Мене судять за те, що пацієнт помер від раку. І я не один
Шість років університету. Три роки інтернатури. Тисячі годин чергувань, безперервне навчання, стажування, понад 5000 оперативних втручань різної складності. Це ціна права називатися лікарем і рятувати людей в Україні. Але сьогодні в цій країні за ту саму професію можна отримати цілодобовий домашній арешт і електронний браслет на ногу. Це не метафора. Це моя щоденна реальність.
Я – лікар-хірург з Одеси, і маю статус обвинуваченого. Розповідаю це не для того, щоб поскаржитися, а щоб пояснити, як влаштована система, і що треба змінити, поки в країні ще є кому лікувати.
Медицина – не математика. Це наука ймовірностей, а не гарантій
Люди помирають навіть тоді, коли зроблено все можливе, і навіть тоді, коли за спиною пацієнта необмежені ресурси. Стів Джобс із нейроендокринною пухлиною підшлункової залози, Пол Аллен із неходжкінською лімфомою, Девід Кох із раком простати, син Джо Байдена із гліобластомою мали доступ до найкращих клінік і технологій планети – і все одно програли хворобі.
Рак простати, діагностований у самого Джо Байдена, вкотре нагадав очевидне: перед онкологією рівні всі. Хвороба не питає статків і посад.
В Україні від онкологічних захворювань щороку помирають десятки тисяч людей. І в нашій правоохоронній системі кожна така смерть потенційно може стати приводом для кримінального переслідування лікаря.
Пацієнт, якого я лікував, мав онкозахворювання в термінальній стадії. Його вели багато лікарів як в Україні, так і за кордоном. Він помер від поширеного для такого стану ускладнення через кілька днів після важкого курсу хіміотерапії.
Це трагедія для його родини. Але це також об'єктивна реальність боротьби людини з важкою хворобою. А те, що почалося далі – це вже реальність українського правосуддя щодо лікарів.
Головне слідче управління поліції під керівництвом начальника відділу Офісу генерального прокурора взялися розслідувати смерть заможного пацієнта з Одеси як "умисне вбивство" за статтею 115 Кримінального кодексу. Зупиніться на цьому на секунду. Смерть онкохворого в термінальній стадії кваліфікують як вбивство. Навіщо?
Мої адвокати пояснюють логіку просто: така стаття – це тяжкий злочин, який відкриває майже необмежені слідчі повноваження. Негласні слідчі дії. Прослуховування. Доступ туди, куди за "медичною" статтею доступу не було б. Складається враження, що кваліфікація обиралася не під суть події, а під обсяг повноважень.
Через рік після смерті пацієнта раптово почалися обшуки. Допити. Відсторонення від лікарської практики. Цілодобовий домашній арешт з електронним браслетом. Нескінченні судові засідання. Чому правоохоронні органи на найвищому державному рівні так вмотивовано взялися за справу, якою б мав займатися місцевий райвідділ? Невже лікарі стали злочинцями №1 в державі?
Згодом кваліфікацію змінили на "лікарську недбалість", стаття 140 ККУ. Але в обвинуваченні не вказано, який саме клінічний протокол чи медичний стандарт я порушив. Закон зобов'язує лікаря діяти за протоколом, але ні прокурори, ні суд не назвали норму, від якої я нібито відступив. Напевно, бо головна мета – не розібратися в медицині, а покарати.
Ще абсурдніше те, що експертизу смерті онкопацієнта проводили без участі жодного онколога. Тобто, причину смерті людини від раку оцінювали без профільного фахівця з раку. Звинувачувати лікаря за невідворотний перебіг хвороби без фахової оцінки – це доказ того, що справа має не медичний, а суто каральний характер.
І ще одне, що стосується не лише мене. Отримавши дозвіл на прослуховування лікаря, слідство фактично отримує доступ до лікарської таємниці необмеженого кола пацієнтів, які з цим лікарем спілкуються. Відстороняючи хірурга від роботи на місяці, людей позбавляють права лікуватися у фахівця, якому вони довіряють.
Під час війни, коли військові й цивільні щодня потребують планової і невідкладної допомоги, а лікарів катастрофічно бракує, ця ціна вимірюється не паперами, а людськими життями.
Право, про яке всі чули, але мало хто бачив у дії
Презумпція невинуватості – це не гасло, це стаття 62 Конституції України і стаття 6 Європейської конвенції з прав людини: людина вважається невинуватою, доки її вину не доведено обвинувальним вироком суду, і всі сумніви тлумачаться на її користь. Так має бути на папері.
