Коли лікарі не регулюють себе, їх регулює прокуратура

Наприкінці жовтня двом лікарям медичного центру Odrex в Одесі повідомили про підозру – слідство звинуватило їх у неналежному лікуванні (ч. 1 ст. 140 ККУ) одеського забудовника, що призвело до його смерті. У рекордні терміни суд обрав обом медикам серйозний запобіжний захід: два місяці цілодобового домашнього арешту.

Цей випадок неабияк збурив медичну галузь: на підтримку колег виступили, серед інших, спільнота онкологів OncoHub та Асоціація приватних медичних закладів України.

Ситуація дійсно нетипова: за понад двадцять років захисту прав пацієнтів я майже не зустрічала подібних, назвемо їх, "оперативності" та "рішучості" від українських судів у схожих справах. Виникають підозри, чи не пропорційна така активність впливу та статусу пацієнта.

Але насправді справа Odrex вкотре ілюструє значно глибшу та системнішу проблему української медицини – відсутність суб'єктності лікарів. Українські лікарі фактично "належать" медичним закладам, адже, на відміну від своїх колег майже в усьому світі (крім кількох пострадянських країн) не мають індивідуальних ліцензій.

Українське законодавство навіть не містить визначення лікарської помилки, натомість відповідальність лікарів занадто криміналізована, що призводить до незахищеності медиків, пацієнтів та зловживань із боку держави.

Також українські лікарі, з формальної точки зору, насправді не мають власної професійної спільноти чи колегіального органу, який би забезпечував їм так зване професійне саморегулювання. Тобто існують сотні громадських об’єднань: онкологів, офтальмологів та стоматологів, але немає горизонтальної професійної інституції, яка могла би розглянути, наприклад, справу Odrex та зробити висновки про дії лікарів.

Якщо лікарі дійсно допустили помилку (за умови, що вона не є кримінальною), така спільнота могла би її проаналізувати, вжити заходів, щоб уникнути її в майбутньому, і масштабувати цей досвід на всю систему. Натомість відшкодування пацієнту або його близьким все одно відбулося б за рахунок закладу, лікаря, або страхової компанії.

Надмірна криміналізація лікарської відповідальності в сукупності із залежністю лікаря від закладу, в якому він працює, – це комбо радянської системи, що не змінилося з часів Справи лікарів. Ба більше, Україна – остання країна Європи, де судово-медична експертиза фактично монополізована державою. Це, з одного боку, створює систему за принципом manus manum lavat, тобто рука руку миє: якщо пацієнт отримав неналежну допомогу або помер в державному інституті чи обласній лікарні, то експертиза навряд буде на його чи її боці.

З іншого боку, ставить під сумнів професійність такої оцінки: медицина – дуже складна наука, і розглядати дії лікарів повинні такі ж чи навіть кращі лікарі, а не часом відірвані від практики й вузьких галузевих знань експерти. Та й загалом повинна існувати альтернатива та конкуренція між ліцензованими судово-медичними експертами

Наш благодійний фонд "Здорові рішення" був дотичний до створення концепції регулювання лікарської діяльності та медичної практики в Україні. Ми вивчали питання захисту прав лікарів та пацієнтів, зокрема медичних арбітражів при лікарських палатах, в Німеччині та інших країнах Східної та Центральної Європи.

Міжнародний досвід підтверджує: часом лікарі просто не можуть нічого вдіяти, щоб врятувати пацієнта від невідворотних наслідків хвороби. А часом лікарі дійсно помиляються. Проте помилки далеко не завжди повинні призводити до кримінальних проваджень щодо лікарів, через що ті бояться визнавати проблеми.

Натомість помилки можуть мотивувати медиків до вдосконалення: аналізу, врахування уроків, поширення найкращих практик. Має існувати інституціоналізована на рівні держави спільнота, яка розглядає ситуацію та робить висновки.

В Україні такої спільноти не існує, тож роботу з помилками лікарів бере на себе держава. Точніше – одразу правоохоронна система, яка пропонує кримінальну справу, замість колегіального професійного розгляду, та два роки позбавлення волі, замість аналізу та змін в системі.

Цей закон суворий, тож медичні заклади схильні приховувати помилки всіма правдами й неправдами, до яких належать, серед іншого, переписування історії хвороби та інші маніпуляції з медичними документами, непрозора й недостатня комунікація з пацієнтами й родинами.

З іншого боку, суворий закон, як завжди, компенсується необов’язковістю його виконання: українські суди виносять дуже невелику кількість вироків за цими справами, порівняно з кількістю скарг. Саме на цьому тлі активність у справі Odrex виглядає такою аномальною.

Отже, пострадянське покарання лікарів не працює в інтересах системи охорони здоров'я і пацієнтів. Системи обліку та аналізу помилок медична спільнота не має (як, власне, немає і справжньої лікарської спільноти). Пацієнти, якщо вони не одеські забудовники, залишаються здебільшого незахищеними. Держава вибірково переслідує медиків.

І цікаво, що приватні клініки, як Odrex, у цьому контексті ризикують значно більше, ніж державні й комунальні, адже створюють більше доказів. Приватні заклади тенденційно сумлінніше ведуть документацію, інколи фільмують операції на відео, більш відповідально ставляться до інформованої згоди та комунікації з пацієнтами.

Судово-медичним експертам і слідчим тут є з чим "працювати" – на відміну від традиційних лікарень, де часто досі рука руку миє і квітне культура знецінення людини.

Щоб лікар перестав бути цапом відбувайлом, зокрема, для правоохоронної машини, він має стати суб’єктним, що передбачає як кроки від держави, так і кроки від самих лікарів.

Держава мусить нарешті законодавчо визначити лікаря як самостійну одиницю, відділивши його від медичного закладу. Наразі медик може вести практику лише на базі якоїсь лікарні або створивши ФОП, проте обов’язково з приміщенням та обладнанням – тобто фактично створивши лікарню.

Відповідальність перед пацієнтом теж несуть саме заклади, а не окремі люди. Щоб це змінити, лікарям потрібні індивідуальні ліцензії.

Також, щоб збільшити прозорість та відповідальність у професії, держава повинна запустити реєстр лікарів. Так пацієнти та колеги можуть бачити, із ким мають справу, покладаючись на відкриту систему, яка зменшить простір та необхідність для зловживань.

Лікарям, зі свого боку, потрібно нарешті об’єднатися в дієві, горизонтальні, професійні спільноти. Регулювання діяльності лікарів має здійснюватися на рівні професії, а не держави та судів. Але наразі державі, навіть якби вона захотіла відмовитися від репресивних практик, просто нікому передати свої повноваження.

Поки лікарі не регулюють себе, їх регулює прокуратура. Чесна, незалежна та непідкупна українська прокуратура.

Тетяна Гавриш, співзасновниця та директорка зі стратегічного розвитку благодійного фонду "Здорові рішення для відкритого суспільства", спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.