Гарасмент у медицині, який ми ігноруємо
Серед викликів, з якими стикаються українські лікарі, є один, що традиційно замовчують – гарасмент.
Я бачу і чую наслідки цієї проблеми щодня. Ми звикли обговорювати в кулуарах низькі зарплати, відсутність обладнання чи брак людського потенціалу, але токсична культура медичних установ залишається за зачиненими дверима.
Коли ви згадуєте, як на вас кидається пацієнт через негативний діагноз або залякує розправою за те, що ви просто встановили захворювання; як не фільтрують коментарі ані пацієнти, ані керівники, ані колеги у ваш бік; коли хтось чомусь вирішив погладити вас по руці або, можливо, переслідує вас після роботи та/чи безпідставно звертається в інші структури для вашого переслідування; можливо, керівник з вами спілкується лише мовою крику і маніпуляцій, або взагалі обирає тактику ігнорування вас; хтось постійно дискримінує вас через стать, релігію, національність, фізичні можливості тощо – це все і є проявом гарасменту. Це не норма, просто ми до цього згодом звикаємо і, як наслідок, толеруємо.
Гарасмент може проявлятися у вигляді психологічного, фізичного і сексуального насильства та/або дискримінації. Це дії, після яких ви потребуєте реабілітації, підтримки і маєте багато екзистенційних питань, що заважають вам працювати. Та чи повинні ви терпіти все це на робочому місці? Питання риторичне, адже зрозуміло, що ні.
Щоб осягнути масштаби цієї "мовчазної" кризи, було проведено анонімне соціологічне дослідження, в якому взяли участь 969 лікарів і лікарок державних та комунальних медичних установ України. Це найбільше опитування такого роду на сьогодні. Відверто кажучи, було неочікувано бачити, як цей опитувальник резонував медичній спільноті і набирав відповіді щогодини протягом тижня.
Отже, що показали цифри?
Серед форм насильства переважає психологічний тиск – і найчастіше він надходить саме від пацієнтів (в 35,7%) та керівництва (в 34,6%). Фізичне насильство найчастіше фіксуються з боку колег (в 10%), як і сексуальні домагання – в 9,7%.
Найбільшу категорію серед опитуваних становили спеціалісти до 40 років, які становлять понад половину (52%) усіх, хто проходив опитування, близько 73% складала жіноча половина професійної медичної спільноти.
Загалом більшість випадків гарасменту походять від пацієнтів (60%), колег (близько 50%) і керівництва (43%). Це вказує на багатовекторну природу проблеми: токсичність проникла не лише у владну вертикаль, а й у горизонтальні стосунки в колективах і взаємодію з пацієнтами.
Наслідки виходять за межі особистого досвіду:
646 лікарів повідомили про негативний вплив гарасменту на свій психоемоційний стан, а 568 – про зниження професійної ефективності. Ще 279 розглядали зміну місця роботи або навіть професії, серед яких 196 представників і представниць професійної медичної спільноти все ж таки її змінили!
Чому ми мовчимо?
Основні причини мовчання – відсутність розуміння про гарасмент як явище, його наслідки і, як результат, дієвих механізмів захисту. Особливо тривожним є той факт, що 308 лікарів звертались за допомогою до керівництва, з яких лише у 8% було реагування на їхній запит.
Виглядає так, що українська система досі ще не готова захищати лікарів. Незважаючи на те, що формально законодавство України гарантує рівність і захист, на практиці ці гарантії залишаються тільки словами.
Аналізуючи проблему, ми бачимо, що культурні стереотипи, авторитаризм у системі управління, низька обізнаність лікарів щодо своїх прав у цій системі та відсутність конкретних політик і процедур стають фундаментом для поширення гарасменту.
Керівництво медичних закладів часто не вбачає в цьому проблеми. Юридичні відділи орієнтовані на захист репутації установи чи окремих посадовців, а не персоналу. Для зміни парадигми, що медична установа – це не стіни, а люди, які там працюють, на жаль, треба ще доволі багато часу.
У підсумку медики залишаються сам на сам з агресією, дискримінацією, приниженням і "презумпцією винуватості", їм доводиться рятувати інших, одночасно борючись за власну гідність.
Водночас виявилось, що також не вигідно проводити тренінги з методів виявлення і реагування на гарасмент. Можливо, лікар, який знає свої права і кордони, незручний для токсичної культури, а в стані перманентного страху управляти персоналом значно простіше. Чи призводить це до розвитку медицини як професійної, гуманної та інтелектуальної сфери – відкрите і, м’яко кажучи, сумнівне питання.
Що можна змінити вже сьогодні?
- Запровадити чітку та зрозумілу політику реагування.
- Створити незалежні комітети або етичні комісії.
- Організувати обовʼязкові тренінги з протидії гарасменту (83,7% опитаних не проходили таких тренінгів, бо насправді їх немає).
Висновки дослідження очевидні:
Гарасмент у медицині – не просто соціальна проблема. Це реальна загроза безпеці та ефективності медичних працівників. Саме відсутність чітких механізмів реагування та підтримки робить лікарів беззахисними, а гарасерів безкарними, дозволяючи токсичній поведінці проростати в стінах медичних закладів, де мали би панувати довіра, повага та професійна гідність.
Зараз ми не маємо ані анонімної системи подання скарг, ані ефективних команд, які б розглядали такі ситуації, ані зацікавлених управлінців, які б розуміли, що в токсичному кліматі очікувати розвитку закладу – це утопія. В результаті ми втрачаємо лікарів, яких сьогодні критично бракує (і бракує вже давно).
Гарасмент у медицині – це не маргінальна проблема окремих лікарів. Це системна вада, що демотивує, руйнує команди і підриває престиж професії. Ми втрачаємо людей, які мали б рятувати життя громадян, бо вони не мають гарантій безпеки й поваги, оскільки лікар часто виявляється єдиним відповідальним у системі, яка не дає йому ресурсів для захисту.
#Я Лікар/ка = Я Людина.
Ксенія Болгаріна, клінічна онкологиня відділення трансплантації кісткового мозку ДНП "НІР", віцепрезидентка ГО "УСКО" (oncoHUB), спеціально для УП. Життя
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.