Гнів – правда про найбільш заборонену емоцію

"Як ви гніваєтесь?" – запитую я своїх клієнтів.

"А я не гніваюсь, це погано", – відповідає більшість.

"О, я довго терплю і раптом вибухаю, тоді місця всім мало. А потім соромно", – зізнаються інші.

Ми страждаємо, але обираємо спалахувати від гніву або ховати його якнайглибше і карати себе за роздратування. Бо віримо, що так правильно. Але правда є іншою.

Гнів – еволюційно обумовлена емоція виживання людини. Яка має свій сенс, передумови, протікання, наслідки.

Тому сучасна психологія не запитує: є гнів добрим чи поганим?

Гнів просто є, а ми шукаємо відповідь на питання: за яких умов він є руйнівним, за яких – конструктивним, і де точка впливу.

Нейрофізіологія – 0,3 секунди на старт, секунда на вибір

За 0,3 секунди амігдала, крихітна ділянка мозку, реагує на стимул – порушені межі, спричинена шкода, сталась несправедливість. Зі швидкістю блискавки тіло напружується, кров приливає, пульс пришвидшується, голос готовий зірватися на крик.

Це сирий, необроблений інстинкт. В амігдалі живе примітивна реакція, яка допомогала нам за первісних часів активувати стратегію "бий" і рятуватися від небезпеки. Для цього біологічно людині потрібен гнів.

Амігдала – спадок первісного "мозку ящірки" віком більше 500 мільйонів років. Він реактивний, як маленька дитина, і справедливий за етикою старого заповіту "око за око, зуб за зуб".

Амігдала не розрізняє: чи загроза реальна, чи вона інтерпретує певний тригер як небезпеку – реакція однакова. Вибір сприйняття і усвідомленої дії відбувається в іншій частині мозку.

Це префронтальна кора/неокортекс або "мозок людини". До актуального наразі розміру і складності він доріс за останні 2 мільйони років. Наймолодша за віком і найдоросліша за суттю ділянка мозку, яка відповідає за вибір і контроль. Інтелектуально-вольовий апарат і "рада директорів", що спирається на реальний досвід людини і факти.

Неокортекс мовби приймає виклик від амігдали: "Що насправді сталося? Як я хочу/можу відповісти?".

В процесі "стимул – реакція – вибір реакції" час до центру прийняття усвідомленого рішення менше секунди – 500-700 мілісекунд – є нашим острівцем вибору.

Використати цю можливість допомагає усвідомлення: що зараз відбувається і які альтернативи я маю для реагування?

Якщо зв'язок працює – ми здатні спрямувати гнів у слова й дії, які захищають, а не руйнують. Якщо ні – гнів вибухає і знищує стосунки, карʼєри, долі. Якщо замість "бий" амігдала обирає "завмирай", гнів ховається і чекає свого часу.

Гнів – потреби і межі

Гнів, страх, печаль і радість – автентичні емоції, які ми відчуваємо, коли не цензуруємо себе.

Вони виникають як реакції на наші потреби і сприяють вирішенню життєвих ситуацій, завершують їх.

В кожної емоції є своє завдання, час і спосіб вираження.

Автентичний гнів відповідає за задоволення потреб і межі в теперішньому часі як відповідь на бажання змінити те, що не подобається. Щось відбувається тут і зараз і потребує моєї реакції.

Гнів вирішує проблеми і мобілізує нас для захисту кордонів.

Це дзвіночок, який автоматично вмикається, коли в дефіциті або порушені:

• біологічні потреби – сон, голод, спрага, рух, відпочинок.
• потреби визнання – любов, прийняття, повага, турбота, важливість, межі, справедливість.
• соціальні потреби – спільний час, контакт, близькість.

Дитина відчуває автентичний гнів з народження і виражає його в доступний їй спосіб – кричить, плаче, червоніє, стискає кулачки, напружує тіло. Це є сигналом для батьків щось змінити: нагодувати, переодягти, покласти спати.

