Чому найважче – почути дитину

Галині за пів року виповниться 18. Вона народилася в Донецьку, але більшу частину життя прожила в Бахмуті. На початку квітня 2022-го, коли поруч з її будинком стався обстріл, дівчина була на вулиці й дуже злякалася. Того ж дня мама зібрала дітей і найнеобхідніші речі, й родина евакуювалася.

Спершу вони жили в Дніпрі, згодом – у Броварах. Галина продовжувала навчатися онлайн у бахмутській школі. Цьогоріч НМТ вона складала після чергової ночі обстрілів.

"У тебе більше немає дому. Ти опиняєшся на новому місці. Батьки тримають родину, розв'язують побутові питання, намагаються вижити, тож на дитину часто бракує ресурсу. Найчастіше ми з друзями говоримо про те, що хочеться додому. Хочеться мати безпечне місце, якого більше немає", – каже Галина.

Коли підлітки наважуються сказати: "Мені потрібна допомога", вони роблять величезну внутрішню роботу. Знаходять слова, долають сором і страх осуду. І часом однієї розмови вистачає, щоб тривога не переросла у справжню кризу. 

Нещодавно колеги розповіли мені історію з однієї нашої програми. Мама кілька місяців не наважувалася сказати сину, що його батько в полоні. Не зі зла, звісно. Про це непросто говорити. Навіть не так – це останнє, про що будь-яка мама хотіла б сказати своїй дитині. Дорослим здається, що вони захищають своє дитя, не відкриваючи страшної правди.

Однак після роботи з нашим психологом мама прийшла до розуміння, що дитина має право знати правду, якою б вона не була. Знаєте, що сказав хлопець? "Я знав". Він про все здогадувався й зчитував материн стан, поки вона й гадки про це не мала. Як і багато дітей, що розуміють набагато більше, ніж нам здається.

Вони живуть в час, коли ховають своїх однокласників або засинають з думкою про те, чи підуть завтра до школи. І я щодня дивуюся, звідки вони беруть сили витримувати цю реальність. А ще війна безперервно транслюється онлайн, і соцмережі нікого не щадять.

Нещодавно до нашого психолога звернувся юнак, якому вже виповнилося 18. Його запит виявився тільки верхівкою айсберга значно глибшої, давнішої проблеми. Я збережу анонімність і лише кількома штрихами опишу кейс. Пару років тому він упізнав на фото в соцмережах руку власного загиблого батька. За браслетами, які вони з сестрою йому подарували перед службою. Цього знімка було так багато всюди (звісно ж, без їхньої згоди), тож у нього не залишалося простору, щоб прожити втрату. І лише через роки він почав працювати з травмою.

Саме тому психологічна допомога дітям під час війни є такою ж базовою потребою, як їжа й вода. Вона має бути доступною. Говорячи про доступність, я маю на увазі право дитини звернутися до психолога самостійно, без згоди батьків. Найгостріше це потрібно тоді, коли джерелом болю стають саме ті дорослі, які мають дати згоду на психологічну допомогу, але не роблять цього.

До нас на онлайн-лінію звернулася дівчинка. У розмові з психологинею з'ясувалося, що з шести років вона періодично зазнавала сексуального насильства від старшого брата. Дитина мовчала про це роками, відчуваючи сильний сором і тривогу. Вона благала нікому не розповідати, але за законом ми були зобов'язані повідомити поліцію.

Найбільше дівчинка боялася власної мами – та категорично відмовлялася вірити доньці й переконувала, що вона все вигадала, аби нашкодити братові. І без материнської згоди ця дівчинка не може звернутися до психолога...

Іншій дитині 11. Уже кілька років вона потерпає від систематичного булінгу однокласників. Учителька не реагує, а мама радить не зважати – мовляв, нічого страшного, – і не бачить сенсу писати заяву. Дівчина категорично відмовляється йти до школи, прогулює уроки, через що вже сильно відстає в навчанні й панічно боїться власного майбутнього.

