний формат перейшли 75 % шкіл Київщини і лише 16 % у Києві. Водночас Київ звітує, що змішано в нього працює більше половини шкіл.

То скільки київських шкіл насправді працює і як? Незрозуміло. Цифри гарні, звітувати є про що, але по суті не змінюється нічого: до кореня проблеми ніхто не йде, усе обмежується зовнішніми процедурами. Очно працюють сміливі й уперті, а діти, які не пішли до школи, лишаються з батьками, які не пішли на роботу. За підрахунками ГО "Новий формат освіти", лише через це країна щомісяця втрачає від 3 до 12 мільярдів гривень ВВП.

Рішення ухвалюють від випадку до випадку, і кожне додає нове поняття: захисна споруда, найпростіше укриття, захищений простір, безпечний простір. Від того, чим вважається приміщення, залежить, чи може школа вчити, а чіткої межі між цими поняттями немає.

15 жовтня уряд спробував описати, яким має бути укриття, де навчаються: навчальні місця, освітлення, резервне живлення, інтернет, санвузли. Спроба є, але визначення так і немає: це протокольне рішення, тексту якого ніхто не бачив.

Такий опис корисний, якщо показує ціле поле варіантів, від кращого до гіршого, а вибір лишає тому, хто на місці бачить, що відбувається. Але діє інше правило: "діти – святе", і ніхто не хоче відповідати, якщо раптом щось станеться. Тому замість поля варіантів – заборона, а замість довіри – контроль.

Людей під час атак ранять і вбивають переважно уламки, скло й ударна хвиля. Тому українські архітектори й інженери, які досліджують захист будівель, пропонують бачити будівлю як систему оболонок. Зовнішні стіни, решітки, внутрішні перегородки, коридори без вікон шар за шаром забирають енергію вибуху й зупиняють уламки, і що ближче до ядра будівлі, то надійніший захист.

Таке ядро не обов'язково в підвалі чи на першому поверсі: кожна будівля має свої властивості, тож і захист у кожній свій, від більшого до меншого. А головне, захищені простори розосереджені: це не окрема споруда через двір, а ті самі робочі приміщення, де люди й так перебувають, – класи, спальні в садочках, операційні, – або місця просто поруч із ними.

Різний рівень захисту працює тільки тоді, коли інформація прозора: усі знають, де в будівлі найзахищеніші місця, від чого кожне захищає і від чого ні. Тоді рішення на місці ухвалює той, хто там є, – директорка, вчитель, керівник зміни. Нині цього часто не знають ні в школах, ні в офісах, ні вдома.

Тому ми запустили флешмоб #шляхдобезпеки: скільки секунд вам потрібно, щоб дістатися безпечного місця? А почати можна з простого: спитайте в школі своєї дитини, де в будівлі найзахищеніше місце і скільки секунд до нього йти.

Ще можна перестати гасити пожежі й бодай на крок випередити події. Для цього кожен рівень влади має робити свою роботу. Зараз навпаки: те, що має визначати закон, вирішують постановою уряду, а постанову потім виправляють новою постановою чи переносять терміни.

Захищені простори треба одразу вписати в Кодекс цивільного захисту як повноцінний спосіб захисту, що дає право працювати й навчатися за жовтої тривоги. Це рівень закону, і це робота Ради, а не уряду. Нові будівельні норми про захищені простори, проєкт яких от-от винесуть на громадське обговорення, мають задати мінімальні вимоги для всіх сфер. Тоді експеримент для освіти стає непотрібним, шлюзи відкрито: тисячі закладів і підприємств можуть працювати, не чекаючи ні укриття, ні окремого дозволу.

Поки норми ухвалюють, уряд може вже зараз дозволити закладам освіти й бізнесу запрошувати сертифікованих інженерів-конструкторів. Огляд будівлі й проєкт дооблаштування можна встигнути зробити до різдвяних канікул, а на канікулах – усе змонтувати. Периметри посилюють конструкціями з піском, сіткою, металевими щитами – і всередині, і ззовні будівлі. Кожен такий простір треба промаркувати. Тоді в школі більше захищених місць, менше тисняви й шуму в одному підвалі, і більше дітей учаться очно.

А щоб було за що, досить розширити вже відпрацьовану програму "Доступні кредити 5-7-9 %" і запровадити гранти для закладів освіти. Кредитні й грантові програми на укриття, які передбачає закон, досі не запрацювали, і це прямий наслідок того самого хибного повороту. Підземна школа на 500 учнів коштує 80–120 мільйонів гривень, а облаштування захищеного простору, за оцінками проєктно-будівельних організацій, з якими ми консультувалися, – від кількох тисяч до кількох мільйонів.

Колосальні кошти з мізерним охопленням не цікаві ні кредиторам, ні донорам: із 640 мільярдів гривень, які чекали від міжнародних партнерів, Коаліція укриттів поки зібрала близько 32 мільйони євро, тобто менше ніж пів відсотка. Обравши дорогу модель, держава сама собі підставила ногу.

У держави є те, чого немає ні в кого з нас: дані ДСНС і військових про кожне влучання – де саме, що зруйновано, де були люди і що їх уберегло, – і повноваження поєднати їх із даними експерименту в знання, на якому можна ухвалювати рішення. Принцип простий: підживлювати те, що працює, і зупиняти те, що не діє.

Дозволю собі бути наївною оптимісткою й уявити, що все це зроблено просто зараз, у листопаді. Тоді до Різдва в кожному офісі, на кожному виробництві, у кожній кав'ярні вже позначено найзахищеніші місця, а школи й садочки облаштують свої простори на канікулах, і в січні діти повернуться в класи. Батьки працюють, бо діти вчаться. А перед святами можна спокійно обирати подарунки рідним, зробити зачіску в салоні й відчути свято святом, а не ще однією тривогою, яку треба перечекати.

Несистемні рішення виснажують не менше, ніж корупційні скандали: вони забирають надію, що з державою можна бути в партнерстві. Ми тримаємо рівновагу між ворогом і нерозумними рішеннями своїх, бо є мета, більша за кожне з них, – майбутня Україна. І мені важливо не плутати державу Україну з країною Україною.

Країна – це люди, які п'ятий рік живуть, працюють, ростять дітей і хочуть лишатися собою. Держава – механізм, який має їм у цьому допомагати, і в нього ще є дитячі хвороби. Щоб їх пережити, нам потрібні сили й відчуття, що ми разом і стоїмо не дарма. Захищений простір поруч – один зі способів ці сили зберегти.

Анастасія Киреєва-Кислинська, голова правління ГО "Новий формат освіти", засновниця освітньої екосистеми "Спільношкола" (Київ), спеціально для "УП. Життя".

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору автора.