У віці 18-36 місяців дитина починає виражати гнів вербально – казати "ні", відмовлятись щось робити, бунтувати. Починається сепарація. Дитина вчиться бути самостійною, окреслює межі, а батьки мають дозволити і витримати гнів без знецінення, ігнорування або заборони. Створити простір, де дитина може виразити емоцію безпечно. Пояснити її сенс і значення:

"Я тебе чую, бачу, що ти гніваєшся, це нормально, але я не дозволяю ще одну цукерку. Ти можеш покричати, побити подушку або спортивну грушу. Давай дамо твоєму гніву місце".

Якщо батьки бояться гніву, не знають, що з ним робити, дитині скажуть, що гніватись погано і вона погана, коли гнівається, тоді замість автентичного гніву сформується сором або почуття провини гніву. Якщо за прояв емоції дитину карають – страх гніву.

Але від підміни понять гнів не розчиняється як вранішня роса. Він поступово заповнює людину і змінює форму.

Тривога, ревнощі, апатія, істерики, лють, сором і провина, нав'язливі думки, відкладення справ, пасивна агресія у формі забудькуватості, звичці перебивати, запізнюватись, гучно стукати предметами – такі емоційні, фізичні і поведінкові прояви є симптомами пригніченого гніву.

Витіснений зі свідомості, він у деяких випадках може призводити до психосоматичних проявів. Це розплата за гнів, якому не дозволили сказати своє вагоме "ні!".

Якщо ми реагуємо не на факти, а на власне сприйняття ситуацій, гнів стає не автентичним. Його вмикають дитячі тригери: тон голосу, погляд, мовчання, ігнорування. Амігдала "впізнає" небезпеку і запускає процес, який не має стосунку до сьогодні.

Наприклад.

Марія чекає на повідомлення від партнера після наради. Минає дві години – тиша.

Факт – партнер не написав вчасно.

Тригер – відсутність контакту.

Інтерпретації – йому байдуже, він мене не поважає, образився вранці, є хтось важливіший.

Марія гнівається і це виглядає доречним, але, можливо, її почуття викликав не факт "повідомлення немає" і реальна поведінка партнера, а власна уява, попередній досвід, сценарій з дитинства "я не важлива".

Партнер повертається, Марія ігнорує його, проживаючи спектр емоцій: розчарування, образу, агресію. Партнер пояснює, що був на довгій зустрічі без телефону, гнів Марії змінюється почуттям провини. Відбулася гра, яка буде повторюватись. Партнери будуть віддалятись.

Автентичний гнів не керується фантазіями. Він каже: "Я гніваюсь, що ти не написав вчасно. Я чую, що не було можливості, але мені важливо, що ти про мене пам'ятаєш. Знай це".

Емоція названа і виражена – ситуація завершена. Партнери бачать один одного справжніми. Це крок до близькості.

Якщо людина не знає свої потреби, не має на них дозволу, не вміє прямо просити, гнів стає інструментом вимагання, а не прозорим кристалом, крізь який ми дивимось в глибину себе і досліджуємо свої справжні бажання.

Філософія: від помсти до визнання

Ми успадкували заборону на гнів від праотців-філософів, які вважали його ворожим почуттям.

Аристотель визначав гнів як емоцію відплати, що прагне покарати у відповідь на заподіяну шкоду, і вщухає лише коли кривдник "розплачується за образу, адже помста зупиняє гнів".

Він вважав, що гнів виправданий, якщо він спрямований на справедливу мету, у правильний час, з правильної причини. Він є частиною моральної енергії, що мотивує людину діяти проти несправедливості.

Сенека, найбільш відомий і запеклий ворог гніву, категорично не погоджувався з його правом на помсту, навіть коли за цим стоїть справедлива мета.

"Чеснота ніколи не наслідує вад… Її природа – бути радісною". Він наполягав, що будь-який гнів веде до руйнації особистості.

Погляди Сенеки стали найвпливовішими для отців церкви, яка відкидала право гніву бути моральним.

Радикально протилежні погляди об'єдналися в спільному визначенні – гнів є негативним почуттям.

