День матері після втрати: як підтримати жінок, які виховують дітей самі через війну

У День матері ми звикли говорити про вдячність, любов, силу й турботу. Але сьогодні в Україні цей день має ще один вимір – дуже болючий. Тисячі жінок зараз виховують дітей самі, після втрати чоловіка і батька через війну. І дуже часто поруч із цими жінками опиняються люди, які щиро хочуть підтримати, але не знають, як це зробити правильно.

Наш фонд "Діти Героїв" займається системною підтримкою дітей, котрі внаслідок війни втратили одного або обох батьків. Сьогодні під опікою фонду – понад 16 тисяч дітей. І в більшості таких історій поруч із дитиною залишається мама, яка одночасно проживає власне горювання, намагається підтримати дитину і втримати життя. Саме тому необхідно говорити про правильну та коректну підтримку матерів після втрати. Про те, як бути поруч так, щоб не ранити ще сильніше, і чому інколи не слова, а проста людська присутність має найбільше значення.

Коли дитина проживає будь-який стресовий досвід, у тому числі й втрату, вона найбільше орієнтується на дорослих людей поруч. Бо часто не до кінця усвідомлює, що відбувається, не розуміє власних емоцій і не знає, як реагувати на те, що змінився весь її світ. Основна опора для дитини – найближча людина. Переважно це батьки. А в ситуації втрати дуже часто поруч залишається одна мама.

Водночас мама теж проживає власну кризу, горювання, своє відчуття втрати. І в неї може не вистачати ресурсу ще й на підтримку дитини. Тому підтримка має бути комплексною – і для дитини, і для матері.

Після втрати жінка часто намагається взяти на себе подвійну роль – і тата, і мами. Робити все за двох, встигати і старатися за обох. З одного боку, це спосіб ніби компенсувати дитині відсутність батька. А з іншого – надзвичайно велике навантаження. Окрім того, не всі жінки можуть прямо попросити про допомогу. Хтось говорить про те, що йому важко. А хтось, навпаки, замикається в собі й відштовхує будь-яку підтримку. І це теж нормально.

Тому передусім потрібно просто бути поруч. Якщо мама дозволяє собі просити про допомогу – добре. Якщо ні, але ви бачите, що підтримка потрібна – це часто можуть бути дуже прості речі: допомогти з побутом, щось організувати, щось привезти, подзвонити, просто побути в контакті. І ще варто не очікувати, що людина швидко "повернеться до нормального життя". Дуже багатьом потрібен час на горювання, на усвідомлення втрати і перебудову світу навколо себе.

Ми маємо звертати увагу і на таке явище, як соціальна ізоляція жінок після втрати. На початку, коли в родині стається трагедія, більшість людей включаються: дзвонять, підтримують, допомагають. Але чим більше минає часу після втрати, тим більше мама опиняється в певній ізоляції. З одного боку, у неї немає ресурсу на спілкування. А з іншого – люди довкола просто не знають, як із нею говорити. І тому менше телефонують, менше приходять, менше контактують.

Немає значення, скільки часу минуло після втрати. Жінка все одно потребує підтримки. І не кожна може чесно сказати, що їй погано чи що вона не справляється. Саме тому інколи найбільше значення мають прості, конкретні речі. Не абстрактне "звертайся, якщо щось потрібно", а: "Давай я буду возити дитину на заняття", "Якщо дитина захворіє — я побуду з нею", "Подзвони, я привезу ліки".

Часто жінки відмовляються від таких пропозицій, бо не хочуть навантажувати інших своїми переживаннями чи труднощами. Але спокійний контакт і просте людське включення – надзвичайно цінні. А ще – іноді підтримку легше приймати через дитину: коли ми допомагаємо з речами, пов'язаними з побутом, навчанням чи доглядом за нею.

Окрема тема, про яку варто говорити – доречні слова та формулювання. Багато людей не знають, як говорити з людиною після втрати, і навіть із хорошими намірами можуть ранити. Наприклад, фраза "Все буде добре". Насправді ми не знаємо, як буде. І такий надмірний позитивізм може відчуватися як знецінення переживань. Так само боляче звучать фрази: "Може, так мало статися", "Може, це й на краще", "Ти ще зустрінеш когось іншого", "У тебе ще буде сім'я". У процесі проживання втрати жінка не хоче чути про іншу сім'ю чи іншого батька для своїх дітей. Або ще одна поширена фраза: "Зате в тебе є дитина". Чи: "Ну тобі ж виплатили гроші". Люди часто говорять це зі своєї системи цінностей, але це не означає, що такі слова справді підтримують. За цим потрібно стежити.

Загалом найкраще, що можна зробити, якщо людина готова говорити, – просто слухати її. Не казати: "Ти вже це розповідала", "Скільки можна думати про одне і те ж?". Не дратуватися, що вона по багато разів повертається до одних і тих самих історій. Іноді, щоб усвідомити втрату, людині потрібно багато разів проговорити свій біль. Так само важливо дозволяти людині мати будь-які реакції. Якщо жінка плаче – не казати "заспокойся". Якщо не плаче – не говорити "тобі треба виплакатися". Якщо є агресія чи роздратування – теж дозволяти цьому бути.

У перші дні після втрати насамперед потрібно просто бути поруч і допомагати з базовими речами. Бо людина в шоковому стані часто навіть забуває їсти чи пити, тому варто подбати, щоб поруч були їжа, вода, тепло і хоча б мінімальна опора в побуті. Так само необхідно, щоб поруч із дитиною залишався надійний дорослий, щоб мама могла хоча б трохи побути зі своїми переживаннями й не хвилюватися постійно за дитину.

Якщо є можливість, варто пошукати контакти психологів, їхня допомога може бути потрібна на будь-якому етапі проживання втрати. Варто допомагати з організаційними речами – документами, юридичними питаннями, оформленням довідок. Бо це теж величезне навантаження для людини в стані горювання.

Надалі важливо не зникати. Продовжувати бути на зв'язку, пропонувати зустрічі, прогулянки, можливості для соціалізації. Відмов буде багато, і це нормально. Але навіть якщо людина зараз не готова виходити в люди, не варто припиняти ці спроби контакту. Особливо важко буває жінкам із маленькими дітьми, які залишаються з ними 24/7 без можливості побути наодинці, перепочити, відновитися. І тут навіть кілька годин допомоги можуть мати величезне значення.

Краще, щоб поруч була не одна людина, а кілька. Подруги, родичі, знайомі, які можуть розділити між собою цю підтримку. Особливо це важливо для жінок, які не мають поруч родини чи близького кола підтримки. Тоді дуже важливо шукати можливості соціалізації – групи підтримки, психологічні програми, спільноти людей із подібним досвідом.

І, мабуть, головне, що сьогодні потрібно пам'ятати всім нам: підтримка після втрати — це не разовий жест, а довга присутність. Тож не варто боятися писати, дзвонити, пропонувати допомогу навіть через місяці чи роки після втрати. Головне – робити це правильно і доречно. Бо жінкам, які залишилися сам на сам із відповідальністю за дітей і власним горюванням, дуже потрібно відчувати: вони не залишилися наодинці.

Марта Білик, старша психологиня благодійного фонду "Діти Героїв", спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.