Крайній захід: коли безпека дитини стає важливішою за збереження сім’ї
Коли дитину відбирають від батьків, це майже завжди виглядає як щось різке і несправедливе. Саме таку реакцію викликала одна з нещодавніх історій з відбиранням дітей, яка продемонструвала глибоку недовіру до системи та нерозуміння того, як саме ухвалюються рішення у ситуаціях загрози для дитини.
У публічному просторі така подія часто подається як доказ бездушності системи або її нездатності допомогти родині. При цьому суспільство зазвичай бачить лише фінал – сам факт відібрання – і рідко бачить шлях, який до нього привів: від перших тривожних сигналів і спроб підтримки родини до моменту, коли ризик для дитини стає неприйнятним і система змушена змінити логіку підтримки на логіку захисту.
Щоб зрозуміти, чому так відбувається, важливо подивитися не на окремі гучні історії, а на те, як влаштована система реагування і за якими критеріями вона ухвалює рішення у ситуаціях небезпеки.
Пріоритет – безпека дитини
Почнемо з базового принципу: відібрання дитини – це не каральний захід щодо батьків. Це виключний захисний захід щодо дитини. У цій логіці пріоритетом є не комфорт дорослих, а лише одне – безпека дитини тут і зараз.
Саме тому будь-яке реагування починається не з оцінки хороша чи погана сім'я, а з фіксації сигналу про можливу небезпеку для дитини.
Не всі проблеми однакові, і всі потребують різного втручання
Інформація про проблеми в сім'ї може надходити від працівників садочків і шкіл, медичних працівників, поліції, органів місцевого самоврядування, сусідів, родичів. Усі такі випадки є сигналом складних життєвих обставин, у яких опинилася сімʼя дитини. Водночас принципово важливо розрізняти їх за рівнем ризику для дитини.
Умовно проблеми можна розділити на дві групи.
Перша – це ситуації, коли сім'я опинилася у складних життєвих обставинах, але при цьому безпосередньо життю чи здоров'ю дитини нічого не загрожує. У таких випадках головне завдання – оцінити потреби дитини та сім'ї в соціальних послугах, організувати соціальний супровід, психологічну допомогу, підтримку в подоланні бідності, залежностей, розвитку батьківських навичок, допомогу в працевлаштуванні. Пріоритетом є збереження дитини в сім'ї та допомога батькам відновити здатність дбати про неї.
Друга група – це також складні життєві обставини, але такого характеру і інтенсивності, що вони створюють реальну і безпосередню загрозу життю та здоров'ю дитини. У цих випадках мова йде вже не лише про оцінку потреб у соціальних послугах, яких потребує родина, а насамперед про оцінку рівня безпеки дитини. Саме ця оцінка визначає, чи є подальше перебування дитини в такому середовищі допустимим, і чи не створює зволікання ризику невідворотної шкоди.
Тобто ідеться про два режими реагування: режим підтримки та відновлення сім'ї, якщо пряма загроза відсутня; і режим негайного захисту у разі, коли складні життєві обставини стають небезпечними для дитини. Коли у публічній дискусії не розрізняються ці рівні, це породжує уявлення, що замість допомоги одразу застосовують відібрання, хоча на практиці йдеться про різні ступені ризику і, відповідно, різні правові механізми реагування.
Хто за що відповідає, коли йдеться про захист дитини і підтримку сімʼї
Важливо також розуміти розподіл відповідальності між різними ланками системи. Органи соціального захисту населення та надавачі соціальних послуг відповідають за роботу з сім'єю та відновлення здатності батьків виконувати свої обов'язки.
Натомість служби у справах дітей мають іншу, принципово відмінну функцію – забезпечення захисту прав і безпеки дитини. Саме вони оцінюють рівень загрози, ухвалюють рішення про необхідність негайного втручання і відповідають за те, щоб інтереси дитини не поступалися інтересам дорослих, коли йдеться про ризик для життя чи здоров'я.
Відібрання дитини від батьків в законодавстві визначене як виключний захід, який застосовується у випадках безпосередньої загрози життю чи здоров'ю, жорстокого поводження, залишення без догляду, систематичного невиконання батьківських обов'язків, експлуатації або інших обставин, що створюють реальний ризик для дитини.
Практика показує, що причинами неналежного виконання батьківських обов'язків часто є не злий умисел, а брак батьківських навичок, психологічні травми, залежності.
Саме тому надзвичайно важливою є робота із попередження та раннього виявлення проблем. Своєчасне реагування на вразливість родини з дітьми, ознаки складних життєвих обставин дозволяє не допустити формування загроз і запобігти тому, що дитину відберуть від батьків. Це вимагає належної міжвідомчої взаємодії між освітою, медициною, соціальними службами та поліцією, а також активної ролі самої громади.
Коли сім'я не приймає допомогу – ризики накопичуються
Водночас не кожен випадок відібрання означає провал соціальної роботи. Частина кризових ситуацій розвивається стрімко, має прихований характер або стає відомою уперше вже тоді, коли вже є реальний ризик для дитини і не залишається часу для тривалого соціального супроводу.
Також непоодинокими є випадки, коли сімʼя не приймає підтримку, формально погоджується на роботу з фахівцями, але не змінює поведінки.