На практиці персональні дані лікарів оприлюднюють в публічному просторі в перші ж дні. І слідство, і частина медіа від моменту вручення підозри комунікують так, ніби вирок вже ухвалено. Це виносить репутаційний вирок лікареві задовго до реального рішення суду і налаштовує суспільство проти лікарів загалом.
Європейський суд з прав людини у справі Allenet de Ribemont ще у 1995 році прямо назвав такі передчасні заяви посадовців порушенням Конвенції. У нас це рутина.
Ми бачимо, як ця практика набула загрозливих масштабів, адже майже щотижня на офіційних сторінках правоохоронців з'являються новини про відкриття нових кримінальних проваджень проти лікарів. Помилки мають вирішуватися, але не так. До того, як прозвучить вирок суду, лікарів вже карають обмеженням свободи, позбавленням права працювати.
Попри презумпцію невинуватості, суспільство часто починає кидати каміння в лікаря ще на етапі старту справи. Так не має бути. Кримінальне переслідування лікаря не приносить користі ні медичній системі, ні пацієнтам.
У державі вибудувана небезпечна система. Якщо важкохворий пацієнт помирає внаслідок занедбаної хвороби, а його родина має вплив і фінансовий ресурс, будь-якого лікаря можуть почати переслідувати на найвищому рівні. Моя історія – не одна. Щодня я дізнаюся про нові підозри й звинувачення проти колег у різних регіонах. Більшість мовчать, бо бояться осуду, бояться, що наступними будуть вони. Але саме ця тиша і робить систему безкарною.
У США та ЄС медичні спори вирішують інакше – і нам є що переймати
Там відповідальність лікаря переважно цивільна, а не кримінальна, і забезпечена страхуванням професійної відповідальності. Щоб довести провину, там треба пройти класичний тест "The 4 Ds of medical malpractice":
1. Duty – наявність обов'язку у відносинах "лікар-пацієнт";
2. Dereliction – відхилення від стандарту (протоколу) допомоги;
3. Damages – реальна шкода;
4. Direct causation – прямий причинно-наслідковий зв'язок між дією лікаря і шкодою.
Справа розвалюється, якщо не доведено хоча б один пункт. Більш того, за безпідставне переслідування лікаря з метою помсти правоохоронна система відкриває кримінальну справу на тих, хто це ініціював.
У Швеції, Новій Зеландії та Данії працюють "no-fault" системи, де пацієнт отримує компенсацію, не мусячи роками доводити чиюсь вину. У Великій Британії, Німеччині та Польщі кримінальне переслідування лікаря за медичний результат – рідкісний виняток із дуже високим порогом. У разі природної смерті чи об'єктивного ускладнення там не роблять із лікаря вбивцю.
Саме тому провідні профільні медичні асоціації ініціювали петицію проти неспівмірного втручання правоохоронних органів у діяльність лікарів. Пропозиції прості й конкретні:
- заборонити кваліфікувати смерть від хвороб із високою летальністю як "умисне вбивство";
- обмежити масове вилучення медичних документів і прослуховування, що порушують права інших пацієнтів і лікарську таємницю;
- зобов'язати правоохоронців чітко зазначати в обвинуваченні, які саме норми протоколів лікування було порушено;
- посилити інститут цивільно-правової відповідальності за лікарську помилку через страхування – як у розвинених країнах.
Ознайомитися з петицією і підтримати її можна за посиланням.
Лікарі не повинні боятися лікувати
Якщо за спробу врятувати пацієнта на тебе можуть надіти кайданки, колеги почнуть відмовлятися від складних випадків, молоді фахівці уникатимуть спеціальностей із високою смертністю, а абітурієнти перестануть вступати до медичних вишів. Адже для лікаря кримінальна справа – це роки слідчих дій, стресу, судів. Ми прийдемо до кадрового голоду і настане день, коли рятувати вас буде просто нікому.
Я переконався, що у нашій країні жоден лікар не застрахований від переслідування, особливо коли є дисбаланс сил. Медицина потребує розвитку, а не страху перед кримінальним переслідуванням. Мовчання сьогодні – це наша беззахисність завтра.
Час встановити правила, які захищають права пацієнтів, не знищуючи тих, хто рятує їхні життя. Ми маємо діяти, поки лікарі в цій державі ще є.
Я вірю в позитивні зміни в законодавстві, які забезпечать гідний захист прав українських лікарів на безпечну медичну практику за прикладом розвинених країн світу. Це стосується не лише медичних працівників, а й кожного пацієнта, який хоче бути впевненим, що завтра йому зможуть допомогти та врятувати.
Віталій Русаков, онкохірург, ендоскопіст, завідувач хірургічного відділення (Одеса), спеціально для "УП. Життя".
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.