І таких історій, коли діти залишаються сам на сам із проблемами без жодної реакції дорослих, на жаль, дуже багато. До наших психологів приходять діти, які просять про підтримку, але без офіційного дозволу батьків отримати її не можуть. Навіть тоді, коли ті перебувають на фронті, в тимчасовій окупації, загинули або самі стали для дитини джерелом небезпеки.

Яка законодавча ситуація зараз та що ми пропонуємо змінити

До 14 років дитина за українським законодавством вважається малолітньою: самостійно вона може лише купити продукти, одяг чи іграшку. Психологічна допомога, навіть безкоштовна, до цього переліку не належить. У медичній сфері виняток становлять хіба що пряма загроза життю, коли згоду батьків чи опікунів отримати неможливо, та психіатричний огляд у разі тяжкого розладу, коли дитина стає небезпечною для себе чи оточення або не здатна забезпечити власні базові потреби.

У 14 років підліток стає неповнолітнім і формально вже має право давати згоду на медичне втручання. Проте тут ховається перша законодавча прогалина: право на інформацію про власне здоров'я закон надає лише з 18 років. Тож норма про згоду з 14 років навіть в контексті медичного втручання працює не завжди. На практиці вона зводиться до спільного підпису дитини та її законних представників. А психологічне консультування поза медичним закладом самостійно підліток отримати не може – до повноліття йому потрібна згода одного з батьків чи опікунів.

Світ давно знайшов відповіді на ці виклики. У Британії та Бельгії фіксованого віку немає взагалі – фахівець сам оцінює, чи розуміє конкретна дитина суть і ризики допомоги (тест Гіллік). У Нідерландах дитина повноцінно вирішує питання щодо власного лікування з 12 років. Німеччина, Цивільний кодекс якої став прообразом українського, дозволяє самостійно звертатися по допомогу з 14 років.

Ми пропонуємо переглянути обсяг дієздатності неповнолітніх (14-18 років) у Цивільному кодексі, який саме зараз оновлюють. Зокрема, закріпити право дитини звертатися по допомогу без згоди батьків, а також отримувати інформацію про власне здоров'я.

На практиці це має працювати так: дитина сама приходить до фахівця, і закон більше не забороняє почати з нею розмову. Психолог бачить, що згоди батьків немає, але все одно працює з дитиною. Водночас інформує місцевий орган опіки, щоб той у межах своїх повноважень звернув увагу на цей випадок: зателефонував родині, поспостерігав або за потреби перевірив умови проживання дитини.

Важливо розуміти, що норма в кодексі – це лише перший крок і фундамент, а порядок роботи фахівця з дитиною за відсутності згоди батьків згодом затвердить Кабінет Міністрів. Без цього підзаконного регулювання механізм не запрацює, і це нормально.

Наступний крок – прописати в підзаконних актах, як поєднувати згоду дитини та її законного представника, коли їхні позиції різняться. Також необхідно врегулювати питання "доступу" до психологічної консультації – без призначення тривалої терапії, антидепресантів чи інших медикаментів або медичного втручання.

Головне зараз – встигнути закріпити право дитини в Цивільному кодексі, поки для цього є реальний шанс. Саме тому фонд "Голоси дітей" пропонує законодавцям та експертам обміркувати можливість взяти за основу механізм, який уже діє в Основах законодавства України про охорону здоров'я. Він передбачає: якщо відмова дорослого загрожує дитині тяжкими наслідками, фахівець має право діяти в її інтересах, а про факт відмови повідомити органи опіки.

А далі нас чекає тривала робота з психоедукації батьків. Та говорити про це доведеться ще багато й терпляче. Бо жоден закон не запрацює доти, доки візит дитини до психолога лякатиме дорослих сильніше, ніж її мовчання.

За дитячим мовчанням часто ховаються найважчі історії. Якщо ж дитина наважується говорити про свої проблеми – це вже добра новина. Тож дозвольмо собі нарешті почути дітей.

Олена Розвадовська, співзасновниця та голова правління благодійного фонду "Голоси дітей"

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.