При цьому соціальна підтримка не може зводитись до разового надання родині ресурсів для вирішення побутових потреб. Йдеться про спільну роботу, у якій фахівці створюють умови для підвищення потенціалу родини (соціальний супровід, залучення психологів, допомога в проходженні лікування залежностей, працевлаштуванні, розвитку батьківських навичок), а батьки мають змінювати поведінку і спосіб життя.
Коли ж підтримку очікують у вигляді швидкого вирішення проблем ззовні (надання коштів, ремонт житла чи придбання меблів), без внутрішньої готовності до змін, ефект швидко зникає, а ситуація повертається до попереднього стану.
У таких ситуаціях, попри тривалі спроби соціальних служб допомогти родині, ігнорування рекомендацій, невиконання умов соціального супроводу або формальна співпраця без змін поведінки з боку батьків призводять до того, що ризики для дитини не зменшуються, а навпаки накопичуються. Тоді система вичерпує інструменти добровільної підтримки і змушена вдаватися до примусового захисту дитини.
Іноді саме відібрання дає поштовх змінитися
Менше з тим, після відібрання дитини робота з батьками не припиняється, а шанс зберегти сім'ю для дитини – реальний. Соціальний супровід, підтримка контактів між дитиною та батьками, формування відповідального батьківства, створення умов для возз'єднання сім'ї залишаються обов'язковими, якщо це відповідає найкращим інтересам дитини.
Ба більше, в практиці непоодинокими є випадки, коли саме факт відібрання стає тим переломним моментом, який запускає реальні зміни в сімʼї: хтось вирішує нарешті звернутися по лікування залежностей, припинити насильство, стабілізувати побутові умови, переглянути батьківську поведінку. Тобто цей захід, попри свою жорсткість, іноді виконує функцію останнього сигналу, після якого батьки вперше усвідомлюють реальну відповідальність і ризик втрати дитини.
Водночас у публічному просторі часто акцентується на травматичності розлуки з батьками для дитини, без урахування того, що дітей також травмує тривале перебування в умовах насильства, занедбаності, залежностей чи постійної небезпеки. Тому оцінювати вплив відібрання необхідно в контексті всього досвіду дитини з урахуванням того середовища, з якої її було вилучено.
Варто також розуміти, що відібрання дитини не означає автоматичного влаштування до інтернатного закладу. У більшості випадків дітей намагаються влаштувати в сімейне середовище – до родичів, знайомих, сусідів, які можуть тимчасово взяти на себе догляд. Коли такої можливості немає, застосовується патронат над дитиною – тимчасове виховання дитини в спеціально підготовленій сім'ї.
Так, мережа сімей патронатних вихователів поки що покриває не всі громади, але вона динамічно розвивається, і законодавство дозволяє влаштовувати дитину до патронатної сім'ї в іншій громаді. Якщо немає можливості влаштувати дитину в сімʼю, її можуть направити до закладу. Таким чином, кожна громада повинна мати чітке розуміння маршрутів безпечного влаштування дитини у кризовій ситуації. Пріоритетом завжди залишається сімейне середовище, однак визначальним критерієм у будь-якому випадку є безпека дитини.
Слід чесно говорити й про те, що система стикається з серйозними викликами. У багатьох громадах один фахівець із соціальної роботи і один фахівець служби у справах дітей фізично не можуть своєчасно охопити всіх дітей, які потребують уваги, що підвищує ризик несвоєчасного виявлення проблем і втручання вже на стадії гострої небезпеки.
Через це сьогодні пріоритетом державної політики є передусім системне посилення механізмів раннього виявлення, розвитку підтримуючих послуг, міжвідомчої взаємодії та підвищення професійної спроможності служб у справах дітей і фахівців із соціальної роботи. Такий підхід закладено в Стратегії забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні та відповідних планах її реалізації, над якими нині працює Уряд спільно з органами місцевого самоврядування.
Мета цих змін – створити систему, в якій ризики для дитини виявляються і усуваються на ранніх етапах, а соціальна підтримка є доступною і дієвою, щоб відібрання дитини справді залишалося крайнім, винятковим заходом, а не вимушеною реакцією на накопичені і своєчасно не вирішені проблеми.
Відповідальність за захист дітей починається з уважного оточення
Головне, що має усвідомити суспільство: відібрання дитини – це не покарання батьків і не байдужість фахівців, а виконання обов'язку негайно захистити дитину у ситуації небезпеки. Водночас більшість таких випадків є сигналом, що проблеми в сім'ї не були вчасно помічені або на них не відреагували тоді, коли ще можна було допомогти без екстреного втручання.
Саме тому відповідальність за захист дітей не обмежується роботою служб у справах дітей. Вона починається з уважного оточення – сусідів, педагогів, лікарів, родичів, громади загалом.
Повідомлення про тривожні ознаки, звернення по допомогу на ранньому етапі, готовність не відвертатися від чужої біди дають шанс втрутитися вчасно, підтримати сім'ю і не доводити ситуацію до стану, коли єдиним інструментом захисту дитини є її відібрання.
Ірина Тулякова, голова Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей, спеціально для УП. Життя
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
