Депортація як зброя: трагічна доля дітей з Олешківського інтернату
Російська Федерація систематично депортує українських дітей з окупованих територій, що є грубим порушенням міжнародного права та прав людини. Трагічний випадок Олешківського дитячого будинку-інтернату на Херсонщині яскраво ілюструє цей злочин, коли дітей з інвалідністю насильно вивозили світ за очі від друзів, близьких та вихователів.
У жовтні 2022 року російські окупаційні сили перевезли 84-х вихованців з інвалідністю з Олешківського інтернату до тимчасово окупованого Криму та Краснодарського краю Росії. Більша частина вихованців інтернату були неповнолітніми. Це переміщення відбулося без згоди родичів чи законних представників, що прямо суперечить міжнародному гуманітарному праву.
На жаль, цей випадок є лише частиною масштабної кампанії Росії з депортації українських дітей. З дитбудинку Олешок за два з половиною роки вдалось повернути додому лише 11 вихованців.
Росія використовує депортацію дітей як частину своїх пропагандистських зусиль. Викрадених дітей, особливо з інвалідністю, часто виставляють як "врятованих" у фейкових гуманітарних кампаніях, покликаних демонструвати "турботу" російської влади. Але за цими заявами приховані спроби знищити національну ідентичність дітей, змушуючи їх приймати російську культуру, мову та громадянство.
Неефективність повернення: статистика, що розчаровує
Міжурядова програма Bring Kids Back, спрямована на повернення українських дітей, стикається з серйозними викликами. Її реалізацію ускладнюють обмежений доступ до окупованих територій, недостатня координація з міжнародними організаціями та брак ресурсів для відстеження викрадених дітей. Окрім того, Офіс Уповноваженого України з прав людини та вся архітектура процесу повернення демонструє обмежену ефективність у поверненні дітей: із понад 19 тисяч задекларованих випадків викрадення лише близько 400 дітей вдалося повернути.
Відсутність ефективного міжнародного механізму для протидії таким злочинам створює ще одну проблему. Лише кілька міжнародних організацій, як-от ЮНІСЕФ, намагаються займатися цією проблемою. Червоний Хрест, який традиційно вважається важливим гравцем у гуманітарних питаннях, демонструє повну бездіяльність у контексті депортацій українських дітей. Організація не лише уникає активної участі в розслідуваннях, а й не допомагає у поверненні дітей, залишаючи постраждалих без реальної підтримки.
Варто зазначити, що українська державна статистика щодо кількості викрадених дітей є сумнівною. Відсутність точного механізму збору даних та складність перевірки інформації ускладнюють оцінку реального масштабу депортацій.
Викликом для усієї системи ідентифікації дітей та кваліфікації злочину незаконної депортації є розмитість норм міжнародного гуманітарного права (МГП) та складнощі зі збором доказів у досудових розслідуваннях. Обставини викрадення часто завуальовані під евакуацію, медичну евакуацію або представлені як справжній вибір родин. Злочин носить гібридний характер.
Разом з тим залишається необхідним відслідковувати й гуманітарні наслідки: стан дітей після повернення, загальна травмованість родин тощо. Це також стає викликом для дослідників та юстиції.
Що призвело до такого стану справ
Проблеми дітей з інтернатів не є новиною для українського суспільства. Вже багато років в Україні є серйозні проблеми з організацією діяльності установ, де перебувають діти з особливими потребами або діти, які потребують державної опіки. Однак цей випадок особливо резонансний через наступні фактори:
- Невідповідність стандартам безпеки: евакуації дітей в Україні часто виглядає хаотично й без належної організації. Відсутність чіткої стратегії, координації між органами влади та відповідальних осіб, підвищені ризики від агресії Росії і незрозумілість майбутніх маршрутів евакуації – все це стало основою трагедії.
- Невизначеність статусу дітей: ті діти, що перебувають в таких закладах, часто є найбільш вразливими групами. Вони позбавлені батьківської опіки, і багато хто з них має медичні, психологічні чи соціальні проблеми. Кожен з них потребує індивідуального підходу, а не механічного переміщення без врахування їхніх потреб і безпеки.