Сучасні філософи пропонують оптику відмінну від ортодоксальної – гнів хоче визнання того, що насправді сталося: я бачу, що завдав тобі болю, я визнаю це і беру на себе відповідальність.

Так Майша Черрі та Овен Фланаган не виключають, що гнів вимагає справедливості, але виокремлюють "гнів, що шукає визнання поваги" і вважають, що він прагне не відплати, а визнання власної гідності.

Помста або покарання не гасять пожежу всередині нас, не рятують від болю, люті, образи, печалі. Навіть коли нам дуже боляче, ми прагнемо не стільки чужих страждань, скільки відновлення справедливості. Не через аристотелеву оптику "око за око", а через щире вибачення і прощення. Тоді гнів зцілює наші стосунки і нас самих.

Конструктивний гнів: три кроки

Визнати, що він:

• був, є і буде з тобою завжди;
• говорить про важливе, бо знає тебе найкраще;
• несе звістку від твоєї душі – як їй тут і зараз, чи вона жива, чи вона така, якою хоче бути;
• відкриває нове бачення тебе як людини сміливої, відкритої, вільної.

Побачити і дослідити

Як я гніваюсь – що при цьому думаю, що роблю, що не роблю?

Коли я гнівався/гнівалась востаннє і кому від того було погано?

Як гнівались мої батьки, як я про це думаю?

Як я розумію, що інша людина гнівається? я бачу факти чи домальовую?

Чи безпечно іншим поруч з твоїм моїм гнівом і що я можу з цим зробити?

Якщо я ніколи не гніваюсь, яка ідея за цим стоїть про гнів, про людей, які це роблять?

Дозволити

Легітимізувати – прийняти рішення: я маю право гніватись.

Усвідомлювати і виражати одразу і безпечно – мені неприємно, коли ти запізнюєшся/підвищуєш голос/не відповідаєш на запитання, чи можеш ти це змінити?

Брати паузу коли емоція інтенсивна – рахувати, уходити, відволікатись, пити воду.

Відчувати в тілі і розслабляти там, де є напруження – тепла ванна, йога, масаж, легке простукування по зажимам.

Виражати пізніше, якщо тут і зараз неможливо:

• писати на папері і рвати на дрібні шматки;
• фізично вивільняти – бити подушку, займатись боксом, робити щось умовно "руйнівне", але так, щоби ніхто не постраждав, зокрема і ви;
• йти в парк або ліс і голосно кричати або гарчати, як дикий звір, бажано нікого не налякати;
• говорити про свій гнів в безпечному просторі, де не засуджують, ігнорують або знецінюють.

Шукати власний спосіб стримувати або виражати – пробувати, експериментувати і знайти.

Звільняти гнів, накопичений за все життя, в терапії.

Створити власний "банк" виборів і ресурсів – безпечне місце, зовнішня і внутрішня підтримка, щоденник, ритуали.

Головне памʼятати: коли ми виражаємо гнів в безпечний спосіб, він звільняє нас і не шкодить іншим.

Гнів війни

Але сьогодні наш праведний гнів кричить і лютує.

Чесний, потужний, гідний кожного і кожної, хто віддав життя за нашу волю, свободу і право бути.

Чи може стародавнє "око за око" загасити і стишити біль, рани, втрати…

Чи достатньо буде помсти і покарання, коли прийде час…

Помста виглядає цілющою, але вона породжує помсту і поглиблює рани. Не втамовує біль. Не заповнює порожнечу.

Страждання покараного не зцілюють наш власний біль, доки шкода не визнана.

Наш гнів не перестане бути, доки не буде вербалізована і визнана несумісна з людською мораллю агресія проти української нації, провина і відповідальність агресора.

Ми воюємо, стоїмо, оплакуємо втрати.

Ми перетворюємо гнів на дії, які ведуть до перемоги правди.

Справедливим гнівом ми прагнемо визнання світом значення, цінності і легітимності нашої ідентичності і боротьби.

Наталя Клейно, психологиня, бізнес-тренерка, підприємиця, співведуча you-tube шоу "Nesamotni", спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.