Недовіра до тиші
Це сталося не під час повітряної тривоги. Я була на Шрі-Ланці, за тисячі кілометрів від України, у квартирі з видом на море. Вийшла на балкон, аби вдихнути повітря, подивитися на ліхтарі вздовж набережної, вперше за довгий час дозволити собі подумати: "Я в безпеці". І в цей момент – феєрверки. Раптові, гучні, яскраві. Тіло не стало розбиратися: це святкування чи вибух. Воно вже знало сценарій – згорнутися всередину, затамувати подих. Зовні – спокій. Усередині – автоматичне очікування катастрофи. Це про те, як війна вшивається в тіло. І про те, що навіть у безпеці, навіть на іншому континенті, тиша вже не означає спокій. Вона означає – чекай наступного вибуху.
Цей досвід – не унікальний. Багато людей за межами країни, які виїхали у пошуках тимчасового захисту чи перерви, помічали, що тіло не встигає наздогнати контекст. Що мозок знає, що зараз безпечно, але тіло продовжує реагувати так, ніби ось-ось щось станеться. Це не про слабкість психіки. Це про її намагання захистити нас.
Сьогодні, коли я в Києві, навіть справжні вибухи часто не сприймаються так гостро, як за кордоном звуки салютів. Коли ми щодня бачимо новини про обстріли – Суми, Кривий Ріг, Дніпро, Київ – вони приходять швидко, емоційно, з відео і цифрами. Іноді ми навіть не встигаємо зрозуміти свої відчуття і емоції. Гортаємо далі. Бо таких новин – десятки. І психіка вмикає захист – навіть не від болю, а від перенавантаження. Це називається непряма або вікарна травматизація. І вона – реальна. Реакції тіла, мозку, гормонів – такі самі, як при безпосередній загрозі. Втома, напруга, дратівливість – усе це не про слабкість. Це про нормальну реакцію на ненормальні обставини.
Інформаційне середовище перетворюється на зону ризику. Ми гортаємо стрічку не тому, що хочемо – а тому, що не можемо зупинитись. Це схоже на внутрішню перевірку: чи все гаразд? Але щоразу, коли відповідь – "ні", з’являється тріщина в уявленні про стабільність. І так формується новий тип тривоги – не паніка, не страх, а фонова недовіра до спокою. Недовіра до тиші.
Тривога стає новою нормою. Але вона – не нормальна. Просто звична. Ми не зчіплюємо плечі – ми тримаємо їх зведеними постійно. Не тому, що лячно прямо зараз, а тому, що тіло не пам’ятає, як це – розслабитись. Коли стан "настороженості" – це фоновий режим, ми перестаємо його помічати. Але це не значить, що він зник. Навпаки. Він тепер головний.
Інколи здається, що ми стали менш чутливими. Але це не черствість. Це перенапруга. Психіка рятується як може – через байдужість, уникнення, завмирання. І це не ознака нашої унікальної української витривалості. Це – симптом. Апатія – не завжди про нестачу почуттів. Іноді – про перевантаження ними. Про неможливість відчути ще щось, бо всередині й так надто багато. І в такому стані питання "як ти?" часто викликає або автоматичну відповідь, або бажання уникнути розмови взагалі.
Важливо не тільки помітити, що ми так живемо, а ще й дати собі дозвіл – на паузу, на відпочинок, на питання: "А як я насправді?". Бо ми не маємо бути завжди готовими. І не зобов’язані витримувати все наодинці. Ми можемо дозволити собі втому і час на відновлення. Бо витримати можна багато. Але жити на виснаження – неможливо.
Відновлення – це не щось урочисте. Воно не починається з плану і не завершується звітом. Воно починається з мікродій: поспати трохи довше. Не читати новини зранку. Вдихнути свіже повітря. Звернутись за допомогою. Говорити з тими, хто чує. Або дати собі дозвіл мовчати. А потім – дати собі дозвіл говорити. Не про війну. А про себе.
Історія відновлення – не про силу. Вона про дозвіл. Повернутися до себе. Повільно. Без плану. Без героїзму. Просто – прожити день. Просто – приготувати сніданок. І запитати: "Як ти?" – не механічно, а щиро.
Навіть коли зовні тихо – всередині ще може бути голосно. Але це не назавжди. У тиші теж можна навчитися жити. І бути живими. Попри все. Бо життя – це не лише виживання. Це ще й простір, де ми можемо бути. Просто бути.
Іноді – з тривогою.
Іноді – з полегшенням.
Але головне – з собою.
Надія Алексіна, керівниця психологічного напряму Healthy Mind, психологиня, експертка з роботи з травмою та посттравматичним зростанням, спеціально для УП. Життя
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.