- Відсутність підтримки на рівні місцевих органів влади: хоча система соціальної підтримки повинна діяти безперебійно, на практиці відсутність належної координації на місцях призводить до того, що діти, які перебувають під опікою держави, стають мішенями для зловживань і порушень їхніх прав.
Важливість реформування системи опіки
Депортація дітей, як і будь-який інший насильницький акт, завдає їм шкоди не лише фізично, а й психологічно. Діти, що пережили насильство, руйнування звичних умов і зміну середовища, можуть зазнати серйозних психічних травм, що відобразяться на їхньому майбутньому розвитку. Саме тому системний підхід до роботи з дітьми в умовах воєнного часу має бути надзвичайно чітким і організованим.
Але проблема не лише в цьому інциденті. Ситуація в Олешках – це лише віддзеркалення більш глибоких проблем в українській системі соціальної опіки та захисту дітей, які стали ще більш очевидними під час війни. Тисячі дітей залишаються на окупованих територіях, інші шукають притулок у західних областях України, і для кожного з них необхідна індивідуальна підтримка та турбота.
Щоб подібні ситуації не повторювались, Україна має проаналізувати досвід воєнних років та здійснити системні реформи в сфері соціальної підтримки та захисту прав дітей. Це включає:
- Перегляд стандартів евакуації та переселення дітей: має бути розроблений чіткий і безпечний механізм евакуації дітей з районів бойових дій та окупації. Такий план має враховувати інтереси кожної дитини та бути адаптованим до різних ситуацій.
- Міжнародна співпраця: у контексті війни важливо укріплювати зв'язки з міжнародними організаціями, як-от ЮНІСЕФ, щоб забезпечити координацію дій і допомогу для вразливих дітей.
- Освіта та підтримка персоналу: працівники дитячих закладів, зокрема будинків-інтернатів, повинні бути навчені діяти в кризових ситуаціях і бути готовими до евакуації та надання допомоги дітям, зокрема, коли виникає потреба психологічної підтримки.
Чому повернення однієї дитини є важливим для всієї України
Історія повернення однієї дитини, описана у статті New Lines Magazine – це рідкісний приклад успішного результату. Дитина з інвалідністю, Георгій Бурський, був викрадений з Олешківського інтернату і повернувся додому через два з половиною роки. Цей випадок демонструє, наскільки складним і тривалим може бути процес повернення, який потребує зусиль держави, міжнародної спільноти, громадських організацій, відданості та сміливості родичів.
Цілеспрямовані дії російської влади є спробою стерти українську ідентичність у молодого покоління, що є частиною більш широкої стратегії знищення української культури. Діти, яких вивозять до Росії, часто потрапляють у середовище, де їм змінюють імена, громадянство та викорінюють будь-які згадки про Україну. Це не просто злочин проти конкретних дітей – це злочин проти всього українського народу.
Міжнародна спільнота дотепер демонструє недостатню реакцію. Попри численні заяви про засудження, ордери на арешт Марії Львової-Бєлової та Путіна, конкретні дії залишаються на рівні декларацій. Україна потребує створення міжнародного трибуналу для розслідування депортацій, впровадження суворих санкцій проти винних і розробки механізмів повернення викрадених дітей.
Серед тих, хто сприяв депортації дітей, є місцеві колаборанти. Наприклад, директор Олешківського дитячого будинку Віталій Сук активно допомагав окупантам реалізовувати їхні злочинні наміри. Проти нього вже введено санкції, що стало важливим сигналом для світу, що такі злочини не залишаться безкарними.
Кожна депортована дитина – це історія болю, втрат, але також і надії. Повернення їх додому – це гуманітарний і моральний обов’язок України. Ці історії мають стати закликом до дії, адже кожна врятована дитина – це перемога у боротьбі за майбутнє.
Вікторія Новікова, старший дослідник The Reckoning Project, спеціально для УП. Життя.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
